Жодна діяльність неможлива без мотивації

Дахігг розповідає кілька історій, пов’язаних із втратою або відсутністю мотивації.

В одній з них літня подружня пара — Роберт Філіпп, голова великої компанії з продажу автозапчастин, і його дружина Віола — вирішили провести відпустку в Південній Америці. Відпустка передбачалася довгою, але вже за кілька днів із Робертом стало коїтися щось недобре. Енергійний веселун раптом став млявим і апатичним, вимовляв дивні монологи та поводився незвично, тож відпустку довелося перервати. Вдома він прийшов до тями, але відмовився вийти на роботу. Здавалося, він повністю втратив мотивацію до будь-яких дій.

Апатія його наростала з кожним днем. Усі медичні показники були нормальними, крім одного — МРТ показало невелике затемнення в мозку, можливо, спричинене легким крововиливом через відвідування високогір’я. Роберт не був дезорієнтований, інтелект його не знизився, він у подробицях описував лікареві, як працює його бізнес, але водночас проводив дні за переглядом телевізора, відмовляючись залишати будинок. Зміна, що відбувається з ним, його анітрохи не турбувала. Під тиском дружини він все-таки вийшов на роботу, але секретарка сказала, що він увесь день провів, втупившись у стіну.

Такі випадки вже описувалися медичними журналами. Молода жінка випадково отруїлася чадним газом і після цього впала в апатію, яка доходила до того, що на пляжі вона не могла переміститися під тент, попри сонячні опіки. Відставний поліціянт не вставав із ліжка й не мився, якщо дружина на цьому не наполягала. Інша людина втратила всякий інтерес до життя незабаром після укусу оси. Усіх цих людей об’єднували легкі зміни в смугастому тілі — особливій ділянці мозку, що відповідає за рухову активність і мотивацію. І попри те що ці зміни були ледь помітними та ніяк не позначалися на інших функціях, раптова апатія хворих, втрата мотивації до будь-яких дій, здавалися невиліковними.

Але Віола, дружина Роберта, не збиралася здаватися. Вона доглядала за ним, розпоряджалася його справами, пробувала всі нові методи лікування — нічого не допомагало. І тоді вона стала дошкуляти питаннями байдужого до всього чоловіка. Вона готувала їжу й питала, чого він хоче — сендвіч чи суп, і не відставала, поки не чула відповіді. Сік чи чай? Шинка чи індичка? Спочатку вона просто хотіла, щоб він нарешті почав із нею розмовляти. Але раптом вона помітила, що в поведінці чоловіка щось змінилося. Кілька разів він пожартував над нею, потім спробував розповісти фільм, який дивився. Зрадівши Віола продовжувала засипати його запитаннями. За яким столом обідати? Яку музику слухати? Вона безперервно ставила його перед вибором і змушувала приймати рішення. І поступово Роберт вийшов із заціпеніння. Він знову жартував і сміявся, а дружина намагалася всіляко заохочувати чоловіка, коли він ставав самим собою. Лікар, до якого він самостійно з’явився на огляд, не повірив своїм очам. Але факт — мотивація відновилася, коли мозок змушений був робити постійний вибір.

Можливість вибору зміцнює самомотивацію, дає відчуття незалежності та контролю над своїм життям і діяльністю

В одному з розділів Дахігг описує експеримент відомого психолога Маурісіо Дельгадо, який проводився в Піттсбурзькому університеті. Учасники, лежачи на спеціальному столі, повинні були вгадувати числа від одного до десяти, які з’являлися на моніторі, під час натискання  відповідних кнопок. Для гри не було потрібно ніякого вміння, вона не перевіряла якісь здібності. Метою було виміряти активність мозку під час процесу вибору. Дельгадо хотів визначити, як хвилювання та очікування позначаються на ділянці, що відповідає за мотивацію. І щоразу, коли хтось робив вибір, у смугастому тілі спостерігалася бурхлива активність. Хтось радісно кричав, якщо вгадував число, хтось стогнав, а один учасник став просити дослідника дати йому гру додому. І навіть після того, як йому пояснили, що гри як такої немає, він і далі наполягав — дуже вже йому подобався процес вибору.

Через кілька років Дельгадо провів інший експеримент: цього разу учасники в одному випадку мали самі вибирати числа, в іншому — за них це робив комп’ютер. Виявилося, що смугасте тіло реагує тільки тоді, коли вибір робить сам випробовуваний. Учасники підтвердили, що коли вибір був самостійним, вони ним насолоджувалися незалежно від результату. Коли вибір робила машина, їм було нудно.