1

Читання — це культурний винахід, а не природний процес. За читанням ховається найскладніша робота мозку

Уміння читати не було початковою властивістю людського мозку, на відміну зору і здатності розуміти усну мову. Для цього досвіду мозок перебудував свої базові структури та нейрони. Завдяки здатності перепрограмувати свої схеми мозок дає нам змогу займатися генетично незапланованими діями, такими, наприклад, як винахід колеса або створення писемності.

А ось усне мовлення — одна з основних людських функцій. Якщо маленька дитина потрапить у будь-яке мовне середовище, вона навчиться розмовляти цією мовою без жодних зусиль. Мабуть, із цієї причини багато вчителів і батьків вважають, що читання можна навчитися з тією ж легкістю, що й мови. Але це не так: читання — винахід культурний, і він має основні принципи. 

Один із цих принципів — нейропластичність, тобто здатність мозку перебудовувати старі схеми під нові завдання. Пластичність дає змогу мозку підлаштовуватися під системи письма та його зміст, під паперовий носій (книгу) або екран, та під методи навчання. Пластичність допомагає формувати як складні та розширені схеми, так і прості та примітивні, залежно від довкілля.

Другий принцип — формування нейронами окремих структур, які всередині старої нейромережі, що відповідає за зір і мову, формують нову мережу, що дає змогу швидко помічати особливості літер або різницю фонем.

Третій принцип — активація нейронних груп у зоровій корі, що допомагає нам швидко розпізнавати літери зі швидкістю до мілісекунди, розуміючи сенс слів. Така схема зчитування забезпечується роботою чотирьох часток мозку в кожній півкулі (лобової, скроневої, тім’яної та потиличної). Ви, мабуть, бачили в інтернеті приклади текстів, які скалдьюатся зі сілв з переімнишами в средениі бкуавми, а ви все ондо мжоете їх чтиати. 

Багато хто вважає, що за читання відповідає невелика ділянка мозку, але це не так. Робота мозку під час читання нагадує циркову виставу: тигри стрибають через п’ять кілець, акробати перекидаються на висхідних сходах, фокусники жонглюють, велосипедисти показують трюки. І все відбувається так швидко, що око просто не в змозі за цим встежити. Варто нам прочитати лише одне слово — і весь цей цирк починає рухатися: активуються тисячі нейронних груп. А якщо йдеться про складний текст, або вірш, зміст якого не лежить на поверхні, а прихований у контексті, то ці тисячі перетворюються на міріади. Такою є робота мозку, коли він намагається зрозуміти текст. Але це може змінитися.

2

Під час читання із цифрових носіїв якість нашої уваги стає іншою, ніж під час читання книг. Зі збільшенням кількості джерел інформації падає рівень емпатії

Залежно від типу читання в мозку активуються кілька складних процесів.

Глибоке читання допомагає формувати образи. Коли ми читаємо, ми за допомогою автора створюємо образи героїв. Ми ніби чуємо голос оповідача, від імені якого ведеться розповідь, і тоді бачимо світ його очима. Автор та наша уява допомагають нам уявити образи персонажів за допомогою яскравих деталей, які передаються словами. Письменник створює образи з набору ретельно підібраних, чуттєвих деталей, що передаються лише словами, і читач сприймає їх. За допомогою мінімального набору слів можна зачепити найчутливіші струни душі.

Добре відомо парі, яке уклав із друзями Хемінгуей. Суть його була в тому, щоби написати зворушливу історію, у якій було б не більше 6 слів. Хемінгуей написав. «Продаються дитячі черевички, ніколи не ношені».

Ці шість слів викликають найсильніший візуальний образ, змушують працювати інтуїцію — практично вся трагічна історія залишилася за кадром, ми бачимо тільки її фінал, але розуміємо, чому взуття ніколи не носили. На несвідомому рівні ми уявляємо ці крихітні черевики, зовсім новенькі, так жодного разу й не взуті. З-під сухої та поверхової інформації про продаж видається трагедія, якій ми співпереживаємо, стикаємося з нею. За шістьма словами тексту читач бачить кілька верств сенсу й може зрозуміти думки та почуття інших. Читаючи, ми ніби на якийсь час залишаємо самих себе, а потім повертаємося, побувавши на місці інших персонажів.

Вольф розповідає про 13-річну дівчинку з муковісцидозом, якій лікарі давали від сили пів року — рік життя. Вона прийшла до викладача драми, що працює з підлітками, і попросила дати їй роль Джульєтти в постановці Шекспіра. Викладач погодився: нехай вона хоч на сцені переживе кохання та пристрасть, які вже не встигне випробувати в реальному житті. Дівчинка за ніч вивчила свою роль, жодного разу не відвідавши репетицій, і зіграла Джульєтту ідеально.

А потім сталося диво. За однією роллю пішла інша, і кожну вона грала краще за попередню. Вона закінчила медичний коледж, здобула ступінь у галузі медицини та театру, де вона й далі переходить від однієї ролі до іншої. Разом із книгою, відтвореною на сцені, вона ніби ставала кимось іншим, і якимось незбагненним чином перемогла свою хворобу.

Співпереживання герою розширює наші внутрішні знання про світ.

Акт читання змінює нашу свідомість. Читаючи історії героїв, ми починаємо розуміти, що таке щастя та розпач, подвиг та зрада. Емоції персонажів, описані автором, допомагають читачам зрозуміти їхні власні почуття, відчути, що вони не самотні.

Відомо, що Макіавеллі, читаючи авторів різних епох, переодягався в костюм, що відповідає кожній епосі. Він говорив, що розмовляє із цими письменниками, і йому здається, що вони йому відповідають. І в цьому чарівному світі він забуває про все.

У нашій цифровій культурі таке повне занурення в читацьке життя виявляється під загрозою. Читання вимагає вдумливості та терпіння, але дивитися фільми набагато легше. Однак якість занурення буде іншою. Кіно не може передавати словами почуття та думки автора, воно ґрунтується на дії, і тому багато губиться, навіть якщо йдеться про екранізацію книг.

Якщо книга перестане мати попит, молоді люди не навчаться розуміти думки та почуття іншого, а літні читачі, які звикли до книги, почнуть поступово втрачати зв’язок із почуттям співпереживання.

Уже сьогодні дослідження показали різке зниження рівня емпатії серед молоді за останні 20 років, й особливо сильно — останні 10. Вони набагато краще орієнтуються в онлайн-світі, ніж у реальному, і погано розуміють себе та інших. Коли ми читаємо художню літературу, мозок імітує свідомість іншої людини. Наприклад, ми відчуваємо розпач Анни Кареніної, яка готова кинутися під поїзд, або радість Ромео на побаченні з Джульєттою.