Довге життя не означає немочі та страждань у глибокій старості

Багато пацієнтів Аттіа, приходячи на прийом, кажуть, що не хочуть жити довго, якщо їхнє здоров’я буде дедалі гіршати. Вони бачили, як старіє і хворіє старше покоління, і не бажають для себе такої долі — довгих років із фізичною неміччю і недоумством. Але Аттіа заперечує їм. Діти не обов’язково мають повторювати долю батьків, зазнаючи старечих хвороб або вмираючи молодими. Довголіття можна контролювати.

На початку XX століття люди в середньому жили приблизно 50 років. Щоправда, більшість помирала швидкою смертю: від травм, нещасних випадків, інфекційних захворювань. Поступово повільна смерть стала витісняти швидку. Сьогодні тривалість життя приблизно 70–80 років, і майже всі помирають повільною смертю. Якщо людина не захоплюється екстремальними видами спорту, то, найімовірніше, вона помре внаслідок найпоширеніших хронічних захворювань.

Ці хвороби Аттіа називає «чотири вершники»: серцево-судинні хвороби, рак, нейродегенеративні захворювання та діабет 2-го типу з метаболічною дисфункцією. Щоб жити довше і краще, потрібно зрозуміти причини та механізми цих хвороб. Важлива як хронологічна тривалість життя, так і якість прожитих років. Варто поставити за мету не лише жити довго, а і вміти підтримувати та покращувати фізичні та розумові функції. І єдиний спосіб створити для себе краще майбутнє і здорову старість — почати про неї думати просто зараз.

Медицина набагато краще вміє справлятися зі швидкою смертю, ніж із повільною. Сучасні лікарі навчилися успішно лікувати переломи, знищувати інфекції антибіотиками, пересаджувати органи, лікувати травми хребта й головного мозку. Але вони не дуже досягли успіху в лікуванні онкологічних, серцево-судинних і нейродегенеративних захворювань. Біда в тому, що до лікування «повільних» хвороб підходять так само як до лікування «швидких». Вони намагаються, щоби пацієнт не помер зараз, у цей момент, на його очах, незважаючи ні на що. Але у випадку з «повільними хворобами» можна лише трохи відтермінувати кінець, неможливо було домогтися того самого успіху, що й за гострих проблем.

Водночас на боротьбу із чотирма вершниками витрачається величезна кількість сил і засобів. Але прогрес у цьому напрямку дуже повільний, за винятком хіба що деяких серцево-судинних захворювань. Показники смертності від раку майже не змінилися за останні 50 років, попри безліч наукових досліджень і їх щедре фінансування. Не краще йдуть справи й з діабетом 2-го типу, і з хворобою Альцгеймера та пов’язаними з нею нейродегенеративними захворюваннями. Лікарі в цих випадках втручаються занадто пізно, коли яйця вже падають, тобто коли хвороба зайшла занадто далеко. Тому профілактика має таке значення. Жоден метод лікування раку на пізній стадії не знизив смертність так, як скорочення куріння в усьому світі за останні 20 років. Це сталося завдяки заборонам на куріння.

Діабет другого типу починають лікувати не раніше, ніж отримають результат тесту на гемоглобін A1c від 6,5 % або вище. Це відповідає рівню глюкози в крові 140 мг/дл. Таким пацієнтам призначають препарати, що допомагають виробляти більше інсуліну, ліки, що зменшують кількість глюкози в організмі, а також сам інсулін. Але якщо тест показує 6,4 відсотка (рівень глюкози 137 мг/дл), то людина не вважається хворою на діабет. Це так званий переддіабет, за якого рекомендуються дієта, фізичні навантаження, метформін, що знижує рівень глюкози в крові, і щорічний профілактичний огляд для виявлення можливого діабету.

Однак це неправильний підхід. Діабет другого типу починається задовго до того, як тест покаже потрібні цифри. Цей діагноз — завершальна стадія метаболічного стану. Навіть переддіабет настає досить пізно. Не можна сприймати цю хворобу як застуду або перелом, які або є, або їх немає. Куди розумніше запобігти цим захворюванням, коли ще є час. Потрібно заздалегідь проявити ініціативу, а не чекати, коли розвинеться хвороба.

В історії медицини було дві різні епохи, і зараз ми перебуваємо на порозі третьої

Аттіа називає першу епоху медициною 1.0. Вона тривала майже дві тисячі років після смерті Гіппократа. Її висновки ґрунтувалися на спостереженнях і здогадках, іноді правильних, іноді ні. Так, Гіппократ першим висловив припущення, що ходьба — це фізичне навантаження, яке цілюще впливає на організм, а їжа може бути як ліками, так і отрутою.

Однак багато чого в медицині 1.0 було помилковим. Важко звинувачувати в цьому стародавніх медиків, які не мали жодного уявлення про науку або науковий метод. Величезний внесок Гіппократа і його послідовників полягав у тому, що хвороби спричиняються природою, а не гнівом богів.

На зміну медицині 1.0 прийшла медицина 2.0. Вона з’явилася в середині XIX століття і була пов’язана з виникненням мікробної теорії хвороб. До цього часу вважалося, що хвороби поширюються міазмами, або поганим повітрям.

Лікарі поліпшили санітарну практику, а згодом з’явилися й антибіотики. Але ці зміни були довгими та болісними, хоча іноді складається враження, що після того, як Пастер, Лістер і Кох опублікували свої дослідження, усі медики одразу ж до них дослухалися і почали діяти по-іншому. Медицина вкрай консервативна, і перехід від моделі 1.0 до моделі 2.0 був довгим і болісним, він зайняв десятиліття, наштовхуючись на опір медичних світил і чиновників.

Приклад тому — випадок із віденським акушером Ігнацем Земмельвейсом, який звернув увагу, що пологова гарячка, напевно, пов’язана з тим, що його колеги, перш ніж приймати пологи, робили розтини й не мили рук. Його підняли на сміх, піддали остракізму й довели до божевілля. У рік його смерті в божевільні, 1865-й, Джозеф Лістер уперше успішно використав стерильні методи під час операції в Глазго, довівши правоту Земмельвейса.

Причиною переходу від медицини 1.0 до медицини 2.0 були частково нові технології, такі як мікроскоп, але більшою мірою — новий спосіб мислення, науковий метод. Це був перехід від спостереження і здогадок до спостереження та формування гіпотези, а потім ретельна перевірка цієї гіпотези шляхом експериментування. Після цього вчені та лікарі могли регулярно тестувати й оцінювати методи лікування, а потім обирали найкращі. До того використовували методи, які ймовірно могли б спрацювати, хоча часто бувало й не так.