Не турбуйтеся про смерть

Коли Монтень був молодий, його час від часу відвідували думки про смерть. Вони гнітили його, не давали насолоджуватися життям. Під час гучних вечірок він іноді застигав із відчуженим поглядом і більше не брав участі в загальних веселощах. Це дивувало його друзів, які звикли бачити Монтеня веселим, фліртуючим, дотепним. Вони запитували, чи не ображений він на них, чи не хворий. Він відповідав негативно. Насправді він згадував різні трагічні випадки, що ілюструють те, яким крихким є людське життя, що може перерватися будь-якої миті. Як пише Монтень у «Дослідах», він міг пригадати історію молодого чоловіка, який відчув за дружнім столом легке нездужання, прийшов додому і, прохворівши кілька днів, помер від лихоманки. Адже якщо вдуматися, то смерть може наздогнати в будь-який момент, у будь-якому віці, і ніщо не може їй запобігти. Думки про смерть ставали нав’язливими, заважали Монтеню насолоджуватися життям.

Одержимості смертю сприяло юнацьке захоплення античними філософами, які приділяли їй велику увагу. З роками це почуття посилилося, чому сприяли втрати друзів і близьких, особливо близького друга Ла Боесі та молодшого брата Арно. У 27 років Арно загинув через безглузду причину: під час гри в аналог сучасного тенісу м’яч ударив його по голові. Він не відчув особливого болю, але через півдня впав у безпам’ятство й помер. Це зміцнило Монтеня в думці, що смерть може зачаїтися де завгодно й прийти в будь-який момент. Він ставав дедалі похмурішим, і думки про смерть отруювали радість життя.

Однак після того, як із ним стався нещасний випадок, він зовсім перестав думати про смерть. Разом із друзями він вирушив на кінну прогулянку лісом в околицях Бордо. Раптом якийсь вершник врізався в його коня, збив його з ніг, а сам Монтень, вдарившись головою, втратив свідомість. Як з’ясувалося, це був слуга, який не помітив його вчасно. Друзі понесли Монтеня додому на руках, і в напівзабутті він відчував, що може ось-ось померти, що його життя готове вислизнути разом з останнім подихом, але чомусь це його не лякало. Він відчував приємну знемогу, як людина, яка сильно втомилася й ось-ось нарешті засне. Він не відчував ні болю, ні страху, тільки слабкість.

І тоді Монтень зрозумів, що не варто боятися небуття. Вмираючи, ми засинаємо, вважав він, занурюємося в приємну дрімоту. Ми не бачимо смерті безпосередньо: вона приходить, коли нас уже немає, ми в глибокому сні. Смерть і є сон, навіщо ж про неї турбуватися? Саме життя потребує пізнання та управління, саме на ньому нам потрібно зосередитися.

Будьте уважними, спостерігаючи навколишній світ

Монтень не почав писати свої «Досліди» безпосередньо після падіння. Він лише запам’ятав це відчуття й спробував згодом передати його якомога точніше. Він давно вже вів насичене життя, виконуючи обов’язки міського голови в місті Бордо й керуючи маєтком батька.

Він збирався йти вище кар’єрними сходами, висунувшись на посаду в судову палату, але його кандидатуру відхилили. Він не став оскаржувати рішення або робити нові спроби. Натомість Монтень у 1570 році, у віці 37 років, йде з магістрату Бордо, в якому працював тринадцять років. За його власними словами, він вирішив присвятити залишок життя свободі, спокою й дозвіллю. Він відчував, що перебуває в середині життєвого шляху, як герой дантівського «Пекла», що пройшов земне життя до половини. На той час його дружина чекала на дитину, брат, батько й найкращий друг Етьєн-де ла Боесі померли, життя й смерть йшли пліч-о-пліч — можливо, саме час замислитися над тим, як треба жити?

Монтень вийшов у відставку. Його перша дитина померла. Він живе у своєму маєтку, керує ним, займається перекладами, редагує роботи де ла Боесі. Він практично переїхав у свою велику бібліотеку в одній з веж маєтку, приміщення якої збереглося досі. Він розписав її фресками на античну тематику й підібрав відповідний інтер’єр. Стельові балки були розписані цитатами античних філософів, і все в бібліотеці налаштовувало на філософський лад, спостереження та роздуми.

Монтень не одразу прийшов до написання своїх «Дослідів». Перший час після відставки його розум, звиклий до навантаження, метався й знемагав від неробства. Згодом він порівнював його з конем, що втік, з полем, повним бур’янів.

Бездіяльний розум породжував дивні фантазії та омани. І тоді, щоби проаналізувати їх, Монтень вирішує взятися за перо.

Ще Сенека радив людям, які відійшли від справ, озиратися навколо та спостерігати природу. Нас оточує чарівний світ, чия краса так довго була поза нашою увагою. І тільки коли ми володіємо свободою й наявністю часу, ми маємо можливість усвідомлено спостерігати його.

І Монтень вирішив піти за порадою Сенеки, але спостереження за природою обмежити одним об’єктом — собою. Він спостерігав і досліджував власний досвід і записував те, що спостерігав.

Він описував своє коло читання, улюблених авторів — Овідія, Плутарха, Тацита, Сенеку, Сократа — й аналізував їх. Потім він став записувати історії, які чув від друзів, епізоди з життя в маєтку, подорожі та дивовижні речі, які йому запам’яталися. Спочатку це були просто описи, зроблені з максимальною увагою до дрібниць, потім їх стали доповнювати безліч емоцій і роздумів.

Книжка, яка починалася як збірка цитат та історій, поступово ставала дедалі багатшою. Плутарх, один з його улюблених авторів, радив, як і Сенека, використовувати свою увагу для досягнення повного душевного спокою. Для цього потрібно було повністю зосередитися на тому, що перед очима, і Монтеню ця порада припала до душі. Робота над «Дослідами» навчила Монтеня пильно вдивлятися в себе й навколишній світ, у свої почуття та відчуття. Він ніби підглядав за собою, як шпигун, щоб Монтень-письменник міг правдиво описати Монтеня-людину. У «Дослідах» він реконструював свій власний досвід, і це було, як згадував він сам, нелегким завданням, — адже наш розум сповнений непрозорих глибин, зазирнути в які не так-то просто. Він намагався спостерігати навіть за собою сплячим, давши доручення слузі будити його серед ночі, щоб він міг записати свої відчуття й спостереження.

І наш розум, і навколишній світ перебувають у постійному русі, вважав Монтень. Наш зір і сприйняття занадто повільні, і тому ми не помічаємо, з якою швидкістю змінюється все навколо. Матерія перебуває в постійному русі, схожому на танець, і тільки тренування уваги допоможе розгледіти його. Вона як швидкий потік, який завжди буде текти. Просто тренуйте увагу та спостережливість, описуйте те, що бачать ваші очі, — і вам відкриються нові грані навколишнього світу.

Наше життя багато в чому визначають час і місце нашого народження

Монтень вважав, що йому пощастило народитися в сім’ї, яка розвивала його таланти та схильності. Водночас батькові й матері Монтеня були не чужими всі захоплення й «модні тренди» тієї епохи.

Монтень народився в сімейному замку 28 лютого 1533 року. У своїх «Дослідах» він приділяє велику увагу сімейним традиціям, хворобам, спадковим рисам. Його батьки обидва були з родин торговців, які не мали жодного стосунку до стародавньої аристократії. Замок купив прадід Монтеня, який успішно торгував вином і мав власний завод, що виробляв барвники для вовни. Дід Монтеня почав займатися політикою, беручи участь у громадському житті Бордо й поклавши тим самим початок сімейній традиції. Він відійшов від торгівлі й піднявся вище по суспільних сходах. Батько Монтеня П’єр перетворив замок на зразкове виноробне підприємство, яке існує донині. Замок називався Yquem, і сьогодні нам нагадує про нього вино Chateau d’Yquem. Батько намагався не афішувати своє не надто знатне походження й навіть почав писати прізвище з аристократичною приставкою «де» — де Монтень.

Мати Монтеня Антуанетта походила з родини євреїв-сефардів, вихідців з Іспанії. Вони прийняли християнство й асимілювалися, і Монтень не надавав значення цьому факту. Це була практична енергійна жінка із сильним характером, і чоловік був такої високої думки про її ділові якості, що спершу заповідав увесь свій статок їй, і лише згодом змінив його на користь Мішеля, який мав опікуватися своїми братами та сестрами, замінивши їм батька. Молодших було семеро, але освіту здобув лише Мішо, як його називали в родині.

З народження він виховувався в незвичайних умовах. У маленького Мішо була годувальниця-селянка, що не було рідкістю на ті часи, але батько його пішов ще далі й відправив новонародженого разом із годувальницею в село. Він хотів, щоб дитина вбирала життя простих людей із самого раннього віку, і це йому вдалося — у дитинстві Мішо відчував себе селянином серед селян, але водночас знав, що відрізняється від них. Коли його повернули до замку, він важко переживав розрив із названою сім’єю.

І тут батько Мішо вдарився в іншу крайність — хлопчика стали посилено вчити латині. У селянському домі розмовляли перигорським діалектом, від нього він одразу перейшов до латинської, тож французька довгий час залишалася для нього чужою. Щоб вивчення латині давалося легше, П’єр заборонив домочадцям звертатися до Мішо французькою, тож латинь були змушені вчити всі, включно з ним самим. Те, що в наші дні здається батьківським божевіллям, в епоху Відродження було цілком виправдано. Латина допомагала вивчати класичні твори, мала значення для кар’єри юриста й чиновника.

Стародавня мертва мова відчиняла двері в майбутнє. Невдовзі хлопчик знав латину краще за вчителя й нею захоплювались вчителі в школі, куди його відправили вчитися на 10 років.

У школі він нарешті вдосконалив свою французьку, риторичні навички, вивчав філософію та драматургію. Під час навчання в Бордо Монтень став свідком соляного бунту, спричиненого введенням податку на сіль, коли в місті почалися заворушення і вбивства, одне з яких Монтень бачив на власні очі. Незабаром у місто ввели війська, які жорстоко придушили бунт у Бордо, за який розплатилися всі його жителі, включно з міськими чиновниками, позбавленими привілеїв. Насилу батькові Монтеня, у ту пору мера Бордо, вдалося їх відновити. Податок на сіль так і не був введений, хоча й дорогою ціною. Навчання незабаром закінчилося — ледве місто оговталося після бунту, у ньому спалахнула чума, і Монтень завершив свою освіту.

Тепер він знав, що світ набагато ширший, ніж стіни школи й рідного замку, набув нових навичок, зокрема критичного мислення, і збирався вивчати життя й людську природу на підставі власного досвіду. Він отримав необхідний багаж для молодого аристократа XVI століття й був готовий застосувати його на практиці для успішної кар’єри. Ще не настав час для поглибленого пошуку сенсу життя, а епоха та становище зобов’язували.

Внутрішня свобода рятує від добровільного рабства

Кар’єра молодого Монтеня припала на розгул політичних і релігійних пристрастей. Тривала боротьба католиків із гугенотами, на престолі стрімко змінювалися королі, плела інтриги Катерина Медічі, раз у раз спалахували погроми на релігійному ґрунті. У цій неясній і небезпечній атмосфері Монтень почав роботу в парламенті Бордо, де познайомився зі своїм найкращим другом Етьєном Ла Боесі.

До моменту знайомства вони вже чули один про одного. Зустрівшись випадково на якомусь святі, вони відразу здружилися, виявили величезну спільність інтересів і вже не розлучалися. Ла Боесі був на кілька років старший за Монтеня і на той час уже був досить відомий і як чиновник, і як автор «Трактату про добровільне рабство». Це була самостійна й зріла людина сформованих поглядів, багато з яких поділяв Монтень.

В обох було ясне мислення, любов до філософії та літератури та прагнення жити правильним життям, яке хотілося б наслідувати. Вони писали один одному листи, сповнені любові й захоплення, але в них не було нічого нетрадиційного: в епоху Відродження було заведено висловлюватися високим стилем й освідчуватися в дружбі так само пристрасно, як і в коханні. Вони намагалися наслідувати класичний античний ідеал дружби, впливали один на одного й хотіли вдосконалювати мистецтво життя.

Ла Боесі ще в юності написав свій «Трактат про добровільне рабство». Що таке добровільне рабство? Ла Боесі стверджував, що всі тирани утримувалися при владі тільки завдяки народній любові. Якби не було підтримки підданих, уся їхня могутність моментально випарувалася б. Для цього не потрібно влаштовувати революції, кровопролиття та бунти. Достатньо лише не співпрацювати з владою, не підтримувати її підлабузників і не платити податки. Але такого ніколи не відбувалося, навіть якщо на троні опинявся справжній диявол, жорстокий і лютий. Ба більше: що гірше поводяться з народом тирани, то більшою любов’ю вони користуються. Як приклад Ла Боесі наводив Нерона, якого дружно оплакували піддані, щойно він помер. Те ж саме сталося й з Цезарем, який нехтував законами та свободою своїх людей. На думку Ла Боесі, таємниця тиранії так само глибока, як і таємниця кохання.

Якимось дивним чином люди закохуються у своїх тиранів, ніби зачаровуються ними, втрачаючи волю.

Правитель може поводитися нелюдяно, витирати об них ноги, але люди будуть у захваті від одного його імені, і їм ніяк не вибратися з цієї ілюзії. У багатьох диктаторів є особлива харизма, пояснити яку їхні піддані не в змозі, ні за часів Ла Боесі, ні в наші.

Відносини домінування й підпорядкування між владою та підданими, те саме добровільне рабство, може зруйнувати тільки внутрішня свобода. Свободу дають знання, здатність мислити, вивчення історичних прикладів. Якщо людина працюватиме над собою, вивчатиме історію, накопичуватиме досвід, вона зможе звільнитися від своєї зачарованості й побачити все під іншим кутом. Ця думка була близька Монтеню, тому він так і зацікавився автором «Трактату» ще до знайомства з ним.

На жаль, дружба Монтеня та Ла Боесі тривала недовго: у віці 33 років останній помер, мабуть, від чуми. Монтень перебував біля його ліжка до самого кінця, не боячись заразитися. Ла Боесі помер мужньо й без страху, як радили їхні улюблені філософи-стоїки. Монтень до кінця життя так і не зміг оговтатися від втрати друга, з яким у нього було так багато спільного. Але внутрішню свободу, про яку вони багато розмірковували разом, він проніс через усе своє життя.

Щоб легше переносити нещастя, використовуйте маленькі хитрощі

Монтень не дуже любив тих античних філософів, які захоплювалися абстракціями. Куди ближчими йому були епікурейці, стоїки та скептики. Вони давали відповіді на складні питання, допомагали впоратися з важкими ситуаціями, пропонували маленькі хитрощі, щоб життя не здавалося нестерпним в інші дні. Усі вони були представниками елліністичної школи, чиєю головною ідеєю було процвітання людини. Людина має бути радісною та щасливою, а для цього необхідно володіти спокоєм духу, контролем над своїми емоціями. Не потрібно вдаватися ні до бурхливої радості в хороші хвилини, ні до глибокого відчаю — у погані. Але як можна цього домогтися?

Для цього є особливі техніки та уявні експерименти, ті самі маленькі хитрощі. Стоїки та епікурейці радили уявити, що ви ось-ось помрете, сьогодні останній день вашого життя. Що б ви хотіли зробити? Про що шкодували, що б хотіли змінити? Ця хитрість нагадує, що часу в нас обмаль і треба розумно ним розпорядитися, поки ще не пізно. Стоїки пропонували просто пам’ятати про смерть для більш розумного й осмисленого життя.

Епікурейці вважали, що якщо людина, яка уявила, що скоро помре, знає, що жила добре, і йде з життя як гість з-за святкового столу, то з нею все гаразд. В іншому разі вона однаково не знала, що їй робити зі своїм життям і навряд чи буде про нього шкодувати. Але така думка посередині життєвого шляху допоможе багато чого змінити.

Якщо людину мучить якась втрата, такі зрушення свідомості, зміщення точки зору допомагають пом’якшити біль.

Якщо ви втратили близького друга, уявіть, що ніколи й не були з ним знайомі. Як можна сумувати за тим, кого не було? Плутарх писав своїй дружині, яка втратила дитину, що їй потрібно уявити дні, коли дитина ще не народилася. Такі техніки допомагають відволіктися у важкі моменти.

Інша порада Плутарха: якщо вам стало не мило все, що у вас є, уявіть, що все це ви втратили. Це допоможе вам по-іншому поглянути на те, чим ви володієте, як і вправа, в якій треба уявити останній день життя, щоб зрозуміти його цінність. Іншим філософським трюком було уявити себе на величезній висоті, що спостерігає за тим, що відбувається на землі, на якій все здається крихітним, ледве помітним, таким самим, як наші прикрощі й радощі, які не мають жодного значення в масштабах світобудови.

Свої хитрощі були й у Монтеня. Як він писав у «Дослідах», він намагався себе відвернути чимось стороннім й успішно випробував цю хитрість на інших. Одного разу йому довелося втішати вдову, яка замкнулася у своєму глибокому горі. Він м’яко став переводити розмову про померлого чоловіка на повсякденні предмети, що не мають жодного стосунку до смерті, так, щоб тема бесіди про горе та смерть поступово змінилася зовсім іншими. Невдовзі вдова непомітно для себе вже міркувала з Монтенем про повсякденні справи й поступово заспокоювалася. З цього моменту в її поведінці стався перелом, вона почала повертатися до життя.

У такий самий спосіб він відучив від мстивості принца Генріха Наваррського, майбутнього Генріха IV. Він не став читати йому проповіді про те, що правильно підставити кривдникам іншу щоку, а просто перемикнув його увагу на більш приємні предмети — доброту, щедрість, милосердя, і про те, як цінують люди ці якості. Коли Монтень постарів, він не заглядав у майбутнє, не сумував про те, що йому залишилося так мало. Натомість він згадував про дитинство та юність і радів, що свого часу насолоджувався ними.

Навіть усередині сім’ї в людини має бути можливість усамітнитися

Монтень був гарний і мав успіх у жінок. Проте він не поспішав одружуватися, і якби на те була його воля, цілком спокійно прожив би неодруженим, вивчаючи життя й пізнаючи себе. Однак, як і всякий дворянин, він мав залишити спадкоємця, і тому все-таки одружився з Франсуазою-де ла Шассень, дівчиною з хорошої сім’ї, відомої в Бордо. Цей шлюб влаштували сім’ї Монтень і-де ла Шассень. Франсуаза твердістю характеру й напористістю нагадувала матір Мішеля Антуанетту, а іноді й перевершувала її, коли сварилася з чоловіком. У «Дослідах» є багато нотаток про дружин, про те, як вони схильні робити все на зло чоловікові й даремно чіплятися до прислуги.

Монтень вирішив брати приклад зі свого улю́бленого Сократа, який теж страждав від сварливої дружини Ксантиппи. Для того щоби постійні скандали не отруювали йому життя, Сократ використав власну маленьку хитрість: він змусив себе звикнути до звуків її пронизливого голосу, як ті, що живуть поруч із млином, звикають до скрипу млинового колеса. Поганий характер дружини допомагав йому духовно вдосконалюватися, вчив терпіння.

У кожного з подружжя Монтень була своя окрема вежа на території замку, куди вони розходилися після денних турбот. Вежа Франсуази називалася «Тур де Мадам». Такі стосунки не були рідкістю в епоху Відродження: відчуженість між подружжям швидше заохочувалася, ніж засуджувалася. Подружній секс мав служити єдиній меті — народженню дітей, не заведено було й приносити жінці задоволення, щоб не розбещувати її.

На думку багатьох сучасників Монтеня, чоловік і дружина взагалі повинні мати окремі спальні, щоб кожен міг виспатися, не заважаючи іншому.

Таке роздільне існування не означало самотності — адже замок був сповнений людей: слуг, селян, гостей та родичів. А поділ подружжя означав не більше ніж поділ життєвих сфер чоловіка й жінки, незалежне одне від одного існування, де ніхто нікому не заважав. Сім’я Монтень не була ідеальною, але не була вона й жахливою. Сам Монтень стверджував у «Дослідах», що одружився без особливого бажання, наче бранець у кайданках, якого примушують до того старі традиції та громадська думка його кола. З роками він на свій лад прив’язався до Франсуази, до того ж вона була привабливою жінкою. Але по-справжньому близьких, душевних стосунків із дружиною, а потім — із єдиною донькою, що вижила (діти в них помирали в дитинстві), він уникав просто тому, що боявся болю, коли йому доведеться їх втратити. Він писав у «Дослідах», що кожному потрібне місце, де він буде повністю вільний, навіть від думок про близьких. Де він зможе бути абсолютно один, наодинці із собою, без слуг, свити, майна, сім’ї. Тоді якщо йому коли-небудь судилося все це втратити, він уже знатиме, як це. Такий відхід від сім’ї не був продиктований егоїзмом. Спочатку він привчав себе до відсутності близьких, боячись болю, потім усамітнення стало давати йому внутрішню свободу, якою Монтень так дорожив. В епоху Відродження дитяча смертність була дуже високою, і багато чоловіків майже не бачили своїх дітей до року — щоб не страждати в разі їхньої смерті.

Монтень любив єдину доньку Леонор, яка вижила, але надав її виховання жінкам — матері та дружині. Він не був холодним батьком, який ігнорує, але йому складно було грати роль мудрого батька сімейства в будинку, де жили дві жінки із сильним характером, яких він трохи дратував.

Будьте товариськими, вчіться жити серед інших

Попри те що Монтень радив усім мати відокремлений куточок, є в нього й інша порада — потрібно бути товариським, люб’язним і не цуратися людей.

Він обожнював цікаві розмови, суперечки, в яких народжувалася істина, блиск дотепності, але наголошував, що бесіда має залишатися доброзичливою. З раннього віку потрібно заохочувати дітей спілкуватися з іншими, щоб вони не замикалися у своєму світі. Усі люди мають схильність зосереджуватися на собі, а це веде до того, що вони не бачать далі власного носа.

Дебати й бесіди допомагали Монтеню думати, особливо якщо хтось із ним не погоджувався. Особливо він цінував природність бесіди, в якій можна було почуватися абсолютно вільно, на противагу світським обмінам люб’язностями, що здавалися йому нестерпно нудними. Легка розмова призводить до глибоких стосунків, вважав він. Природність і привітність у спілкуванні були однією зі сторін доброго життя, до якого він так прагнув, Монтень називав їх «веселою й товариською мудрістю».

Монтеню-політику товариськість і вміння переконувати були необхідні, як і Монтеню — главі сімейства з двома норовливими дамами. На початку кар’єри він навчався ладнати з колегами по магістрату, потім його чарівність допомагала йому в переговорах із дипломатами, королями, полководцями й релігійними фанатиками — час був неспокійний.

Він часто відчиняв двері свого замку для мандрівних акторів, фокусників, людей зі всілякими фізичними аномаліями, яких називали монстрами. Вони цікавили Монтеня, але він вважав, що народження сіамських близнюків, дітей без рук або ніг не суперечить природі, просто незвичний вигляд. В іншому вони такі ж люди, як усі. Навіть під час воєн двері замку завжди були відчинені, і в його внутрішньому дворі завжди було повно людей. Він із принципу не став перетворювати його на фортецю, щоб завжди мати можливість вільного й чесного спілкування з будь-якими людьми. В інших замках господарі тримали сторожів для виноградників, лютих собак і варту, оскільки Франція XVI століття кишіла розбійниками та грабіжниками. 

Монтень не хотів піддаватися страху й бути добровільно замкненим від навколишнього світу.

До того ж він розумів, що, як не дивно, саме його відкритість допомагає залишатися в безпеці. Сусіди навколо, які ретельно охороняли свої угіддя, постраждали набагато більше. Але Монтень пам’ятав слова Сенеки про те, що замкнені двері запрошують злодія, а грабіжник проходить повз те, що відкрито.

Монтень був хоробрим — одного разу в лісі на нього напали розбійники, пограбували та вирішували, чи не запросити за нього викуп. Він, побоюючись того, що вони запросять занадто багато, а отримавши відмову, уб’ють його, вступив із ними в розмову, після якої його не тільки відпустили, а й повернули частину награбованого. Але йому не подобалася будь-яка жорстокість, на кого б вона не була спрямована — на людину чи тварину. Він визнавав індивідуальність у будь-якій живій істоті й закликав поважати та вивчати її.

Прокиньтеся від сну звички, навчіться дивитися на речі під іншим кутом

Монтень вважав, що весь навколишній світ — це дзеркало, в якому ми можемо побачити себе під різними кутами зору. Звичний погляд на речі робить їх нудними, присипляє увагу. Щоби прокинутися, нам потрібно перейти до іншої перспективи. Монтень для цього вивчав звичаї різних країн з усього світу, зокрема вельми екзотичні. У «Дослідах» він описує звичаї, в яких дітей вважали немовлятами до 12 років, де новонародженого не заведено годувати грудьми в перший день, де ліву половину тіла голять наголо, тож волосся росте тільки на правій. Хтось розтягує вуха, хтось викреслює зуби, тому що в чорному вигляді вони мають набагато кращий вигляд. Водночас кожне суспільство, в якому прийняті дивні на європейський погляд звичаї, вважає їх нормою, а всі інші — відхиленням. І якщо ми порівняємо себе з іншими, то зрозуміємо, що наші звичаї не менш дивні, ніж в інших, вважав Монтень.

Він вивчав свідчення французьких мореплавців про американських індіанців — інків та ацтеків. У них багато звичаїв, які здаються звірячими — так, вони після битви поїдали трупи вбитих ворогів. Монтень читав книжку протестанта Жана де Лері про подорож до Бразилії, де автор розповідав, як в індіанському племені його намагалися почастувати смаженою людською ногою, виявляючи в такий спосіб гостинність і привітність. Жан де Лері зауважував, що літні люди мають чудовий вигляд, майже не мають сивого волосся — він припустив, що їх не мучать судові розгляди, недовіра та жадібність. Він писав, що почувався з індіанцями в цілковитій безпеці, на відміну від французів, які теж їли людське м’ясо, коли їх мучив голод в обложеній фортеці, чому він був свідком.

Сам Монтень, вивчивши літературу про корінних мешканців Америки, писав, що в них немає ні писемності, ні уявлення про числа, ні землеробства, ні одягу. Але водночас немає рабства, багатства, бідності, а в мові немає слів, що означають зраду, заздрість, жадібність.

Як і дикі плоди, дикі люди зберігають свій первозданний аромат.

Він не був зачарований примітивними цивілізаціями, де приносили людські жертви — йому не подобалася жорстокість. Але він вважав, що в них ми можемо дивитися як у дзеркало, впізнавати себе під правильним кутом зору й прокидатися від сну, в якому європейська цивілізація вважається зразковою та непогрішною.

Потрібно жити помірно

Романтики часто дорікали Монтеню у відсутності справжньої пристрасті. Жорж Санд писала, що в юності зачитувалася описами дружби Монтеня з Ла Боесі, але потім зрозуміла, що це було єдине сильне почуття, яким позначено життя Монтеня і його «Досліди». Ті ж претензії пред’являв йому й поет Альфонс де Ламартін, який теж захоплювався дружбою з Ла Боесі. Багато романтиків у юності були зачаровані «Дослідами», до замку Монтеня і до його вежі потягнувся потік відвідувачів, охочих подивитися, як він жив, познайомитися з домашньою атмосферою великої людини.

Сам Монтень ніколи не був пристрасною натурою, йому був чужий палкий романтизм. Він пише про себе, що йому подобаються помірковані натури, він любить порядок і побоюється ексцентричності. Це відштовхувало багатьох його шанувальників, які обожнювали його в юності, вони почувалися зрадженими. Як могла людина, яка обожнювала свого померлого друга, при уважному прочитанні виявитися такою буденною, такою нудною?

Тим часом Монтень свідомо стримував емоції, вважаючи, що їх надлишок може зашкодити розуму. Під час подорожі Італією він відвідав знаменитого поета Торквато Тассо в божевільні, де той жив у страшних умовах в оточенні душевнохворих. Монтень жахнувся, побачивши Тассо, який зовсім втратив розум. Він співчував йому, але вважав, що Тассо надто часто відчував поетичний екстаз на піку емоцій — це виснажило його нерви й пошкодило розум. Монтень не хотів такої долі. Навіщо підійматися на вершини поезії, щоб там втратити себе? Чи не занадто висока ціна? Можливо, щоби писати вірші, треба злегка впадати в божевілля, але навіщо ставати настільки божевільним, щоб розучитися їх писати?

Романтикам не подобався скептицизм Монтеня, вони захоплювалися Тассо й вважали, що не можна підходити до поета за звичайною міркою, і дорікали Монтеню в байдужості до людських страждань. Тассо був їм ближчим, ніж Монтень.

Монтеню ж були глибоко чужі екстатичні пристрасті. Дружбу він цінував більше, ніж палке кохання. Йому подобалися такі якості людської натури, як допитливість, товариськість, доброта, прихильність, оригінальний погляд на звичні речі.

Він вважав, що велич душі можна знайти й в посередності.

Посередність не означає сірість і бездарність — лише те, що людина вважає себе такою ж, як більшість людей, й абсолютно цим задоволена. Амбіції та бурхливі емоції можуть призвести не лише до створення шедеврів, а й спричиняти війни та провокувати жорстокість. Це можна побачити на прикладі війни між католиками й гугенотами, які пристрасно вірять і чинять звірства іменем Бога. Найкраще бути просто хорошою людиною, жити помірковано, жити правильно, добре й природно, і не зневажати ні звичайних людей, ні себе самого.

Ця поміркованість допомогла йому в неспокійний час релігійних воєн, коли багато хто впадав у відчай і чекав кінця світу. Монтень же стримував свої почуття, не давав їм волі, тримав себе в руках і слідував маленьким хитрощам скептиків — намагався уявити себе на великій висоті, звідки все здається маленьким. Хтось може дорікнути йому в лінощах і душевній млявості, але це лише ілюзія. Потрібно думати про майбутнє, вважав Монтень, не повертатися спиною до реальності в ім’я ілюзій, чи то релігійні видіння, чи то поетичний екстаз.

Відображайте все, не шкодуйте ні про що

Монтень був прихильником amor fati, або любові до долі, до всього, що посилало йому життя. Він приймав усе, що відбувалося, зокрема й власні помилки та гріхи. Це суперечило релігійним догматам, згідно з якими людина має відчувати почуття провини, каятися у своїх гріхах, інакше не бачити їй праведного життя й майбутнього раю, вона не зможе почати нове, вільне від гріхів життя з чистого аркуша.

У Монтеня був інший підхід до своїх помилок. Він, як і всі, їх робив, але до чого згадувати минуле, коли він був іншою людиною, попередньою версією себе теперішнього? Це так само дивно, як підходити з однаковою міркою до натовпу людей, кожен з яких має свою думку й погляд.

Він не каявся, але час від часу перечитував свої «Досліди», доповнював і в такий спосіб міг глибше вивчити себе. Він писав, поки жив, і тільки смерть перервала цей довгий досвід — у віці 59 років Монтень помер у своєму замку 13 вересня 1592 року, від наслідків нирковокам’яної хвороби, як і його батько.

1588 року вийшло повне прижиттєве видання «Дослідів» Монтеня, куди ввійшли третя книжка і 600 доповнень до перших двох, які вже побачили світ 1580-го. Як і перше видання, книга користувалася популярністю, але ті, хто знав Монтеня за попередніми книгами, були здивовані. Перші книги були збірниками мудрості стоїків. Третя з доповненнями здавалася їм занадто особистою. У ній були одкровення про сексуальне життя, докладний опис побуту й звичок автора, слова з розмовного гасконського діалекту. Монтеня критика не чіпала. Пам’ятаючи заповіти Плутарха про внутрішню свободу, він просто йшов своїм шляхом. Свобода була його єдиним правилом. Він додавав усе нові подробиці до своїх перших «Дослідів», і вони обростали ними, як скелет плоттю.

Після смерті Монтеня редакторську роботу над його «Дослідами» взяла на себе молода жінка, Марі Гурне, єдина людина, яка була йому по-справжньому близькою після смерті Ла Боесі. Він називав її названою  донькою, їхні стосунки були чистою дружбою, але саме цьому почуттю Монтень надавав набагато більше значення, ніж пристрасті. За її власним висловом, вона стала його названою матір’ю  «Дослідам», які втратили батька-Монтеня. Вона не тільки допомогла вийти у світ прекрасному виданню, а й не давала критикам нападати на нього. Вона вважала, що неорганізованість і особисті подробиці в «Дослідах» не менш важливі, ніж філософські судження. Вона так завзято обстоювала чесноти книжки й автора, що своїм запалом спричинила глузування — усе-таки жінок епохи Відродження вважали погано освіченими та призначеними тільки для сімейного вогнища. Багато глузувань повалилося на неї й після смерті — її називали п’явкою, що приліпилася до великої людини. Але в нашому столітті ставлення до неї змінилося — її називають першою феміністкою, її біографією займаються літературознавці та історики. Але головна її заслуга в тому, що «Досліди» Монтеня вийшли в усій їхній повноті, і читач бачить, що автор відображає все й ні про що не шкодує. Так і має бути, якщо він живе правильно, вважав Монтень.