Без приналежності до будь-якої системи людина почувається слабкою і незахищеною

Упродовж століть люди боролися за свободу — політичну, економічну та духовну. Одні намагалися боротися за нові права, інші обстоювали колишні привілеї, але загалом свобод ставало більше. Саме прагнення свободи породило економічний лібералізм, політичну демократію, сприяло відокремленню церкви від держави та становленню особистого індивідуалізму.

Здавалося, що людина ставала дедалі вільнішою, відмовившись від панування церкви та абсолютистських монархій. Із суспільного життя поступово зникав зовнішній примус. Ця тенденція прискорилася після Першої світової війни, яку багато хто вважав останньою битвою за свободу: колишні монархії змінилися новими демократіями. Але за короткий час виникли авторитарні системи, що майже повністю визначають суспільне і приватне життя, в яких практично не було місця свободі.

Спочатку ці системи здавалися настільки абсурдними та божевільними, що багатьох гріла думка про те, що вони недовговічні та незабаром впадуть разом із їхніми божевільними лідерами. Іншим здавалося, що демократії в Німеччині та Італії ще не усталилися, їм потрібен час, щоб стати політично зрілими. Ще однією ілюзією було вважати, що в усьому винен Гітлер із підручними, а німецький народ виявився лише заручником їхніх злодіянь.

Коли фашистські режими перемогли, стало зрозуміло, що мільйони одних людей у Німеччині залюбки поспішили відмовитися від свободи, а мільйони інших були просто байдужі до неї та не вважали за потрібне боротися за неї. Але це не означає, що добровільна відмова від свободи — характерна особливість німецького чи італійського народів. Світ переживає кризу демократії, і вороги свободи можуть виступати під будь-яким прапором. Особливості психіки сучасної людини змушують її добровільно відмовлятися від свободи.

Не тільки економіка та ідеологія виступають активними силами суспільного розвитку, а і психологія. Фашистські політичні системи спираються не на розум, а за допомогою психологічних маніпуляцій пробуджують у людині темні сили, про які вона сама не підозрювала.

Здавалося, що людство давно вже розлучилося з цими темними силами, залишивши їх у далекому Середньовіччі або в іще більш давніх часах, коли нестача знань або інтриги жерців і королів могли спричинити до життя небачену жорстокість і безумство. Але до кінця XIX — початку XX століття здавалося, що страшні історичні події закінчилися назавжди й більше не повторяться. Перша світова війна уявлялася останньою, економічні кризи — явищем тимчасовим, яке теж незабаром відійде в минуле. Що щасливішим було життя, то більше люди вірили у власну розсудливість і справедливий світоустрій. Тому прихід фашизму виявився для них повною несподіванкою.

Раптом стало зрозуміло, що людина легко може переступити через права слабких, виявляє активну схильність до зла, жагу до влади та прагнення до підпорядкування. Фрейд зробив спробу пояснити це явище. Він висунув теорію, що людина антисоціальна за своєю природою. Суспільство має її приручати, давати змогу задовольняти свої біологічні потреби, але головне завдання суспільства — обмеження її низинних імпульсів і поривів. Пригнічені нахили перетворюються на прагнення, що мають культурну цінність, стають основою культури завдяки сублімації.

У концепції Фрейда людські стосунки схожі на ринкові: люди співпрацюють для взаємного задоволення біологічних потреб. Інші люди — завжди лише об’єкти, засіб для досягнення мети, задоволення якихось прагнень. Сам по собі зв’язок з іншим не є метою як такою. Фромм же вважає, що для людини визначальною є пов’язаність із зовнішнім світом, а не задоволення інстинктивних потреб. Самі потреби та нахили людини пов’язані не тільки з її біологічною природою, а й суспільством, яке не тільки пригнічує, а й формує її особистість.

Водночас можна бути самотнім фізично, але пов’язаним з іншими спільними ідеями, цінностями або стандартами. У цьому разі ми відчуваємо почуття спільності та приналежності. Але якщо хтось, живучи серед людей, відчуває постійне відчуття ізоляції, то в якийсь момент може виникнути розлад шизофренічного типу.

Ми не можемо існувати, не співпрацюючи з іншими. В будь-якому суспільстві потрібно об’єднуватися з іншими, якщо людина хоче вижити, захиститися від небезпек чи ворогів, щоб мати можливість заробляти на життя. Вона усвідомлює себе як окрему істоту, і, усвідомлюючи свою окремішність, відчуває, наскільки вона незначна й мала порівняно з величезним світом, у якому вона живе. Без приналежності до якоїсь спільності вона відчуває незахищеність і нікчемність. Їй потрібно бути причетною до якоїсь системи, що спрямовує її життя. У кожного індивіда є два шляхи: потрібно або з’єднатися зі світом у творчій праці, або знайти в ньому опору за допомогою систем, які обмежують свободу та індивідуальність.

Рано чи пізно ми розлучаємося з первинними узами, і цей процес породжує тривогу

На зорі існування людства люди жили в єдності з природою. Але поступово вони виростали з цієї єдності, усвідомлюючи себе як щось окреме від навколишнього світу, хоча й пов’язане з ним. Особливо виразно процес індивідуалізації проявився в Новий час, тобто від епохи Ренесансу до наших днів.

Можна порівняти цей процес із відокремленням дитини від матері: новонароджена тривалий час зберігає єдність із нею, однак що старшою вона стає, то слабкішою стає ця єдність. Ці узи дають їй спокій і відчуття безпеки, але вони ж обмежують її свободу. Первинні узи — зв’язок, який триває доти, доки індивід не стане повністю відокремленим. Первинні узи цілком природні для нормального розвитку людини.

Саме первинними узами мати пов’язана з дитиною, первісна людина — з її плем’ям, середньовічна — з церквою. Коли людина звільняється від цих уз унаслідок повної індивідуалізації, їй потрібно самостійно орієнтуватися і зміцнюватися у світі.