Зіткнення між Великою Британією та Іспанією відбувалися переважно на морі, і кожна країна постійно споряджала військові експедиції

Конфлікт між Англією та Іспанією виник через постійну боротьбу європейських держав за розширення своїх територій. Кожна країна прагнула захопити дедалі більше землі, щоби прибрати до рук цінні природні ресурси та отримати нові торгові ринки. Приводом для колоніальної політики стало нібито поширення цивілізації серед дикунів, що приховує корисливі інтереси. Насправді ці країни підкоряли та знищували корінні народи без жодної жалості. У Латинській Америці тривалий час домінувала Іспанія, а Велика Британія, яка захопила колонії на Східному узбережжі Америки, набирала силу і збиралася послабити іспанський колоніальний вплив.

Незабаром для конфлікту знайшовся привід. Капітана британського торгового судна Роберта Дженкінса викликали до парламенту, і він повідомив йому, що його корабель захопило іспанське судно в Карибському морі. Капітан іспанського корабля звинуватив його в контрабанді цукру з іспанських колоній і відсік йому вухо, яке Дженкінс продемонстрував членам парламенту в банці зі спиртом. Це розпалило пристрасті в парламенті та пресі, епізод вимагав помсти й компенсації у вигляді багатої здобичі. Конфлікт отримав назву «війна за вухо Дженкінса».

Британська влада вирішила завдати удару по Картахені, південноамериканському місту на Карибах, з якого озброєні іспанські конвої відправляли додому срібло з перуанських рудників. Був споряджений величезний флот зі 186 суден на чолі з адміралом Верноном, який мав висадитися на Картахені. І була додаткова морська операція з 5 військовими кораблями й розвідувальним шлюпом, доручена комодору Джорджу Енсону. Він мав перетнути Атлантику й мис Горн, дорогою захоплюючи та знищуючи всі іспанські судна. Головним призом цієї операції було захоплення іспанського галеона, навантаженого чистим сріблом і сотнями тисяч срібних монет. Цей галеон вирушав двічі на рік із Мексики на Філіппіни, щоб купити шовку, спецій та інші товари для перепродажу в Європі, Північній і Південній Америці.

Якщо Енсону вдасться захопити галеон, його маленька флотилія продовжить навколосвітню подорож, перш ніж повернеться додому. Діяти потрібно було таємно, щоб не попастися на очі великій іспанській армаді під командуванням Хосе Пісарро. Це була небезпечна й довга експедиція, на яку відводилося три роки.

Джордж Енсон був прекрасним моряком, який провів на кораблях більшу частину свого життя. Його поважали й цінували і вище начальство, і прості моряки, а молоді офіцери обожнювали. На посаду капітана одного зі своїх кораблів Енсон запросив Девіда Чіпа, досвідченого моряка, який з 14 років пов’язав життя з морем. Чіпу було за сорок, він був бідний і честолюбний, і в поході за скарбами бачив свій шанс.

Ще більшу небезпеку, ніж іспанська армада, становило плавання навколо мису Горн, де дули штормові вітри, здіймалися величезні хвилі, а в ущелинах ховалися айсберги. А оскільки кораблі перед плаванням мали стати в доки на тривалий профілактичний ремонт, були всі шанси, що до мису Горн вони потраплять у самий розпал штормів.

Чотири кораблі флотилії Енсона були військовими, «Вейджер», на відміну від інших, — торговим судном. Його купили задешево в Ост-Індської компанії, і призначався він для перевезення важких вантажів. Довгий час він стояв у доках на Темзі, де його почали готувати до військового походу. Капітан «Вейджера» Денді Кідд одразу перейнявся недовірою до свого корабля: він виглядав нестійким, широким, крутився і кренився, і він побоювався, що «Вейджер» може перевернутися. Для надання кораблю стійкості в трюм завантажили баласт у вигляді гравію і чавуну.

З «Вейджером» від самого початку були неприємності. Коли корабель уже був готовий до відплиття, Темза раптово замерзла, і довелося чекати два місяці, перш ніж він зміг покинути док. Дорогою до Портсмута, місця збору всієї флотилії, він примудрився сісти на мілину, звідки його довелося знімати. Нарешті всі кораблі зібралися в Портсмуті, і якби вони вийшли негайно, то встигли б обігнути мис Горн до кінця літа, уникнувши осінніх штормів. Але перед ними постала нова проблема: брак екіпажів.

Моряки, яких уже завербували, захворіли на висипний тиф. Багато хто загинув ще до того, як вийшли в море. У ті часи ніхто не розумів, що це бактеріальна інфекція, яку переносять воші та інші паразити, часті гості на кораблях того часу. Тифозні воші прибували разом із новобранцями й розносили заразу. Хворих відправляли до шпиталів, де не вистачало ліжок, і на одне ліжко іноді вкладали по три людини. Решту розміщували в найближчих тавернах, де замість ліків було спиртне. Люди в таких умовах рідко одужували та швидко вмирали.

Добровольців не вистачало, й Адміралтейство вдалося до їх насильницького викрадення, коли його агенти хапали на вулиці тих, хто був схожий на моряка. Їх упізнавали за характерним одягом і просмоленими пальцями рук: дьогтем на кораблях смолили все для водонепроникності. Іноді моряків викрадали просто з кораблів, які тільки-тільки повернулися з плавання і ще не встигли зайти в порт. Моряки навіть не встигали зійти на берег і побачитися із сім’єю, яку іноді не бачили кілька років.

Коли не вдавалося спіймати справжніх моряків, хапали всіх підряд, і кораблі заповнювалися всіляким непотребом: злодіями, зломниками, рецидивістами, які страждають усіма можливими хворобами. Щоб хоч якось компенсувати такий невдалий склад, уряд направив на кораблі армійських піхотинців разом із командирами. Але вони й гадки не мали про життя на кораблі й ніколи не стріляли з корабельних гармат. Тоді зі шпиталю було вивезено 500 військових моряків-інвалідів, яким було за 70. Вони погано бачили й чули, дехто насилу пересувався, у когось бракувало кінцівок. Так чи інакше, флотилію укомплектували, на що пішов рік, й 1740 року вона відчалила.

Плавання на кораблях загрожували не тільки штормами, а й епідеміями, від яких гинуло безліч людей

Серед добровольців на «Вейджері» був 16-річний гардемарин Джон Байрон, дід знаменитого Джорджа Байрона. Він ділив крихітну кімнатку над трюмом з іншими молодими гардемаринами. У ній було так тісно, що доводилося згинатися, щоб увійти всередину, а гамаки висіли так близько один до одного, що уві сні люди зачіпали один одного ліктями й колінами. Місця було менше, ніж в офіцерів, але більше, ніж у матросів, а найбільша каюта була в капітана: з двома кімнатами й балконом.

Джон Байрон навчався в елітній Вестмінстерській школі, але його старший брат Вільям на прізвисько «Злий лорд» розтратив сімейні статки, і йому в 14 років довелося піти у військово-морський флот. Провівши на військовому кораблі 6 років, молодий гардемарин із дворян отримував офіцерське звання і пристойну платню. Такі юнаки починали як юнги та працювали як звичайні моряки. Багато хто пішов у флот, маючи про нього романтичні уявлення, які не мали нічого спільного з дійсністю. Але в молодого Байрона був характер, і морське життя йому подобалося. Крім офіцерів, гардемаринів, боцмана й матросів, на борту були діти й люди похилого віку. Діти готувалися стати моряками або офіцерами, люди похилого віку були кухарями. Одному з них було вже за 80.

Особистості на кораблі зібралися найрізноманітніші, включно зі злочинним елементом.

Але на кораблі військово-морського флоту вміли насаджувати дисципліну й перетворювати розрізнений набрід на команду. Однак на «Вейджері» підібралося надто багато проблемних моряків, включно з помічником тесляра Джеймсом Мітчеллом і боцманом Кінгом, які володіли вибуховим характером і були схильні до спалахів скаженої люті. Морські піхотинці на борту були просто солдатами, звільненими з армії, незнайомими з морем. Вони підпорядковувалися військово-морській владі й капітану «Вейджера», а безпосередньо ними командували два офіцери, Роберт Пембертон і Томас Гамільтон. Довге плавання не тільки об’єднувало людей, а й виявляло їхні приховані якості.

Молодий Байрон опановував на практиці морську справу: дерся по щоглах, міг змінити вітрила, визначити місцеперебування судна, попутний вітер, вчив морський жаргон. Крім того, як дворянин і майбутній офіцер, він мав навчитися танцювати, фехтувати й малювати, бути начитаною і світською людиною, освіченим джентльменом.

Перед переходом через Атлантику флотилія Енсона стала на якір на острові Мадейра, щоби поповнити запаси води та дров і запастися вином. Губернатор Мадейри повідомив їм, що зовсім поблизу, біля іншого узбережжя острова, ховається іспанська армада з п’яти добре оснащених військових кораблів. До Іспанії дійшли чутки про мету експедиції, і вона вирішила вжити попереджувальних заходів.