Лікування важких залежностей має багато спільних рис із паліативною допомогою

Клініка для наркоманів, у якій працював Мате, розташовувалася у Ванкувері на першому поверсі колишнього готелю «Портленд», переобладнаного під житло для бездомних. Таких готелів для безхатченків було кілька по всьому місту, і скрізь він працював лікарем. Ці нічліжки — новаторська соціальна модель, острівець безпеки для маргіналів, яких суспільство не приймає до своїх лав, місце, де вони хоч якоюсь мірою можуть відчути себе вдома. Там їх оточують такі самі, як вони, і їх не цураються. Існує портлендська нічліжна спільнота (PHS) на скромні кошти з міського бюджету і приватні пожертвування.

До потрапляння в PHS багато хто жив на вулиці або де доведеться, 90 відсотків мали кримінальне минуле переважно за дрібні крадіжки, приблизно третина ВІЛ-інфікована, і всі вживають якийсь наркотик, чи то алкоголь, чи то героїн, чи то кокаїн. У таких переобладнаних готелях людей приймають такими, як є, з усім їхнім кримінальним минулим і всіма проблемами. З них не прагнуть зробити гідних членів суспільства, просто враховують їхні реальні потреби сьогодення.

Повернутися на шлях істинний можуть тільки самі підопічні, а персонал PHS намагається доглядати та наглядати за ними, надавати медичну допомогу та психологічно підтримувати, надавати притулок і їжу. Персонал займається прибиранням і допомагає підтримувати особисту гігієну тим, хто вже не може впоратися із цим самостійно. Іноді їх супроводжують до лікаря, стежать за вживанням замісних препаратів, антипсихотиків та ВІЛ-препаратів. Через кожні кілька місяців приїжджає мобільна лабораторія, щоб обстежити мешканців на ВІЛ, гепатит та інші інфекції, взявши в них кров на аналіз. Мешканці PHS організували в себе групи письменників, поетів і художників. Є клуб кіно з лекціями та спільним переглядом фільмів, гурток малюнка, перукарня і фахівець з акупунктури. Потрапивши в таке місце, люди поступово відтають, їхній біль пом’якшується, і вони почуваються вдома. Проте багато хто з них періодично гине від передозування або абстинентного синдрому. Наркомани прекрасно усвідомлюють наслідки своїх дій, але це їх анітрохи не лякає. Набагато страшніше назавжди залишитися в тому болю, якого вони так прагнуть позбутися.

Отже, робота з наркоманами схожа на паліативну медицину. Лікар-нарколог нездатний нікого вилікувати, він лише пом’якшує наслідки наркоманії та хвороб, що її супроводжують, і позбавляє наркомана деяких правових і соціальних проблем. Деяким вдається вирватися з лещат залежності, але лише деякі доживають до старості. Гепатит, СНІД, менінгіт, зараження крові, спричинене уколами в антисанітарних умовах, ослаблена імунна система — усе це наслідки вживання наркотиків, навіть якщо людині вдається позбутися згубної звички.

Більшість, однак, осідають у PHS назавжди, бо ніде більше вони не почуваються в безпеці. Світ за межами їхнього кварталу з нічліжками не розуміє і боїться їх, а вони, своєю чергою, не можуть вижити в ньому.

В основі наркозалежності лежить страх перед життям, який сильніший за страх померти

Багатий досвід автора дав йому можливість спостерігати безліч трагічних наслідків наркоманії. Одна з мешканок нічліжки, Шерон, яка в юності була красунею-моделлю, унаслідок багаторічного захоплення наркотиками опинилася в інвалідному кріслі через хронічні бактеріальні інфекції, які вона вносила брудним шприцом у руки та ноги. У неї в коліні розвинувся остеомієліт і йшлося про ампутацію, але до цього справа не дійшла.

Проте Шерон намагалася позбутися своєї залежності й протрималася 4 тижні, вирушивши в реабілітаційний центр. Але все-таки не втрималася, роздобула черговий укол і померла від передозування. На похорон Шерон зібралися її товариші по нещастю, усі тією чи іншою мірою інваліди фізичні та психічні. Ані страх смерті, ані стрімке руйнування тіла не могли відвернути їх від їхньої звички, бо для них наркотики були тим засобом, що робив їхнє життя прийнятним, хоча водночас вони й забирали його. Залежні боялися життя набагато більше, ніж смерті.