1

У концтаборах відбувався активний та пасивний добір

Сучасні люди дізнаються про те, що відбувалося в нацистських концтаборах, здебільшого з художніх фільмів та телевізійних передач. Але кадри цих творів, які найчастіше супроводжують сумною музикою, змушують нас ставитися до минулого з нальотом скорботи та сентиментальності. Насправді життя всередині табору являло собою жорстоку боротьбу за існування, у тому числі й між самими ув’язненими — за шматок хліба, за одяг та взуття, за самозбереження — за самого себе й за близьких людей.

Найбільші шанси зберегти життя в концтаборі мали ті, хто відкинув усяке поняття про совість, ті, хто заради збереження життя, був готовий піти на все, що завгодно. Люди із твердими моральними принципами могли сподіватися лише на щасливі випадки. Як людина, яка втратила своїх близьких та друзів у концтаборі, Віктор Франкл пише, що найкращі звідти не повернулися.

У концтаборах регулярно формувалися ешелони з ув’язнених, і ніхто з них ніколи не знав напевно, куди йде цей ешелон — чи це переведення в інший табір, чи ешелон піде прямо в центральний табір, де відбувалася чергова «селекція» ослаблих і непрацездатних, яких відправляли в газові камери та крематорії. Кожен ув’язнений відчайдушно бився, щоби не потрапити в такий ешелон, і це була боротьба всіх проти всіх — щоб уберегти себе та близьких, треба було викреслити свій та їхні номери зі списків. Але це завжди означало також і те, що замість номера однієї людини буде поставлено номер іншої, адже кількість людей в ешелоні не повинна змінюватися. Збереження свого життя означало смерть іншого. І в таких умовах люди вже не думали про норми моралі, вони хотіли лише одного зберегти своє життя і життя близьких.

Крім офіційного персоналу в таборі були так звані капо — ті, хто самі були ув’язненими, але виконували роль табірних поліцаїв — наглядачів, за що отримували відчутні привілеї та гарне харчування. Багато хто з капо дивився з презирством на інших ув’язнених, вони психологічно зливалися з есесівцями, але часто були навіть більш жорстокими. І хоча траплялися винятки, переважно порядні люди в ролі капо надовго не затримувалися.

Багато хто, дізнаючись про жахіття концтаборів, не можуть повірити, що люди були здатні створити таке. Як це взагалі можливе? Є кілька пояснень.

По-перше, на посаду охоронців таборів призначалися справжнісінькі садисти — психічно ненормальні люди, яким просто приносило задоволення знущатися і бачити муки інших. Їх спеціально відбирали, коли треба було скласти дуже жорстоку команду. Капо, які мали великі шанси вижити, теж мали бути такими ж садистами.

По-друге, деякі могли просто втратити чутливість до людських страждань. Побачивши щоденний жах, вони переставали йому чинити опір. А тим ув’язненим, які допомагали катам обслуговувати газові камери та крематорії, видавалися необмежені дози спиртного.

Але навіть серед охорони та капо були винятки. Автор розповідає про начальника свого останнього табору, який був есесівцем. Як з’ясувалося вже після звільнення табору, цей начальник витрачав власні гроші, щоби купувати для ув’язнених ліки. Але в той самий час староста цього табору, який сам був ув’язненим, був жорстокішим, ніж будь-який есесівець.

Не варто спрощувати та ділити все на чорне та біле. Людина сама собою сплав добра і зла. Умови лише висвічують певні межі її особи. Добро і зло не залежить від того, до якої групи належить людина, вона залежить від самої людини та її вибору. Охоронець концтабору міг здійснити моральний подвиг усупереч усьому. Так, Віктор Франкл згадує, що одного разу мало не розплакався, коли один з охоронців таємно простяг йому шматок хліба. Одночасно багато ув’язнених завдавали зло своїм товаришам, і підлість людини, яка опинилася «в одному з тобою човні», була особливо нестерпною.

Віктор Франкл пише, що його досвід допоміг йому зазирнути в глибини людської душі. Що він там знайшов? Там було все, що властиве людині — і добро, і зло, і підлість, і неймовірна сила духу, попри нестерпні умови.

То що таке людина? Чудовисько, що знищує мільйони собі подібних? Чи той, хто сам перебуваючи у відчайдушному становищі, простягне руку допомоги товаришу? Людина — це істота, яка завжди вирішує, хто вона. Так, це істота, яка винайшла витончені знаряддя тортур, концентраційні табори та газові камери. Але це також і істота, яка йшла до цих камер із гордо піднятою головою.

2

Шок прибуття — перша психологічна реакція ув’язненого

Шок прибуття міг розпочатися ще до фактичного прибуття до концентраційного табору. Він наступав уже в потязі, коли ув’язнені, які ще не знали, куди їх везуть, бачили напис «Аушвіц» (Освенцим). Тепер їм не залишалося нічого, крім звикати до цього жаху. Віктор Франкл згадує, як його пронизав страх, і почали мерехтіти шибениці за парканом.

Але керівництво концтабором йшло на хитрий прийом. Новоприбулих зустрічали радісні та гарні ув’язнені, які говорили різними європейськими мовами. Мета цього — приспати пильність новоприбулих, щоби вони легше розлучилися зі своїм майном та цінними речами. Така тепла зустріч викликала щось на кшталт марення помилування — коли, попри очевидне, приречена людина починає вважати, що її становище не таке вже й безнадійне.

Але незабаром ув’язнений розумів, що все це було лише добре розіграною виставою, що в нього не залишилося нічого з майна, що в нього немає ні імені, ні заслуг, лише індивідуальний номер та голе існування.

Перш ніж потрапити до концтабору, Віктор Франкл уже був ученим, психіатром. Але в таборі він, як і більшість, займався земляними роботами. Це, звісно, ​​було роботою у звичному розумінні, оскільки ув’язнені, власне, перебували в становищі рабів.