Жоден лідер не править поодинці

Усупереч хибній думці, жоден лідер не може правити поодинці. Ні Гітлер, ні Сталін, ні Чингісхан не керували своїми народами одноосібно.

Людовик XIV, Король-Сонце, правив Францією понад 70 років. Під час його правління вона стала домінувати в континентальній Європі. Він разом із найближчим оточенням розробив звід законів, що передують кодексу Наполеона, які досі є основою французького законодавства. Людовик створив професійну постійну армію, реформувавши збройні сили, але зробив це не один.

Саме Людовик XIV прославився фразою «Держава — це я», але це не більше ніж красиві слова. Ніхто не править поодинці, і він не був винятком.

Людовика оголосили королем у чотирирічному віці, після смерті батька. Перші роки як регент правила його мати, Анна Австрійська, і її найближче оточення часто запускало руку до скарбниці. Коли у 23 роки Людовик узяв кермо влади у свої руки, держава стояла на порозі банкрутства.

У разі банкрутства борг перевершує платоспроможність. Для лідера це означає, що в нього немає ресурсів для придбання лояльних прихильників. У демократичній країні фінансова криза — це занадто мало грошей для фінансування популярних проєктів. Для клептократів це відмова від великих кушів, скорочення таємних банківських рахунків і відповідно зменшення лояльності поплічників.

Ситуація для Людовика була складною: стара гвардія в особі генералів і офіцерів зрозуміла, що більше не вдасться припасти до скарбниці. Отже, їм доведеться шукати іншого покровителя, який подбає про їхній добробут. Людовик теж це розумів, тому зробив деякі кроки, щоб зберегти трон.

Новоявлений король зрозумів, що йому потрібна група підтримки, яка стане його найближчим оточенням і буде зацікавлена в збереженні його влади. Він давав дворянські чини честолюбним молодим людям і наблизив до себе цих молодих аристократів. Крім того, король почав працювати над створенням дієвої боєздатної армії. Він відкрив доступ до вищих офіцерських посад не тільки родовитим дворянам, а практично всім здібним людям.

Крім того, потрібно було щось робити зі старою аристократією. Щоб вони не задумали змову за його спиною, він зобов’язав їх постійно бути присутніми у Версалі при дворі. Тільки король міг вирішувати, яким буде їхній дохід, тож вони мали заслужити його прихильність гарною службою.

Давши новачкам доступ до армійських високих чинів і наблизивши до себе молодих аристократів, Людовик створив клас людей, зобов’язаних йому своїм високим становищем. Він централізував свою владу та створив систему контролю, яка залежала від лояльності військових, відданості нових аристократів і залежності старих. Населення Франції взагалі не бралося до уваги, оскільки не становило для короля жодної загрози. Йому потрібні були прихильники, і він прагнув зберегти їхню лояльність.

Наближені до короля розуміли, що він із легкістю може їх замінити, якщо вони не будуть достатньо надійними та відданими королю. У цьому разі вони б втратили багатство, владу і привілеї, але цього не хотілося нікому.

Стосунки короля та свити були взаємовигідними. Він би не зміг утримати владу без їхньої допомоги, а вони не могли б користуватися своїм високим становищем, якби не були вірні. Так вони й проіснували пліч-о-пліч на взаємну вигоду й задоволення до самої смерті Людовика XIV. Тож ніхто не править поодинці, навіть той, хто стверджує: «Держава — це я».

Усі системи лідерства ґрунтуються на взаємодії трьох груп

Лідери класифікують людей за трьома групами: номінальний електорат, реальний електорат і коаліція, що перемогла. Номінальний електорат — це кожна людина, яка має право голосу. У різних країнах це зазвичай люди від 18 років і старші. Попри те, що за законом саме цей електорат обирає собі правителів, на ділі західноєвропейський виборець має не більший вплив, ніж виборці в Радянському Союзі. Усі вони мали право голосу, але фактично могли проголосувати «так» або «ні» за кандидата, який уже був обраний компартією.

Реальний електорат — це група, яка насправді обирає лідера. У сьогоднішньому Китаї, як колись у СРСР, реальний електорат — це всі члени Комуністичної партії з правом вирішального голосу. У Великій Британії виборці підтримують членів парламенту від партії більшості (вона і є реальний електорат). У Саудівській Аравії це члени королівської родини.

Найважливіша група — частина реального електорату, що становить коаліцію, яка перемогла, люди, без яких лідеру не втриматися на своїй посаді. У СРСР це була невелика група людей всередині комуністичної партії, яка обирала кандидатів і стежила за політикою. На їхній підтримці трималися генеральні секретарі. Вони знали, що політбюро в силах їх повалити, як це одного разу сталося з Хрущовим. Для Людовика XIV коаліцією, що перемогла, була група його наближених: придворних, офіцерів і високопоставлених чиновників, без яких король міг би втратити трон.