На усунення нісенітниці потрібно більше ресурсів, ніж на її створення

Брехня існує не тільки в людському, а й у тваринному світі. Її можна спостерігати не тільки у високосоціальних приматів, а й у такого далеко віддаленого від нас на еволюційному дереві морського мешканця, як креветка-богомол, яка може завдавати удар величезної сили завдяки пружинному механізму в передніх кінцівках. Кілька днів на рік креветки змінюють панцир. У ці дні вони особливо вразливі й не можуть захищатися, але вони блефують, розмахуючи своїми клешнями так, ніби можуть вдарити. Обманюють і пернаті — низка спостережень свідчить про те, що воронові (ворони й сойки) володіють теорією розуму, тобто вони, як і люди, припускають, про що можуть думати інші. Ворони демонструють родичам, що ховають припаси в одному місці, але роблять це для відводу очей, а насправді ховають їх в іншому.

Однак з усіх істот саме люди досконало опанували мистецтво обману — багато в чому завдяки розвиненій мові. Ми можемо комбінувати між собою слова найрізноманітнішим чином, щоб висловлювати ідеї та впливати на оточення. У цьому суть спілкування. Але спілкування — це двосічний меч. Спілкуючись, ми можемо переконувати інших, продуктивно працювати й досягати цілей, до яких було б неможливо наблизитися поодинці. Але водночас ми даємо іншим людям можливість маніпулювати нашою власною поведінкою. За допомогою мови люди можуть створювати практично безмежну кількість нісенітниць.

У всіх людських суспільствах відкрита брехня засуджується, але ми навчилися викручуватися і не брехати відкрито, використовуючи хитрощі або, простіше кажучи, кривлячи душею. Так ми можемо навмисно приводити інших до хибних висновків, формально не вдаючись до обману. Білл Клінтон в інтерв’ю Джиму Лереру заявив, що в нього немає сексуальних стосунків із Монікою Левінскі. А потім, коли певно стали відомі подробиці їхнього зв’язку, Клінтон заявив, що він не брехав, оскільки використовував дієслово в теперішньому часі «є», що нібито передбачало, що в них не було стосунків на поточний момент, а не що їх узагалі не було. Багато хто вважає такі словесні викрутаси цілком допустимими й не прирівнює їх до відвертої брехні.

Більшу частину часу ми використовуємо вислови, які приховують наші наміри або хоча б дозволяють не говорити про них відверто. Так, на запитання «Як вам фільм?» людина відповідає, що не назве його огидним. Але цей вислів має на увазі, що фільм їй не сподобався. Бажаючи насолити колезі, інший колега скаже, що той не напивається, коли працює в офісі, але в тих, хто слухає, виникне відчуття, що ця людина — п’яниця, яка просто стримує себе на роботі.

У цих прикладах мова використовується для вираження значення, яке формально не озвучується. Такий прийом у лінгвістиці називається імплікатурою. Імплікатура і схожі з нею прийоми дають нам простір для маневру — можна ввести інших в оману, але не брати відповідальність за свої слова та не виконувати обіцянок. Наприклад, можна звинуватити іншого так, щоб уникнути претензій за допомогою формулювання «люди кажуть, що…”. Або рекламодавець обіцяє, що його продукт «допоможе вбити до 50 % мікробів». Формально він не обманює, але зазначений у рекламі діапазон відсотків містить і нуль. Недбайливий менеджер, не бажаючи визнавати свою некомпетентність, може використати пасивний стан, сказавши, що «припустився помилки», ніби він не має до них жодного стосунку. Корпоративний жаргон заслуговує на окрему згадку. Так, пояснюючи закупівлю матеріалів у мадагаскарських постачальників, робітники яких (зокрема, діти) працюють у жахливих умовах, представник Fiat Chrysler сказав, що їхня компанія «бере участь у спільних діях із глобальними зацікавленими сторонами в різних галузях і в усьому ланцюжку створення вартості, щоби просувати й розвивати наш ланцюжок постачань сировини».

На відміну від тварин, які під час спілкування здебільшого надсилають іншим сигнали про себе, люди завдяки складній мові можуть говорити не лише про себе, а і про інших суб’єктів та об’єкти. Водночас навіть коли ми говоримо про зовнішній світ, ми говоримо про себе. Якщо проаналізувати наші спогади, історії, які ми розповідаємо, пости в соціальних мережах, то можна помітити, що вони являють собою частину нашої особистої історії, нашої ідентичності. І не так важливо, правдиві ці історії чи ні. Наприклад, у соцмережах ми залюбки ділимося історіями, які навіть не до кінця прочитуємо й не перевіряємо, але які, як нам здається, можуть сказати іншим про те, які ми: благородні, нонконформісти, незалежні бунтарі, чутливі, добрі.

Один із найважливіших наслідків поширення нісенітниці — так званий закон Брандоліні. Його сформулював італійський інженер-програміст Альберто Брандоліні 2014 року так: «Кількість енергії, необхідна для спростування нісенітниці, на порядок більша, ніж та, що потрібна для її створення». Набагато легше й дешевше придумати й поширити дезінформацію, ніж довести, що вона не відповідає дійсності, і розгребти її наслідки. Наочний приклад закону Брандоліні — рух противників вакцинації, які стверджують, що щеплення від кору спричиняє аутизм. Тепер у багатьох країнах, які, здавалося, давно перемогли це небезпечне захворювання, з регулярною періодичністю відбуваються великі спалахи. Так само й теорії змов отримують набагато більше охоплення, ніж спроби їхнього викриття.

Сам устрій сучасного інформаційного середовища підштовхує людей до генерації нісенітниці

Інформаційні технології змінили спосіб виробництва, обміну та споживання інформації. Але технології, як передбачалося від початку, не усунули проблему нісенітниці, а посилили її. Тепер отримали можливість бути почутими представники маргіналізованих груп, яким раніше для цього не вистачало ресурсів. Інтернет може задовольнити те, що називається «довгим хвостом» інтересів, й об’єднати шанувальників найрідкісніших і найнезвичайніших ідей. Посилює проблему відсутність у середнього користувача інтернету навичок роботи з інформацією.

У соціальних мережах люди розповідають не тільки про події свого життя, а й діляться інформацією, яку отримують у незнайомців. Часто це думки, емоційні заклики, написані людьми, які не прагнуть точності й не обтяжують себе перевіркою фактів. Ба більше, деякі з таких «авторів» є оплачуваними агентами або комп’ютерними програмами, що діють в інтересах наймачів — політиків або корпорацій.

Інша проблема полягає в улаштуванні новинної інтернет-економіки, якою рухають кліки. Коли ви переходите за посиланням і переглядаєте сторінки в інтернеті, ваші дії приносять власнику сайту дохід від реклами. За винятком деяких підписних моделей, які обіцяють високу якість матеріалів в обмін на довгострокове співробітництво, більшість інтернет-сайтів не прагнуть зберігати довгострокові відносини з відвідувачами. Вони розробляються, щоб змусити відвідувача клацнути на потрібне посилання або банер. На перший план виходить не якість інформації, а привабливість заголовка. Тому ми живемо у світі таких статей, як: «Десять знаменитостей, яким вік пішов на користь», «Сім кішок, схожих на принцес Діснея», «Вісім дивовижних секретів харчування, які від вас приховують». ЗМІ змушені генерувати подібну нісенітницю, бо люди на неї клюють. Така інформація — аналог шкідливої швидкоїжі — ми знаємо, що не отримаємо нічого корисного, але не можемо втриматися від спокуси.