Люди, які не бачили війну на власні очі, мають сильно романтизоване уявлення про неї

Для багатьох війна здається чимось романтичним і героїчним, битвою, де мужні герої борються із силами зла. Це не більше ніж ілюзія, яку часто підтримують ЗМІ. Людей, які не стикалися з війною безпосередньо, не хочуть шокувати надмірно страшними фотографіями. Груба реальність може налякати та відштовхнути, тому версія війни в ЗМІ має нагадувати голлівудський фільм. Через небажання засмучувати глядачів і читачів війна постає прикрашеною, не такою вже страшною, і тому люди не дуже-то її бояться.

Прикрашання війни властиве не тільки сучасним ЗМІ. Ще з XVIII–XIX століть художники зображували солдатів із героїчними виразами облич і акуратно перев’язаними головами. Від них не відставала й популярна література, зокрема, твори Редьярда Кіплінга, завдяки яким молоді люди без страху, піддавшись романтичному пориву, йшли на Першу світову війну. Фотографи часів Громадянської війни в США, іспано-американської та Першої світової війни робили постановчі фото, щоби прикрасити непривабливу воєнну реальність. Навіть документальні фільми про війну не показують абсолютного жаху, жорстокості та деградації, щоб не шокувати непідготовленого глядача. Тому уявлення більшості про те, що таке війна, дуже сильно спотворене. Під впливом фільмів Джона Вейна багато хлопців зі США вступили до морської піхоти, щоб вирушити до В’єтнаму. Вони уявляли себе персонажами фільмів, які б’ються на боці добра проти зла. Вони змагалися один з одним, і це призводило до багатьох зайвих смертей.

Коли спливають свідчення про звірства тієї чи іншої сторони, ілюзії щодо війни не зникають: натомість винуватців оголошують божевільними або монстрами. Але чи так це? Психологи вивчали дані про підсудних на Нюрнберзькому процесі, і виявили, що ці воєнні злочинці не мали жодних психічних порушень, якими можна було б пояснити їхню жорстокість. І це стосується не тільки високопоставлених нацистів, а і звичайних рядових співробітників: карателів, причетних до розстрілів у Бабиному Яру. Вони не були ні психопатами, ні фанатиками, це були звичайні німецькі громадяни, яких призвали на війну. Усе це неймовірне зло чинили звичайнісінькі люди, і багато хто міг би опинитися на їхньому місці.

У людях прихований потенціал неймовірної жорстокості. Тварини теж іноді вбивають представників свого виду, але не об’єднуються в групи, щоб нападати на сусідів. На це здатна тільки людина. Праці істориків і знахідки археологів зафіксували неймовірні звірства. Але ми відвертаємося від них, бо ці факти спростовують уявлення про людину як про вінець творіння, ставлять під сумнів нашу моральну перевагу над іншими видами. Ми вибираємо красиві казки, а не жорстоку правду.

Є й інший спосіб дистанціюватися від війни: розглядати її як соціальне захворювання, відхилення від природного мирного стану, такий собі вірус, що змушує дати волю дикому звірові, який сидить усередині. Автор не згоден із цією думкою, він вважає війну явищем очікуваним. Самі жахи війни, скалічені тіла, травмований розум, зґвалтування, тортури, втеча мирного населення справді за межею розуміння. Але самі війни цілеспрямовані. Це битва за ресурси, території, нафту, золото, воду та їжу або за абстракції типу релігії, честі, раси, демократії. Ці абстракції — обов’язковий елемент війни.

Еволюція формувала людський мозок і тіло протягом мільйонів років. Наші гени запрограмовані на пошук привабливих партнерів, смак ситної їжі, виховання дітей, розуміння навколишнього світу, створення творів мистецтва.

І ця ж генетична спадщина спонукає нас убивати собі подібних. Ми розвивалися й еволюціонували в насильстві.

Колись на наших предків полювали більші й лютіші хижаки, і це не могло не вплинути на формування людського мозку. Первісні люди добували їжу, харчуючись рослинами, дрібними тваринами й залишками здобичі великих хижаків. Зрештою вони навчилися полювати спільно і відбиватися за допомогою знарядь від нападів більших і небезпечніших тварин. Сьогодні наш вид — наймайстерніші хижаки у світі. Homo sapiens навчився об’єднуватися, нарощувати силу за допомогою вогню і каміння і передавати свій досвід наступним поколінням, розповідаючи про колишні подвиги. Поступово війна стала постійно супроводжувати людське життя і стала нашою відмінною рисою.

Ми стали вбивцями, щоб вижити, привабливість війни закладена в наших генах еволюцією. Тому ми періодично піддаємося схильності до насильства. Війну можна пояснити нашою біологією, але це не означає, що всі війни неминучі. Люди полігамні за своєю природою, але багато хто щасливо живе в моногамних шлюбах або зовсім приймає обітницю безшлюбності. Ми любимо жирне й солодке, але долаємо цю схильність, піклуючись про своє здоров’я.

Ми неспроможні переробити власну природу, зате здатні контролювати свою поведінку. Наше бажання мати привабливих партнерів і жити довго та повноцінно теж закладено в біології, як і схильність до солодкого та м’ясного. Ми найчастіше робимо вибір на користь довгострокового партнера, а не випадкового сексу. Не завжди виходить не піддатися спокусі, але з роками ми вчимося собою керувати. Тож і з війною може бути те ж саме, якщо ми навчимося дивитися на неї не через рожеві романтичні окуляри.

Світанок ери масового знищення настав 1914 року з настанням Першої світової війни, яка нібито велася за припинення всіх воєн. Спочатку всі країни-учасниці були охоплені патріотичним піднесенням і диким радісним збудженням із підняттям прапорів, ходами та бравурними виступами. Через чотири роки, коли війна закінчилася, 8 млн людей було вбито на полі бою, а 50 млн знищено пандемією іспанського грипу. Світ зіткнувся з деградацією і божевіллям. Після закінчення війни держави-переможниці заснували Лігу Націй, яка мала сприяти миру й безпеці в міжнародному масштабі.

У 1932 році Альберт Айнштайн на запрошення Ліги Націй узяв участь у публічному обговоренні проблеми війни. Він хотів обговорити це питання не з колегою-фізиком або воєнним істориком, а із Зигмундом Фройдом. Айнштайн хотів зрозуміти, чи є спосіб назавжди припинити воювати. Адже, з огляду на розвиток науки й технологій, наступна війна може стати кінцем цивілізації. В очах Айнштайна війна була настільки ірраціональною, що він вирішив звернутися до Фройда, щоб зрозуміти, які темні сторони людської волі та емоцій женуть людей на смерть і змушують вбивати собі подібних. Можливо, усьому виною якісь вроджені риси, які підживлюються пропагандою. Фройд усе життя вивчав сили, що керують людською поведінкою, і врешті-решт дійшов висновку, що людьми керують неконтрольовані інстинктивні спонукання, головним із яких є лібідо. Однак після Першої світової війни Фройд дійшов висновку, що людьми керує не лише секс, а й деструктивні ірраціональні спонукання. Листування між Айнштайном і Фройдом опублікували під заголовком «Чому війна?» 1933 року, коли Гітлер прийшов до влади. Його тут же заборонили в Німеччині, а згодом і спалили студенти-нацисти. Коли про це дізнався Фройд, він гірко пожартував, що в Середні віки спалили б його самого, а зараз прогрес зайшов так далеко, що нацисти вважали за краще обмежитися лише його книгами. Через кілька років трьох його сестер спалять у печі табору смерті Треблінка, а четверта помре від голоду. Лише через 20 років після війни за припинення всіх воєн чергова війна забере життя 50 млн осіб.

Фройд вважав, що люди, як і тварини, схильні розв’язувати конфлікти насильством, потім почали вдаватися до допомоги інтелекту, необхідного для виготовлення зброї та володіння нею. Усередині громад з’явилися закони, але вони не поширювалися на зіткнення між різними громадами. Насильство ґрунтується на інстинкті смерті, прагненні до саморуйнування, яке має бути спрямоване на інших через інстинкт самозбереження. Фройд не уявляв, як можна взяти це прагнення під контроль. Це був здогад, не підтверджений науковими методами, але сьогодні завдяки розвитку науки можна просунутися далі, ніж Фройд.

І Фройд, і Айнштайн вважали, що війна природна, оскільки люди мають вроджений, біологічно обґрунтований потенціал. Він спить у нас, як згорнута пружина, і прокидається за певних обставин.

Що більше людей, то більше потрібно ресурсів, за які раз у раз спалахують війни

Люди мають творчі здібності, створюють чудові твори мистецтва, філософські системи та складні релігії, щоб захиститися від усвідомлення власної смертності. Вони мають здатність до співпраці, наслідування і колективних дій. Але всі ці прекрасні якості не дають повної картини. У нас є куди менш привабливі риси, зокрема неймовірна жорстокість щодо своїх побратимів.

Наша здатність співпрацювати та винаходити допомогла свого часу боронитися від великих хижаків. Водночас що успішніше люди оборонялися від хижаків, то небезпечнішими ставали одне для одного. З розвитком прогресу кожна сутичка із собі подібними ставала все більш смертоносною. І сьогоднішні війни із застосуванням ядерної зброї можуть призвести до повного нашого знищення.

З моменту публікації «Міркування про походження нерівності між людьми» Жана-Жака Руссо 1754 року є тенденція заперечувати, що війна — це частина людської природи. На думку Руссо і його послідовників, війни з’явилися з розвитком сільського господарства, коли мирні кочівники-збирачі перетворилися на хліборобів. Але археологічні знахідки доводять, що це не так. Швидше за все, поведінка ранніх первісних людей мало чим відрізнялася від поведінки шимпанзе. Кілька самців патрулювали територію, часом нападаючи на сусідів. Решта займалися полюванням і збиранням. Потім з’явилася зброя та інструменти для видобутку і білування великої дичини. Спочатку використовували кам’яні наконечники, потім списи та дротики, пізніше — лук, який зіграв величезну роль у полюванні та військовій справі. Поступово полювання і дрібні сутички почали перетворюватися на збройні набіги, у ролі здобичі став виступати вже не звір, а сама людина. У наскельному живописі пізнього палеоліту зображуються не тільки докладні сцени полювання на оленів, диких коней, бізонів і велику рогату худобу, а і сцени вбивства інших людей, встромлених стрілами та списами або тих, хто зчепився в битві зі списами та бумерангами. Спільні рейди за дичиною стали першим кроком в еволюції ведення війни. У стародавні часи існував і канібалізм. Про це свідчать археологічні знахідки — людські кістки, вкриті слідами, характерними для оброблення туш, розбиті черепи та кістки, які свідчать про те, що хтось любив ласувати головним і спинним мозком. На деяких останках людей доісторичного періоду видно сліди насильницької смерті: від ножа, списа або стріли. Є і безліч свідчень масових убивств.