Ніхто з нас не готовий до нещасть, та все ж вони можуть трапитися будь-якої миті

Сулейка народилася в Нью-Йорку, у сім’ї тунісця і швейцарки. Вона добре вчилася, мала хист до мов і, завдяки батькові, чудово говорила французькою і трохи арабською. Життєлюбна, душа компанії, вона вміла й повеселитися, і проявити себе в серйозних справах. У 22 роки в Нью-Йорку вона зустріла Вілла, і вони одразу покохали один одного. У неї були амбіції та впевненість у тому, що життя прекрасне.

Після закінчення Принстона вона спочатку стажувалася в Нью-Йорку, знімаючи крихітну кімнату на Канал-стріт, а потім, завдяки знанню французької, знайшла собі роботу в Парижі. І тільки одне злегка затьмарювало життя: її фізичний стан раптом став змінюватися.

Особливо сильно ці зміни відчулися під час стажування. Сулейка страшенно втомлювалася, хоча не займалася важкою роботою і намагалася висипатися. Але найболючішим був постійний свербіж шкіри. Вона розчісувала все тіло, особливо ноги, до подряпин, що кровоточили. Вранці вона прокидалася абсолютно розбита, а дивлячись у дзеркало, бачила, що темні кола в неї під очима стають дедалі більшими. Сулейці стало важко зосередитися, вона багато чого забувала, а щоб якось себе підхльоснути, вона то пила каву чашками, то сильніші стимулятори, а потім і зовсім спробувала кокаїн. Але втома якщо і проходила, то ненадовго.

Влаштувавшись у Парижі помічником юриста, Сулейка винайняла квартиру й запросила туди Вілла. Обидва були щасливі. Що може бути краще для закоханих, ніж життя в Парижі? Щоправда, робота була нудною, як і офісне життя, і Сулейка дедалі більше усвідомлювала, що її стихія — творчість, а не нудні стовпчики цифр, з якими вона мала справу у фірмі. Крім того, прийнято було затримуватися після роботи, яка іноді тривала по 90 годин на тиждень.

Вілл звільнився з роботи в Нью-Йорку й перебрався до Сулейки. Вони гуляли, подорожували, спілкувалися з друзями, але Сулейка помічала, що їй стає дедалі гірше, і не розуміла, у чому причина. Вона звернулася в лікарню, але там не виявили нічого, крім анемії та зниженого рівня еритроцитів. Їй прописали препарати заліза і протизаплідні. Вілл, поки не знайшов постійну роботу, підробляв бебі-ситером. Сулейка вирішила, що, можливо, її власна робота забирає занадто багато сил, і розсилала резюме в пошуках нової посади. Крім занепаду сил, вона постійно застуджувалася, її лихоманило, і в лікарню вона ходила набагато частіше, ніж на співбесіди. Там прописували чергові пігулки та, як і раніше, не розуміли, у чому справа. Вона почала непритомніти, і під час одного з них її шпиталізували. Провівши тиждень у лікарні на обстеженні, її виписали з припущенням, що всі її симптоми — від емоційного вигорання.

Сулейку запросили на співбесіду в журнал і взяли на роботу. Але їй не судилося зайняти це місце: незабаром вона знову опинилася в лікарні. Тепер у неї кровоточила слизова оболонка рота, вкрита виразками, а еритроцити знизилися до критичного рівня. У лікарні їй рекомендували негайно повернутися додому й почати серйозне обстеження. Вона прибула в аеропорт в інвалідному кріслі — сил пересуватися самостійно в неї не було.

Батьки не знали, що й думати, і навіть підозрювали, що в неї СНІД, побачивши виразки в роті, що кровоточать. Вони намагалися підбадьорити доньку, хоча самі були дуже стривожені. У лікарні в неї взяли біопсію кісткового мозку, яка показала, що в Сулейки гострий мієлоїдний лейкоз, агресивна форма раку, яка вражає кров і кістковий мозок. Сулейці було 22 роки.

Деякі випробування тривають роками, і потрібно багато сил, щоб їх пережити

Попри жахливий діагноз, автор спочатку відчула якесь полегшення: нарешті знайшлося пояснення всьому, що з нею коїлося: шкірі, що свербіла, занепаду сил, виразкам у роті. І водночас вона зрозуміла, що із цього моменту її життя розділилося на дві частини, два королівства: життя до і після діагнозу.

Цю новину належало повідомити Віллу, який поки залишався в Парижі, чекаючи повернення Сулейки. Але спочатку, як репетиція, вона зателефонувала нью-йоркському другу по коледжу, щоб розповісти йому про свою хворобу. На її подив, через кілька хвилин він сказав їй, що дуже зайнятий, але обов’язково передзвонить. Однак він не передзвонив взагалі, і Сулейка зрозуміла, що такі звістки викликають у людей дискомфорт. Проте вона повідомила про все Віллу, у повній впевненості, що на цьому їхні стосунки закінчаться, і краще закінчити їх на ранній стадії. Але Вілл вирішив першим же рейсом повернутися в Нью-Йорк. І він дійсно повернувся, щоби бути із Сулейкою під час її важких випробувань. Їй належало почати хімієтерапію, і він вирішив бути з нею поруч, оселившись із нею в будинку її батьків.

Додаткові дослідження показали, що крім хімієтерапії, Сулейці знадобиться пересадка кісткового мозку від донора, бажано близького родича. Брат Адам, який навчався в Аргентині, був ідеальною кандидатурою — пошук серед родичів у Тунісі або Швейцарії міг би сильно затягнутися.

До побічних ефектів хімієтерапії, крім блювоти, випадіння волосся, пошкодження серцево-судинної системи, належало й безпліддя. Це сильно засмутило Сулейку, і вона вирішила заморозити свої яйцеклітини на випадок, якщо буде можливість завести дитину. Яйцеклітини помістили на зберігання в кріобанк.

Попри нещастя, яке на неї повалилося, Сулейка намагалася виглядати хороброю і заспокоювала рідних і Вілла.

Вона говорила собі, що, можливо, вона стане однією з тих щасливих людей, які подолали рак і далі жили. У лікарні вона швидко потоваришувала з пацієнтами та лікарями. На її очах розігрувалися трагедії: смерті пацієнтів, горе їхніх рідних, надії на одужання, що танули.

Батьки та Вілл відвідували Сулейку щодня. Поступово її почали відвідувати друзі, з’явився вільний час для занять, які їй подобалися. Вона вела щоденник, записалася на курси декоративно-прикладного мистецтва, навчилася в’язати. Їй здавалося, що варто трохи потерпіти — і всі її муки закінчаться. Але поступово вона стала усвідомлювати, що в неї почалося зовсім інше життя.

У Сулейки від хімієтерапії випало волосся, і вона стала зовсім лисою. Її дратували друзі з коледжу, їхні співчутливі погляди та спроби підбадьорити. Ділячись новинами, вони розповідали про те, що їм не подобається робота, або що вони прищемили дверима палець, і всі ці проблеми здавалися їй нікчемними. Далекі знайомі пропонували чудодійні засоби у вигляді соків, ефірних олій або кавових клізм. Вони відчували жах, побачивши лису голову Сулейки, і їй доводилося їх втішати. Вони діяли від чистого серця, і вона намагалася бути з ними люб’язною, але втомлювалася від таких візитів.

Надії на те, що стандартна хімієтерапія допоможе, не виправдалися. Кількість ракових клітин у кістковому мозку тільки збільшувалася, і були потрібні радикальні заходи.

З мук іноді народжується творчість

Сулейка страждала не тільки від лейкемії, а й від численних інфекцій, спричинених ослабленим імунітетом. Кілька разів вона опинялася на межі життя та смерті, і батькам повідомляли, що вона може померти будь-якої миті. Вілл постійно був поруч. Він міг цілими тижнями ночувати в лікарні поруч із Сулейкою, супроводжував її на сеанси хімієтерапії, підтримував і заспокоював, коли вона не могла заснути.

Сулейка вже звикла до того, що друзі, яких вона завела в лікарні, йшли один за одним, хоча, здавалося б, у них були непогані шанси на одужання. Вона знала, що й сама може піти за ними, й усвідомлення близької смерті поступово змінювало її світогляд. Вона дедалі сильніше занурювалася у хворобу, її світ звузився до розмірів лікарняного ліжка, білих стін, крапельниць і процедурних кабінетів. Вона багато думала про те, як переживатимуть батьки, брат і Вілл, якщо її не стане, і її дедалі більше мучило почуття провини.

Вілл не розлучався з нею відтоді, як поставили діагноз, і збирався пройти з нею весь шлях до кінця. Це дуже багато означало для Сулейки: вона була прикута до ліжка, втратила все волосся, була нездатна жити самостійно і страждала на всілякі розлади аж до нетримання сечі, але в неї все ж був хлопець. Це давало їй відчуття нормальності, свідомість того, що вона все ще вродлива, що дуже важливо для дівчини 22 років. Водночас вона розуміла, що занадто егоїстично утримувати Вілла біля лікарняного ліжка, і для розвитку стосунків необхідно, щоб він почав знову жити своїм життям. Він цілком поринув у проблеми Сулейки, відклавши власні плани та інтереси на невизначений термін.

Спочатку він шукав роботу ближче до будинку батьків, але нічого підхожого не було. Потім вони із Сулейкою вирішили розширити зону пошуку і знайшли йому роботу помічника редактора в новинному агентстві. Щоправда, робота була за три години їзди від лікарні, і він вирішив жити у квартирі друга, яка тимчасово пустувала, а на вікенд приїжджати до Сулейки.

Сулейка сама захотіла, щоб він жив своїм життям, але тільки-но Вілл поїхав, її охопила гостра заздрість і образа — на Вілла, на всіх її ровесників і друзів, на всіх, хто був здоровий і міг подорожувати, танцювати, закохуватися, робити відкриття і навіть не підозрювати, що можна захворіти на смертельну хворобу в будь-якому віці. Їхнє життя тільки починалося, а в Сулейки, можливо, уже закінчувалося. Світ рухався вперед, а вона застрягла між двома королівствами: царством живих і царством мертвих.

Не в характері Сулейки було жаліти себе і впиватися своїми нещастями.

Вона вирішила готуватися до аспірантури — складала тести та вивчала аспірантські програми з міжнародних відносин і Близького Сходу. Попри чергове запалення, спричинене катетерною трубкою в грудях, їй вдалося скласти іспит GRE (Graduate Record Examinations) — тест для вступу на магістерські та аспірантські програми в США, Великій Британії, Канаді та інших країнах. GRE оцінює аналітичні та математичні здібності абітурієнтів, словниковий запас і загальний рівень володіння мовою. Але їй ставало дедалі гірше.

Одного разу вона сказала Віллу, що їм треба одружитися, і він одразу ж погодився. Однак, коли вона розповіла про свої плани лікареві, він порадив їй поки що не вступати в шлюб: як незаміжня, вона мала право на медичну страховку батька, у рамках якої проходили все лікування, а в разі весілля все це лягло б на плечі Вілла, у якого не було коштів, щоб оплатити дорогу операцію з пересадки кісткового мозку. Страховка батька могла її покрити. Тому весілля відклали. Сулейка зовні легко погодилася із цими доводами, але всередині неї дедалі сильніше зростав гнів. Вона розуміла, що в усьому винна хвороба, а не Вілл і не лікарі, але з кожним днем їй ставало дедалі важче відрізняти одне від іншого. Вона часто вдавалася до морфію — уже не тільки для зменшення болю, а і для того, щоб забутися. Однак це не допомагало, і Сулейка дедалі глибше занурювалася в депресію. Цьому сприяли фізичні зміни: випадіння волосся, виразки в роті й на тілі, схуднення.

Близьким Сулейки теж було важко. Щоб відвернутися і якось підтримати одне одного, разом вони придумали проєкт «Сто днів». Кожен мав працювати над чимось творчим хоча б кілька хвилин на день, щоб відволіктися. Вілл у рамках проєкту щодня надсилав відеоповідомлення Сулейці у формі репортажів про що завгодно. Він робив відеодзвінок із Центрального парку і знайомив Сулейку зі своїм улюбленим продавцем хот-догів, розповідав про міські вулиці, погоду, кав’ярні тощо. Це допомагало Сулейці відчувати зв’язок між собою та світом за межами лікарні. Мати Сулейки щодня розфарбовувала по одній маленькій кахельній плитці, а коли за 100 днів їх назбиралося багато, облицювала ними стіну в кімнаті доньки. Батько щодня писав по шматочку спогадів, переважно про дитинство, проведене в Тунісі. Через 100 днів набралася маленька книжечка, яку він переплів і віддав Сулейці. З цієї книжечки автор дізналася, що в батька була молодша сестра Гмар, яка рано померла від таємничої хвороби, можливо, теж від лейкемії.

Сулейка ж у рамках проєкту знову почала вести щоденник, на що раніше в неї не вистачало сил. Ведення щоденника повернуло Сулейці любов до читання. Вона прочитала «Щоденник» Фріди Кало, історію її хвороби, спричиненої важкою травмою, яка надовго прикувала її до ліжка. Вона не могла встати та, щоб знайти собі заняття, почала малювати. Перші замальовки з’явилися на її гіпсовому корсеті. Сулейка дізналася, що Фріда була не єдиною творчою особистістю з важкою хворобою. Матісс, прикутий до ліжка, малював на стелі своєї квартири, прикріплюючи пензель до довгої жердини. Пруст із дитинства страждав на важку астму та депресію і майже не виходив із дому, що не завадило йому створити 7 томів «У пошуках втраченого часу». Фізична обмеженість ніби додавала цим митцям продуктивності.

І Сулейка вирішила зробити своє виживання творчим актом. Вона підготувала все, що потрібно для письма: ручки на столику біля ліжка, дошку, яку можна класти на коліна, полицю з улюбленими книжками, до якої зручно тягнутися. Вона почала писати щодня, вдома та в лікарні, поки не вичерпалися її гнів, заздрість і біль, поки не починала забувати про хворобу.

Бажання щось зробити для інших полегшує власні страждання

Лікування Сулейки включало підвищені дози хімієтерапії, які мали підготувати її до трансплантації кісткового мозку. Прогрес був повільним, але все ж він був, і незабаром брат Сулейки Адам мав пожертвувати частину кісткового мозку для своєї сестри. На той час їй видалили більшу частину власного кісткового мозку і штучно знизили імунітет. Адаму робили ін’єкції, що підвищують вироблення стовбурових клітин. Він по 9 годин сидів у лікарні з голкою в руці, під’єднаний до апарату, який витягав ці клітини. Потім клітини Адама вводили в крапельниці, а звідти — в організм Сулейки.

Лікарі побоювалися відторгнення, аутоімунної агресії, сприйнятливості організму до всіляких інфекцій, спричиненої зниженим імунітетом. Шанси Сулейки на одужання дорівнювали 35 відсоткам зі 100. І Сулейка думала про те, що якщо їй, можливо, не вдасться вижити, потрібно провести решту днів із якоюсь користю, щоби про неї пам’ятали не тільки як про передчасно померлу дівчину з великим потенціалом, який так і залишився нереалізованим. Вона вирішила зробити у світ свій внесок, поки ще є час. Її перший запис у блозі передрукувала Huffington Post.

Уже за кілька годин сайт мав тисячі переглядів. Сулейка ділилася своїм душевним станом і написала жартівливу інструкцію «10 речей, які не можна говорити хворому на рак». Незабаром вона почала отримувати листи від людей з усього світу. Один із перших прийшов із в’язниці від молодого гангстера Ліл Джі-Кі, засудженого до смертної кари, — він писав Сулейці, що розуміє її почуття.

У Сулейки не було можливості відповідати, усі сили йшли на блог і хімієтерапію. Незабаром її пости помітили в New York Times і запропонували вести щотижневу колонку. Перед трансплантацією Сулейка заготовила про запас 13 колонок, розуміючи, що буде занадто слабка після процедури. Вона писала про те, що стала безплідною, про заплутану й абсурдну систему охорони здоров’я, про кохання під час хвороби, про смерть і почуття провини. Вона назвала свою колонку «Перерване життя».

Після трансплантації кісткового мозку Сулейку ізолювали, щоб не наражати на інфекції при ослабленому імунітеті. Щоранку їй приходили листи від читачів «Перерваного життя». Їй писали люди, які теж були хворі, різного віку, статі та статусу. Серед них були не тільки онкологічні хворі. Сулейці написав літній чоловік, на ім’я Говард, який страждав на аутоімунне захворювання.

Він вважав, що хоча вони зовсім різні, їх об’єднує близькість смерті та розуміння того, що сенс полягає не в матеріальних речах.

Хтось взагалі не хворів, але йому теж були зрозумілі слова «Перерване життя». Одна жінка боролася з безпліддям, інша людина втратила будинок і жила в машині, третя оплакувала смерть сина. Усі ці люди стали провідниками Сулейки в зовнішній світ. Був навіть молодий чоловік, на ім’я Джонні, який лікувався в тій самій лікарні, що й Сулейка, і проходив ті самі процедури, але в іншому корпусі.

Усі ці люди допомагали Сулейці, тримали її на плаву. Через місяць стовбурові клітини Адама почали приживатися, але імунітет усе ще був дуже слабкий.

Лікарі на три місяці направили Сулейку в «Дім надії», стаціонар для ракових хворих на Мангеттені. Їй не можна було їздити на метро, в інших видах громадського транспорту, і взагалі треба було уникати великих скупчень людей. Поруч із нею міг оселитися один провожатий, і хоча мати Сулейки та Вілл наполягали, що можуть удвох допомагати їй, змінюючи один одного, адміністрація «Будинку надії» на це не пішла й запропонувала Сулейці вибрати когось одного. І вона обрала Вілла. Їй весь час хотілося бути з ним поруч, вона боялася його втратити.

Разом із Віллом вони оселилися в темній маленькій кімнатці з двома ліжками та спілкувалися тільки з іншими пацієнтами. Щоправда, персонал «Будинку надії» щосили намагався підняти пацієнтам настрій: виділив комфортну залу з каміном, щоб вони могли спілкуватися один з одним, проводив майстер-класи з кулінарії та дзен-медитацій. У «Будинку надії» влаштовували концерти, комедійні шоу, вечері та чаювання. Вілл готував Сулейці сніданок щоранку і йшов на роботу, а мама супроводжувала її в лікарню, де їй робили щоранку переливання крові, гідратацію, магній та інші речовини, знищені хімієтерапією.

Тим часом колонка Сулейки набирала популярності. Її почали впізнавати в лікарні, у «Будинку надії» і на вулицях, підходили взяти автограф, говорили слова підтримки та любові. Однак її дедалі більша слава поступово стала вносити напруженість у стосунки з Віллом. Він хвилювався, що Сулейка витрачає на роботу занадто багато сил. Особливо багато сил забирали інтерв’ю, які в неї брали. Але вона не збиралася від цього відмовлятися.

Не всяке почуття витримує випробування часом і відповідальністю

Напруга, спричинена суспільною увагою і роботою, не могла не позначитися на здоров’ї Сулейки. У неї часто підіймалася температура, одного разу на лобі з’явився темний висип, одна з ознак ускладнення трансплантації. Лікарі збільшили дозу стероїдів і протирецидивних препаратів. Іноді Сулейка ставала абсолютно безпорадною, настільки, що не могла самостійно зробити собі бутерброд. Усі побутові турботи лягли на плечі Вілла, і він дедалі сильніше втомлювався.

Переїхавши до «Будинку надії», він став часто затримуватися на роботі, приходячи все пізніше й пізніше. Він запитував, чи не може хтось підмінити його ввечері, і дратувався, дізнавшись, що це неможливо. Сулейка відчувала, що він віддаляється, але Вілл заспокоював її, кажучи, що все це існує тільки в її голові.

Одного разу, коли мама Сулейки вже пішла, а Вілл подзвонив їй і попередив, що затримається, вона не змогла сама приготувати собі поїсти та випила на порожній шлунок прописані таблетки. Вілл знайшов її в калюжі блювоти й почувався винним.

Під час чергового візиту до лікаря Сулейці та Віллу повідомили, що, хоча одужання йде добре, є ризик рецидиву, і тому варто продовжити підтримувальну хімієтерапію ще щонайменше рік, коли Сулейка достатньо зміцніє. Сулейка була в розпачі, її хвороба здавалася нескінченною. Вілл теж змучився не менше за неї.

Незабаром вони переїхали у квартирку матері Сулейки, залишивши «Дім надії». Вілл готував, намагався годувати Сулейку і створити їй домашню атмосферу, супроводжував її у відділення невідкладної допомоги, коли вона хворіла на чергову інфекцію або виникали ускладнення. Вона сильно ослабла, водночас їй було наказано уникати скупчень людей, і більшу частину дня, коли вона не вела колонку, вона або спала, або писала, або дивилася телевізор. В обід Вілл приїжджав її провідати, а вночі повертався додому.

Сулейка намагалася повернутися до нормального життя. Ще на самому початку хвороби вона познайомилася із собакою-терапевтом, маленьким спанієлем, і тепер мріяла про власного собаку. Вона шукала в інтернеті притулки для тварин, хоча знала, що лікарі поставляться до цього без жодного ентузіазму: її організм був іще надто сприйнятливий до інфекцій. Однак вона взяла за правило запитувати про це щоразу, коли здавала чергові аналізи.

Одного разу трансплантолог Сулейки взяв відпустку, і його заступник сказав, що її імунна система досить сильна, щоб витримати спілкування із собакою. Крім того, собака підніме їй настрій і допоможе відновити сили.

Сулейка вмовила Вілла з’їздити разом у притулок для тварин, де їй одразу сподобалося біле цуценя дворняги, суміш шнауцера з пуделем, і вона не захотіла з ним розлучатися. Вілл був стривожений: він теж побоювався за імунітет Сулейки, крім того, він боявся, що догляд за собакою теж ляже на його плечі. Сулейка пообіцяла доглядати за собакою як може, носити рукавички під час прибирання, а крім того, склала список із чотирьох друзів, які допоможуть із прогулянками, якщо в неї не буде сил. Вілл погодився, і в життя Сулейки увійшов Оскар.

У Сулейки було мало сил, але Оскар, сповнений енергії, тягнув її гуляти, і вона вирушала на прогулянку, хоча й була абсолютно виснажена. Уперше її життя оберталося не тільки біля власних потреб, а було пов’язане з турботою про іншу істоту. Її м’язи зміцнювалися, тіло ставало сильнішим.

Крім того, Оскар допоміг їй познайомитися з іншими власниками собак, а також з усіма сусідами. Бесіди з Віллом тепер оберталися не тільки навколо лікування раку, а й виховання Оскара.

Ремісія Сулейки була ще слабкою, вона приймала понад 20 таблеток на день, раз на місяць продовжувала проходити хімієтерапію, щотижня проходила огляд. Оскар не міг цього змінити, але він дарував їй енергію і відчуття, що життя поступово повертається в нормальну колію.

Немає сенсу продовжувати стосунки, які зжили себе

Вілл весь цей час віддано доглядав за нею, але втома накопичувалася з кожним днем. Іноді Сулейка вночі спостерігала, як він тихо виходить із дому, щоби погуляти або подивитися футбольний матч у сусідньому барі. І тоді вона лежала без сну, чекаючи його повернення. Вона потребувала його й боялася втратити, і від цього часто дратувалася і злилася. Одного разу він попросив дозволу з’їздити на музичний фестиваль на кілька днів, бо йому потрібна перерва. Вона й сама розуміла, що він потребує перерви, але якраз у цей період на неї чекала ще одна операція із заміни катетера й ще сеанс хімієтерапії. Вона сказала Віллу, що перерва йому чомусь завжди потрібна саме тоді, коли вона її найбільше потребує. На це він відповів, що в неї завжди щось не так, і якщо на це орієнтуватися, то потрібний момент взагалі ніколи не настане. Від злості й образи вона жбурнула в нього скляною кулею із завірюхою, яка, хоч і не влучила у Вілла, вдарилася об стіну й розлетілася на дрібні шматочки. Вона підмела підлогу й зібралася вже просити вибачення, але Вілл уже спав. Вранці він поїхав до Техасу.

Такі сутички ставали дедалі частішими. Вілл робив для Сулейки дуже багато, але він був молодою людиною з власними амбіціями, життя якої поставили на паузу, чекаючи кращих часів. Він справді кохав її, але сильно втомлювався від колообігу лікарень, процедур, постійної допомоги по господарству тощо. Ускладнювалися стосунки й тим, що після хімієтерапії в Сулейки пропало лібідо, а секс завдавав сильного болю.

Після повернення з Техасу Сулейка і Вілл помирилися, але напруга між ними нікуди не поділася. Її втішало, що сеанси хімієтерапії мають ось-ось закінчитися, але під час останнього відвідування лікаря їй повідомили, що їх продовжено ще на 9 місяців. Ця звістка означала продовження колообігу навколо хвороби. Сулейка розповіла про це Віллу, він намагався підбадьорити її та заспокоїти, але вона вже не вірила йому.

Одного разу Вілл повідомив Сулейці, що їде до Каліфорнії. Він хотів зробити тривалу перерву: довше побути в батьків, приблизно місяць або два, а працювати віддалено. Сулейка могла б його відвідувати, їй теж буде корисно змінити обстановку. Звісно, якби вони були звичайною парою, це тільки пішло б їм на користь. Але реальність була іншою. Вона часто хворіла, і їй була потрібна допомога. Вони збиралися робити у квартирі ремонт, і тепер їй доведеться справлятися самій. Крім того, потрібно ходити в магазини, вигулювати Оскара, ходити в аптеку, у лікарню на сеанси, а батьки жили за 3 години їзди від неї та не могли залишатися довше, ніж на вихідні. Сулейці доведеться або повернутися в рідну домівку, або справлятися самостійно.

Вілл сказав, що зовсім розчинився в її проблемах, тим часом як її журналістська кар’єра йде в гору. Він їй допомагав як міг. Тепер, коли їй краще, йому просто потрібна тривала відпустка, щоб відновити сили. Його слова змусили Сулейку почуватися тягарем. Сталася чергова сварка, і Вілл поїхав.

Після його від’їзду виявилося, що всі проблеми вирішилися самі собою. З вигулом собаки допомагали друзі, і сусіди. Для допомоги по господарству батьки найняли прибиральницю, а на процедури Сулейка вирушала на таксі. Вона стала більше спілкуватися зі своїми товаришами по нещастю і лікарняним персоналом. Вілл часто дзвонив їй, і вони багато базікали та жартували, але ставало зрозуміло, що хвороба сильно позначилася на їхніх стосунках.

Так чи інакше, завдяки друзям Сулейка не почувалася самотньою.

Невдовзі він повернувся, і якийсь час усе було добре. Вони навіть кілька разів відвідали психотерапевта із сімейних проблем. Але їм не пощастило: вони так і не знайшли людину, яка могла б їм допомогти.

Проте Вілл залишався із Сулейкою до останнього сеансу хімієтерапії. Однак це припинення лікування теж спричинило реакцію: кілька сильних інфекцій, нові шпиталізації через ослаблення імунної системи. Перед першою шпиталізацією померла від раку найкраща подруга Сулейки Мелісса, перед другою її подруга Еріка вийшла заміж і поїхала, а перед третьою Вілл сказав їй, що хоче жити окремо.

Сулейка висунула ультиматум: або він залишається, і вони разом проходять через це, або він іде назавжди. Вілл вибрав останнє. Він винайняв квартиру і з’їхав. Сулейка залишилася одна: Вілл і Мелісса пішли, але пішов і рак.

Вона зрозуміла, що настав час їй знайти своє місце в королівстві живих, а отже, перестати боротися за стосунки, що вичерпали себе. Вілл ще приходив, вони часто дзвонили одне одному, але стало зрозуміло, що час рухатися далі.

Подорожі лікують душевні рани та допомагають знайти себе

Після того, як Вілла не стало, Сулейка довго не могла прийти до тями. Але потім вона зрозуміла, що подальше життя з Віллом вона уявляє собі ще гірше, ніж життя без нього. Їм потрібно було звільнитися від стосунків співзалежності, але вони зайшли так далеко, що це стало неможливим, якщо залишатися разом.

Спочатку Вілл заходив відвідувати Оскара, але невдовзі це стало надто важко для нього. Йому теж потрібно було рухатися далі. Незабаром Сулейка почала зустрічатися зі старим другом по коледжу, музикантом Джоном. Вона розповіла про це Віллу, і після цього розрив став остаточним.

Батьки Сулейки були дуже засмучені. Її батько сказав, що у віці Вілла навряд чи був би здатний на такі жертви й таку відданість. Але вже нічого не можна було виправити. Джон теж супроводжував Сулейку на процедури, але тепер вона врахувала колишні помилки й намагалася тримати його на відстані від хвороб і лікарень.

Й ось нарешті через три з половиною роки боротьба Сулейки з раком закінчилася. Вона думала, що коли це станеться, вона буде неймовірно щаслива. Але цього не сталося. Вона так зосередилася на тому, щоб вижити, що тепер, коли це сталося, уже забула, як жити нормальним життям.

Її мучили спогади про померлих друзів і знайомих, таких же молодих, як вона. Вона часто занурювалася в депресію, перестала вести колонку й не знала, що їй робити зі своїм життям, виграним із такими потугами.

У річницю смерті Мелісси та закінчення хімієтерапії Сулейка вирушила до Індії, щоб розвіяти частинку праху подруги над водами Гангу. Лікарі заперечували, боячись, що вона підхопить якусь інфекцію, але вона не стала нікого слухати. Вона побувала в улюблених місцях Мелісси, і після цього в ній прокинулася потреба подорожувати.

Вона уявляла собі самотню подорож, у яку візьме тільки Оскара. Рух — це спосіб звільнитися від прив’язі, дослідити світ, щоб знову почати жити.

За кілька тижнів після повернення вона вирушила спочатку в дерев’яний будиночок у Вермонті, що належить їхній родині. Там вона, залишившись тільки в компанії Оскара, вчилася жити сама. За кілька кілометрів жила літня пара, яка запрошувала її заходити в гості, але Сулейка поки що не прагнула спілкування і жила зовсім сама. Одного разу на ґанок до неї забрів ведмідь, але Оскар накинувся на нього з такою люттю, що той із жахом втік.

Вона стала вчитися водінню, розуміючи, що далеко в горах без машини обійтися не можна. А крім того, машина давала свободу пересування.

Коли вона, нарешті, отримала права, вона зрозуміла, що має зробити: їй потрібно відвідати тих, хто підтримував її, коли вона хворіла.

Сулейка перечитувала листи читачів своєї колонки, продумувала маршрут і придбала мапу. Для першого маршруту вона вибрала 12 осіб, зокрема ув’язненого Ліл Джі-Кея, який очікує на смертну кару. Вона відвідала вчителя, на ім’я Нед, який теж довгий час не міг зрозуміти, як жити після перемоги над раком, але поступово знайшов себе в роботі з дітьми. Але водночас колишнього Неда, яким він був до хвороби, уже не існувало. Ця перша зустріч спонукала Сулейку знову взятися за свій щоденник і щодня записувати в нього хоч що-небудь.

Вона описувала епізоди, що трапилися з нею в дорозі, нові зустрічі та враження, і їй усе більше подобалося писати. Вона заїхала до батьків Мелісси, потім і до власних батьків, які дуже за неї турбувалися. Але коли вона від’їжджала, батько, за туніським звичаєм, хлюпнув водою на бампер її автівки, щоб дорога її була легкою.

Сулейка відвідує найрізноманітніших людей: молодих, старих, чоловіків і жінок. Усі вони колись писали їй, намагаючись підтримати та розповідаючи власні історії. Дісталася вона й до в’язниці, де сидів Ліл Джі-Кей. Він був дуже радий: за весь час, що він провів у в’язниці, його ніхто не відвідував. Член банди з дитинства, він не знав нічого, крім насильства, і майже ні з ким не розмовляв по душах. Тому для нього були так важливі кілька зустрічей із Сулейкою.

У дорозі в Сулейки поступово зникла гіркота від розставання з Віллом і образа на нього. Вона, хоч і почувалася зрадженою, пробачила його за те, що він поїхав. Вони більше не розмовляли, але він іноді надсилав їй СМС або старі фотографії. Вони нагадують Сулейці, як багато він зробив для неї, але вже нічого не можуть повернути. Але коли Сулейка ставить себе на його місце, вона розуміє, що сама навряд чи була б здатна на таку відданість. Вона хотіла б, щоб він теж її пробачив.

Сулейка ще недостатньо зміцнила здоров’я, вона все ще потрапляє в лікарні з різними інфекціями. Але після одужання вона повертається до колишніх занять: пише, виступає з лекціями, іноді викладає в школі, відвідує своїх нових знайомих. Вона часто відвідує з Оскаром свій будиночок у Вермонті, якщо хоче побути сама. І хоча вона пройшла через страшні випробування, вони зробили її такою, яка вона є.