1

Здебільшого люди, попри зрілий вік, так і не подорослішали

Здавалося б, це дивне твердження для тих, хто давно покинув рідну домівку, живе самостійним життям і має сім’ю. Холліс вважає, що як би успішно не складалася доля будь-якої людини, якась її частина так і не дозріла, їй треба допомогти набути зрілості. Для наших предків дорослішання було обов’язковим для виживання. Діти або вчилися дорослішати, або гинули в суворих умовах ворожого навколишнього світу. Тому в кожній цивілізації були свої обряди ініціації, посвячення в доросле життя. До певного віку дитина була під захистом дорослих, але рано чи пізно їй належало вийти з-під опіки.

Обряду ініціації неухильно дотримувались. Це було необхідно: мало кому з дітей із доброї волі захотілося б відмовитися від любові та турботи в обмін на небезпечне доросле життя. Тому їх видаляли з рідної домівки рішуче, іноді примусово. У всьому світі є шість етапів присвячення з невеликими відмінностями, що загалом збігаються. На першому етапі підлітка примушували піти з будинку. На другому відбувалася імітація його смерті: поховання в землі або занурення у воду. Це відділяло його від минулого безтурботного життя. Третій етап — церемонія відродження в новій якості. На четвертому етапі з підлітком ділилися вченнями про створення богів, світу, історіями свого племені. Йому пояснювали роль кожного зрілого члена племені та правила дорослого життя, навчали поводження зі знаряддями полювання і сільського господарства. На п’ятому етапі підлітка поміщали в ізольоване середовище, щоб він навчився справлятися зі страхом і черпати сили всередині себе. На шостому етапі він повертався додому вже як дорослий.

У сучасній культурі немає обрядів присвячення для прощання з дитинством і появи особистої сили. Дітей навчають комп’ютерних навичок, не виштовхують із безпечного середовища, вони зростають у культурі захисту. Роки йдуть, але діти так і залишаються дітьми, не перетворюючись на духовно незалежних дорослих людей. З них виростають залежні особи, що очікують моментального задоволення своїх бажань, біжать від відповідальності та панічно бояться невизначеності.

Смутну тривогу ми намагаємося заглушити за допомогою заспокійливих і снодійних, або вселяємо собі неправдивий позитив, щоб надати упевненості. Сама сучасна культура сприяє відверненню, пропонуючи безпечний віртуальний світ і безліч розваг. Ми шукаємо прості розв’язання складних проблем, тонемо в чинниках, що відвертають увагу і ризикуємо провести все життя, так і не опритомнівши.

Ми несвідомо проєктуємо своє «я» на інших, і нам здається, що добре їх знаємо й бачимо, тоді як це знання — просто заломлене спотворення. Наші стосунки з друзями, релігією, урядом, організацією або роллю, яку ми граємо, інфантильні, тому що спираються на дитячий досвід минулого — адже ми не розлучилися з дитинством. Тим самим ми зменшуємо наші дорослі здібності та боїмося всього нового й незрозумілого.

Несвідомо ми чекаємо, що про нас мають піклуватися інші, чіпляємося до наших зв’язків і не розуміємо, чому узяті нами дорослі ролі не приносять ні радості, ні задоволення. Іноді до нас приходить розуміння, що ми самі маємо відповідати за своє життя. Усередині кожної людини є архетип героя. Він мусить повалити сили мороку — страх і безвілля, поки вони його не поглинули. Рано чи пізно всім доведеться зустрітися з тим, чого ми боїмося, і нам однаково доведеться здолати і страх, і безвілля, щоби подорослішати.

Щоби подорослішати, треба позбавитися старих звичок, патернів і ідей. Наша особа потребує зростання, змін, цікавості та уяви. Але консервативні елементи усередині нас намагаються утримати нас у минулому, звичному, навіть якщо це обмежує наші перспективи.

Усе життя ми проходимо через втрату прив’язаностей, починаючи з виходу з материнської утроби. Ми зустрічаємо людей на життєвому шляху, вступаємо з ними в стосунки, прив’язуємося, розлучаємося. Їх змінюють інші люди. Іноді втрати бувають такими, що травмують: розлучення, смерть близьких, втрата улюбленої роботи або крах кар’єри. Але ми зобов’язані рухатися далі, вносити свою частину роботи до картини світу.

Втрати переживають усі, отже важливо не залишатися прив’язаними до старих ран і колишнього досвіду, що травмував, колишньому образу себе, не повторювати старі шаблони. Є жінки, які раз по раз обирають чоловіків не до пари, тому що в них не було батька, і його образ не сформувався. Вони просто переносять цей образ на інших і кожного разу зазнають невдачі, застрягши у своїх дитячих емоціях. Є чоловіки, які почуваються залежними від жінки, і чим гостріше її потребують, тим більше намагаються віддалитися. Коли збита з пантелику жінка намагається з’ясувати, у чому справа, чоловік бачить у цьому підтвердження її недобрих намірів. Така поведінка теж починається в дитинстві, і важливо, щоб у дитинстві вона й залишилося.

2

Щоб стати дорослим, треба знайти внутрішню опору і відновити особистий авторитет

Ми так любимо озиратися на інших, що поступово починаємо боятися себе. Початок закладається в ранньому дитинстві, коли ми повністю залежимо від батьків, що з’являються перед нами могутніми гігантами, набагато сильніше нас. Ми повністю покладаємося на їхній авторитет і вчимося заперечувати внутрішні сили, відчувати тривогу, коли вони прокидаються.

Так часто буває з дітьми знаменитостей, які в тіні батьків почувають себе нікчемними. Вони намагаються наслідувати батька або матір, як правило, невдало, і витрачають на це багато сил і часу, замість того щоби подумати про власну індивідуальність. Ми порівнюємо себе із сусідами, однокласниками або предками та намагаємося їх наслідувати. Але насправді ми не знаємо й не можемо знати, які насправді наші об’єкти наслідування, які сили ними рухали, наскільки самокритичними та невпевненими в собі вони були.

На думку Карла Юнга, людина почуває себе нещасною, коли віддаляється від своїх інстинктів, внутрішніх енергій, які підштовхують її до внутрішньої цілісності. Неможливо жити одними лише інстинктами, але повне відчуження від них відрізує людей від їхніх коренів.

Надлишок інстинктів веде до тваринного стану, надлишок свідомості віддаляє від природних джерел сили.

У молодості, у першій половині життя більшість людей здійснюють помилки, яких неможливо уникнути. Батьки хотіли б позбавити дитину цього, щоб вона не проходила через череду розчарувань, але це неправильно. Кожен має вчинити помилки, щоби побудувати на них власний унікальний досвід. З помилок треба витягнути всі можливі уроки. Тільки так можна чогось навчитися і набути самостійності.

Перша половина життя будь-якої людини присвячена здійсненню помилок, а в другій вона вимушена переглянути свої цінності, роль, історію і зобов’язання. Це відбувається незалежно від конкретного віку, і такий момент може настати як у 40, так і в 70 років. Буває, що він так і не настає. Зазвичай, для перегляду є конкретна причина: смерть близького, розлучення, пенсія, хвороба тощо