1

Неправильно пояснювати чийсь успіх лише особистими заслугами. Не менш важливу роль відіграють сприятливі можливості й удача

Пояснюючи успіх людини виключно її власними заслугами, ми скидаємо з рахунку людей, яких вважаємо безперспективними. І це помилка.

Один із головних аргументів Малкольма Гладуелла — несправедливість добору талановитих дітей до спортивних секцій та до просунутих навчальних груп. Чому ж це несправедливо? Здається, якщо умови вступу для всіх рівні, якщо немає корупції, то все буде справедливо. Але насправді це не так і ось чому.

Випадково було виявлено, що більшість канадських хокеїстів, зокрема й учасників національної ліги, народилися в січні, лютому та березні, а найменше — наприкінці року. Цей феномен не був пов’язаний із містикою чи астрологією. Пояснення було простим — виявилося, що в Канаді добір у вікові хокейні групи закінчується 1 січня. Тобто, наприклад, дитину зараховують до десятирічної групи, якщо їй виповнюється десять років до кінця року. Якщо на початку року їй виповнюється одинадцять років, то вона опиниться в одній групі з дитиною, яка відсвяткує одинадцятий день народження тільки в грудні. У юному віці різниця у 12 місяців дає суттєві переваги. Діти, фізично більш розвинені через вік, потрапляють до команди, де з ними займаються найкращі тренери, їм доводиться більше тренуватися та проводити більше матчів, і в підсумку вони стають найкращими хокеїстами.

Те, як відбувається добір і навчання юних хокеїстів, — наочний приклад самоздійснюваного пророцтва, тобто, ситуації, коли хибне визначення тягне за собою нову поведінку, яка перетворює початкове неправильне визначення на «реальність».

Подібна залежність результатів від віку простежується не тільки в спорті, а й у шкільних тестах. І тут Україна, напевно, не виняток, адже початок занять у нас теж прив’язаний до конкретної дати — 1 вересня, отже, в одному класі можуть навчатися діти, різниця у віці у яких теж може становити майже рік. Хоча, звісно, навряд чи хтось проводив дослідження про залежність результатів ЗНО від місяця народження дитини.

Виходить, що в системі, яка, за ідеєю, має відбирати найкращих, необґрунтовані привілеї дістаються тим, кому пощастило народитися в певну пору року. Такий поділ дітей на групи має серйозний побічний ефект. У просунуті групи потрапляють старші діти, а оскільки вони займаються в просунутих групах, то й показують вищі результати.

Однак більшість людей переконані, що успіх зумовлений винятково талантом та особистими заслугами. Отже, багатьох несправедливо списують із рахунків.

Проблема несправедливого добору наводить на серйозні роздуми. Безумовно, усвідомлення того, що система несправедлива й що переваги отримують ті, хто просто народився в більш вдалий час, бентежить. Скільки було тих, чий талант не розкрився на повну силу, кому не приділили уваги, вважаючи посередністю, кому забракло грошей на навчання, кому просто не пощастило бути трішечки дорослішим. Але чи є вихід? З одного боку, є — можна, наприклад, влаштовувати набір у спортивні секції частіше ніж раз на рік, а школярів ділити на класи залежно від місяця народження. З іншого боку, це потребує часу, перебудови системи, більш продуманого підходу, витрат, тому навряд чи варто очікувати змін найближчим часом.

2

Для того, щоб стати справжнім професіоналом, потрібно 10 000 годин практики, що еквівалентно 3 годинам практики на день протягом 10 років

Завдяки книзі «Генії та аутсайдери» було популяризовано дослідження, проведене на початку 90-х рр. під керівництвом психолога Андерса Еріксона в Академії музики в Берліні. Це дослідження показало, що найкращі студенти Академії вправлялися більше за інших: до дев’яти років по шість годин на тиждень; до дванадцяти — по вісім годин; до чотирнадцяти — по шістнадцять, і так до двадцяти років, коли вони почали займатися більш ніж по тридцять годин на тиждень. До 20 років за плечима в найкращих студентів було приблизно 10 000 годин занять. У середніх студентів кількість годин становила 8000, а в тих, хто відстає, — 4000 годин.

Потім Еріксон і його колеги знайшли аналогічну закономірність серед професійних піаністів, кожен із яких до 20 років мав по 10 000 годин практики, і піаністів-аматорів, які ніколи не займалися більше ніж 3 години на тиждень.

Дослідження Еріксона цікаве ще й тим, що не було жодного музиканта, який домігся високого рівня майстерності, який би не докладав серйозних зусиль і вправлявся менше за однолітків. З іншого боку, не знайшлося і тих, хто, працюючи щосили, так і не домігся видатних результатів.