Стихійні лиха можуть прискорити економічне зростання

Індонезійська провінція Ачех була однією з найбільш постраждалих від цунамі 2004 року. У 14 країнах загинуло понад двісті тисяч людей, але перший удар припав саме на Ачех, особливо на села Лхокгна й Лампуук, де загинуло 90 відсотків жителів. Єдиною вцілілою будівлею була мечеть: усе інше, включно з житловими будинками, підприємствами, ресторанами, школами та іншим, було змито. Однак усього за кілька місяців жителі Ачеха змогли повернутися до нормального життя і відновити економіку.

Свого часу розташування Ачеха вважалося економічно вигідним. У XV столітті, у період розквіту морської торгівлі, Банда-Ачех, головне місто провінції Ачех, був воротами до Малаккської протоки між Індійським і Тихим океаном, основний судноплавний шлях з Індії та країн Заходу до Китаю, Японії та інших східних країн. У XIX столітті багато хто намагався встановити контроль над Ачехом, включно з Малаккою, Великою Британією і Голландією. І тільки після Другої світової війни провінція разом з іншими частинами Суматри увійшла до складу Республіки Індонезія. Відносини країн, що возз’єдналися, гладкими не були. Проте справи в провінції Ачех аж до катастрофи 2004 року йшли непогано.

Цунамі 2004 року зрівняло Ачех із землею. По всьому Ачеху загинуло майже 140 тисяч осіб, заводи та підприємства були знищені, рибальські човни розбиті, хатини змиті в море. Не залишилося жодного прибережного кафе, пунктів прокату дощок для серфінгу й шезлонгів.

Зникли й робочі місця, і виробничі потужності, і доходи. Однак цю втрату виявилося можливим компенсувати за допомогою заходів із відновлення провінції. За 4 роки після цунамі в Ачесі побудували 140 тисяч нових будинків. Для цього необхідні були будівельні матеріали: цегла, дерево, дроти для комунікацій. Робітникам-будівельникам потрібно було платити. Уся ця відновлювальна діяльність приносила дохід виробникам будматеріалів, перевізникам, мулярам, столярам та електрикам.

У будівництві поєднуються три види діяльності, що робить внесок у ВВП: виробництво, доходи та витрати. Оскільки люди не захотіли виїхати назавжди, їм довелося негайно відновлювати все, що було зруйновано. Тому економіка, вимірювана ВВП, має тенденцію до зростання після стихійного лиха, навіть такого страшного, як в Ачеху.

Для такої масштабної реконструкції неможливо було обійтися без допомоги ззовні. Її надали Агентство США з міжнародного розвитку, Саудівська Аравія, основний донор коштів на будівництво житла, і Туреччина, яка надіслала робітників і матеріали, щоби побудувати будинки та подарувати їх місцевим жителям. У них, крім іншого, були повністю обладнані кухні.

Після цунамі змінилися і технології. Нетрадиційним чином використовували мобільні телефони: пляжні ресторатори використовували їх для виклику підмоги, якщо на пляжі було занадто багато клієнтів або закінчилися свіжі продукти. До цунамі мотоциклами володіли тільки багаті сім’ї, але з появою донорської допомоги в кожній сім’ї з’явився хоча б один мотоцикл, а ті, що багатші, придбали автомобілі.

Колись в Ачеху люди жили відповідно до традицій, головними хранителями яких були старійшини. Вони вирішували суперечки про права власності та дотримання звичаїв, але після катастрофи ніхто з них не вижив, і поступово старі сільські традиції почали втрачатися. Багато жителів сумують про них, але водночас суспільство стало більш відкритим, на зміну старим звичаям прийшли сучасні. Зростання в регіоні спостерігалося навіть тоді, коли кошти на відновлення перестали надходити. Покращилися санітарні умови, транспорт і комунікації, а отже, працівники місцевих підприємств стали ефективнішими, продуктивнішими та забезпеченішими. Після катастрофи люди усвідомили й цінність освіти: в Ачеху збільшилася кількість шкіл, зокрема приватних.

Після цунамі в Ачеху змінилася і політична обстановка. Ачех отримав право мати власний законодавчий орган, судову систему, прапор і гімн. Місцевий уряд має право підвищувати податки та утримувати доходи від природних ресурсів. Ачех утворив державу в державі, маючи подобу суверенітету, хоча й перебуває на території Індонезії.

На перший погляд, важко повірити, що страшне стихійне лихо може благотворно вплинути на життя регіону, з огляду на те скільки руйнувань і смертей воно принесло. Однак в Ачеху після періоду відновлення у всьому стало краще, ніж було, що пов’язано зі зміцненням економіки. Сьогодні в усьому світі спостерігається дивна тенденція: стихійні лиха можуть прискорити економічне зростання.

Іноді тіньова економіка ефективніша, ніж надмірно зарегульована

Заатарі — табір сирійських біженців в Йорданії, і він постійно зростає через громадянську війну в Сирії, що не вщухає. Біженці, як і мешканці Ачеха, втратили все та пережили руйнацію свого суспільства та економіки. Однак і в цьому таборі, сповненому людей, які втратили все, сторонній спостерігач невдовзі починає відчувати оптимізм і віру в здатність людини вижити всупереч усьому.

Якщо в Ачесі жителі після цунамі мали свободу вибору — змінити місце проживання або залишитися вдома, то сирійці змушені були перебратися в чужу країну, щоб не загинути. Їх постійно контролювали йорданська влада й міжнародні агентства з надання допомоги, які все вирішували за біженців, ухвалюючи закони, що безпосередньо впливають на їхнє життя. Економічне життя біженців перебувало під повним контролем, і з усім тим у таборі Заатарі постійно кипіла торгівля.

Заатарі виник у липні 2012 року, коли пішов великий потік біженців із регіону Дераа на півдні Сирії з населенням приблизно 100 тисяч осіб. Жителі регіону тікали з-під бомбардувань разом із дітьми та речами. До Заатарі було 50 км. Бої посилювалися, і щодня до табору прибували тисячі людей з різних регіонів Сирії. Приблизно через рік у ньому було вже 200 тисяч осіб.

Таку кількість людей ставало складно контролювати, у Верховного комісара ООН не вистачало персоналу для цього завдання. І тому вирішили обмежитися найнеобхіднішим: здоров’ям, вакцинаціями, продовольством, водою і безпекою. Спочатку без суворого управління в Заатарі систематично спалахували конфлікти. Але водночас почався розквіт неформальної економіки, коли сирійці спробували відтворити комерційний досвід зі свого колишнього життя.

Спочатку торгували просто в наметах. Коли ООН надало біженцям дерев’яні фургони як будинки, підприємці переобладнали їх під кіоски. Невдовзі всюди з’явилися бакалійні та тютюнові крамнички, прокат весільних суконь, продаж свійської птиці, велосипедів та іншого.

Через два роки існування табору в ньому налічувалося майже 1400 торговельних точок, приблизно одне підприємство на шість дорослих, більше, ніж у Великій Британії. Магазини продовжують з’являтися, і до 2020 року їх стало вже 3 тисячі.