Спостереження за реальними мисливцями та збирачами спростували стереотип про те, що достаток досягається тільки важкою працею

Економіст Джон Мейнард Кейнс, стурбований Великою депресією 1930 року, вважав, що рано чи пізно всі труднощі минатимуть, а технічний прогрес, підвищення продуктивності праці та довгострокове зростання капіталу приведуть людство до епохи економічного блаженства. Люди зможуть задовольнити всі свої матеріальні потреби, працюючи не більше ніж 15 годин на тиждень, щоби присвячувати вільний час тому, до чого лежить душа й що сприяє духовному розвитку: мистецтву, філософії, музиці, сім’ї або релігії. Він прогнозував, що все це станеться протягом 100 років.

Однак його передбачення виявилися помилковими. За останні півстоліття продуктивність у США зросла вчетверо, але робочі години на тиждень скоротилися із 40 лише до 30–35. За високої продуктивності праці в США сучасний американський робітник міг би мати рівень життя робітника 1950-х років, працюючи всього 11 годин на тиждень, але цього не відбувається. Кейнс, щоправда, передбачав, що скорочення робочих годин відбуватиметься повільніше, оскільки людина має вроджений інстинкт наполегливо працювати, щоб створювати нові багатства. Крім того, сучасна економічна модель орієнтована на постійне зростання і прискорений цикл виробництва, споживання та утилізації, тож про скорочення робочого часу можна тільки мріяти.

1966 року на конференції антропологів в Університеті Чикаго обговорювали життя небагатьох первісних племен мисливців-збирачів, що залишилися на той час. У той час їх вважали живим, аналогом далеких пращурів, які дивом дожили до наших днів. Більшості антропологів здавалося, що представники цих племен страждають від матеріального дефіциту і змушені полювати тільки тому, що не знайомі із сільським господарством і промисловістю через свою географічну віддаленість від цивілізації. Мисливці-збирачі жили або в безводних пустелях, або тундрі, або джунглях, куди практично не ступала нога людини.

Американський антрополог Річард Лі виступив із доповіддю про бушменів племені джу-хоансі з Калахарі, що мешкають між Намібією та Ботсваною. У той час вони були найяскравішим прикладом мисливців і збирачів. Спостерігаючи за ними, Лі дійшов висновку, що члени племені зовсім не страждали від голоду й поневірянь, і їхнє життя не було коротким і нещасним, — навпаки, вони, здавалося, були всім задоволені.

Бушмени полювали, збирали дикі фрукти, горіхи та овочі й робили це без особливих зусиль. Вони витрачали на забезпечення своїх потреб у їжі не більш як 15 годин на тиждень, плюс ще орієнтовно 15 годин на якусь подобу домашньої роботи. Для порівняння — у США робочий тиждень 1966 року становив приблизно 40 годин, а майже весь вільний час витрачався на нескінченні домашні справи — покупки, прибирання, стрижку газонів тощо.

Спостереження Лі розходилися з уявленням про те, що людство поступово піднялося від дикого стану до процвітання завдяки винахідливості, технологіям і важкій праці. Ще трохи — і воно зможе працювати лише 15 годин на тиждень. За власними стандартами мисливці-збирачі були багаті, не маючи промисловості, не вдаючись до важкої праці та без жодних інновацій. Працювали вони значно менше за цивілізованих людей, дозвілля в них було набагато більше, і вони могли дозволити собі таку розкіш, як денний сон.

Вони задовольнялися простою їжею і мізерною матеріальною культурою, але вважали себе цілком щасливими. Потреби були мінімальними й легко задовольнялися, а більшого вони не бажали. У них не було недосяжних устремлінь і честолюбних амбіцій. У якомусь сенсі це було суспільство примітивного достатку. Не дбаючи про матеріальний добробут, не маючи поняття про американську мрію, бушмени жили в гармонії зі своїм природним середовищем і насолоджувалися свободою. Вони не боялися втратити роботу: у бушменів вважається, що працювати мають тільки працездатні члени племені, і не більше, ніж це необхідно.

У 1970-х і на початку 1980-х років цікавість до племен мисливців-збирачів не вщухала, але знаходити їх ставало дедалі важче: в Африці, яка є клаптиковою ковдрою з безлічі держав, багато бушменів уже не займаються полюванням і збиральництвом, а переходять у сільськогосподарські робітники. Сьогодні від племені джу-хоансі, що й далі веде спосіб життя своїх предків, залишилося від 8 до 10 тисяч осіб на території Намібії та Ботсвани. Вони найкраще вивчені антропологами, і саме їм автор присвятив своє дослідження.

Мисливці та збирачі вміли пристосуватися до природних умов і задовольнятися дарами довкілля

Клімат пустелі Калахарі, у якій живуть бушмени, за мільйони років змінювався. Океанічні течії та вулканічні хмари впливали на нього так, що деякі її частини перетворювалися з пустелі на заболочені землі. На стінах печер у наскельному живописі можна побачити зображення риб, яких, судячи з усього, ловили у великому озері.

У басейн (або западину) Калахарі стікалося багато річок, але жодна не витікала. У Калахарі не було ні пагорбів, ні гір, що утворювали б водозбори й долини, не було ухилів, по яких вони могли б стікати. Діставшись до рівнини Калахарі, річки залишали принесені водами піски та випаровувалися від спекотного сонця. Вітер розносив піски, так що в Калахарі ділянки піщаних дюн чергувалися з рівнинами. Іноді річки виникали під час сильних дощів, але текли не більше пари годин, а потім пересихали, залишаючи після себе порожнє річище. Ці річища із часом стають скам’янілими, і ними знову течуть короткочасні річки в сезон дощів.

Перші люди оселилися в північній частині Калахарі орієнтовно 200 тисяч років тому, коли на території басейну Калахарі було величезне озеро, що залишило після себе улоговини на сході Ботсвани. Біля берегів цього озера жили перші люди — пращури всіх сучасних койсанів (бушменів і готтентотів) і, ймовірно, генетичні пращури всього людства. Можливо, саме ця частина Африки, з величезним озером, була початковою батьківщиною homo sapiens. 150 тисяч років тому мешканці Африки розділилися: ті, хто залишилися, стали предками сучасних койсанів, а ті, що пішли на північ, стали предками всіх інших. Сучасні койсани все ще мають у своїй ДНК сліди африканських перших людей, що пов’язують усе людство в одну сім’ю. За офіційними науковими даними, койсани — найдавніший народ на землі.

Термін «койсан» позначає загальний фізичний і расовий тип цих народів, об’єднаних, крім цього, схожою мовою, де присутні приголосні, що клацають.