Люди схильні розглядати депресію як психологічну проблему, але не меншою мірою це фізична проблема

Депресивне захворювання — це не психологічний чи емоційний стан і не форма божевілля, а фізичне захворювання, яке характеризується певними фізичними процесами в лімбічній системі головного мозку. Лімбічна система серед іншого відповідає за контроль нашого настрою та емоцій, діючи як «термостат настрою». Вона керує настроєм, циклами сну й неспання, контролює температуру тіла, гормони, темперамент, режим харчування. Її найважливіша функція полягає в підтриманні всіх цих систем у рівновазі. Однак, як і будь-яка інша система, вона має свої межі й може вийти з ладу. Збої в роботі лімбічної системи можуть спричиняти різні чинники, зокрема вірусні захворювання, гормональний дисбаланс, вживання наркотиків, алкоголю, певних ліків, серйозні зміни в житті, вибір, пов’язаний із конфліктними потребами. Однак найпоширенішим тригером порушення роботи лімбічної системи є стрес.

Лімбічна система зазвичай дуже стабільна і справляється навіть із серйозними змінами. Однак вона володіє не нескінченними можливостями з регулювання настрою. Термостати ламаються, коли виходять за межі своїх розрахункових можливостей. Так само й із лімбічною системою — за надмірного навантаження вона не витримує. Коли лімбічна система виходить із ладу, уражаються синапси — проміжки між кінцем одного нейрона й початком іншого, утруднюється проходження речовин, що слугують передавачами нервових імпульсів (серотоніну, норадреналіну, дофаміну, мелатоніну). Нервові волокна в мозку можна порівняти з кабелями, якими передаються імпульси. Якщо кабель несправний, то й сигнали не проводяться так, як треба. Хоча лімбічна система до кінця не вивчена, ясно, що зміни в ній відіграють важливу роль у розвитку депресії.

Коли лімбічна система виходить із ладу, виникає характерний набір симптомів, включно з втратою енергії, втрата концентрації уваги, втрата пам’яті, втрата надії, втрата самоповаги, втрата любові, втрата інтересу, втрата апетиту, втрата задоволення від речей, які раніше приносили радість. Саме симптоми втрати майже всього, що тільки можна уявити, визначають клінічну депресію і відокремлюють її від інших станів, таких як сум або стрес.

Найважчий стан у хворих на депресію зазвичай спостерігається вранці, що спричинено гормональними змінами. У здорових людей рівень гормону кортизолу коливається, досягаючи піка рано вранці й поступово знижуючись протягом дня. Однак при депресивному захворюванні цей ранковий пік втрачається, рівень кортизолу може, навпаки, підвищуватися до вечора. Деякі вчені вважають, що в порушеннях нормальних добових коливань рівня кортизолу й полягає причина депресії.

Втрата пам’яті, на яку скаржаться хворі на депресію, швидше удавана, ніж реальна, оскільки вона пов’язана з порушенням концентрації уваги, через що людина не може нормально обробляти інформацію. Якщо мозок не обробляє інформацію і не поміщає її в «сховище», вона виявляється недоступною для вилучення.

Депресія, усупереч широко поширеній думці, — це хвороба не слабких, а сильних людей. Депресивне захворювання, особливо найпоширеніша його форма, спричинена стресом, зазвичай, виникає в людей зі специфічними особистісними характеристиками. Ці характеристики включають надійність, працьовитість, совісність, почуття відповідальності, схильність зосереджуватися на потребах інших, чутливість, уразливість до критики, залежність самооцінки від чужої думки. Люди із цими якостями багато чого досягають, ними захоплюються, їм довіряють, але часто їхні заслуги та допомогу сприймають як щось само собою зрозуміле. Оточення дуже дивується, коли така людина хворіє. Однак зриви таких людей зовсім не дивні. Слабкі, цинічні або ледачі люди уникають тиску відповідальності та зобов’язань, вони не стануть докладати серйозних зусиль, щоб чогось досягти. Це й захищає їх від стресів. Навпаки, сильна, небайдужа та відповідальна людина відмовиться миритися з тим, що її не влаштовує, реагуватиме на тиск, прагнутиме змінити ситуацію, намагатиметься подолати перешкоди так, як вона звикла, — за допомогою наполегливості, ретельності та зусиль. Боячись підвести інших і розчаруватися в самому собі та не маючи твердого почуття самоповаги, такі люди схильні звалювати на себе непосильні зобов’язання, через що їхній запобіжник перегорає. Перегорілий запобіжник — дещо більше, ніж метафора, адже наша лімбічна система й виконує функцію такого запобіжника. Якщо він перегорів, жодні старання більше не принесуть результату.

Автор закликає людей, які страждають на депресію, не вважати себе слабкими й не соромитися своєї хвороби. Депресія — це нещастя сильних людей.

Людство домоглося прогресу в лікуванні депресії, але воно ще далеке від ідеалу

Сучасну тенденцію знецінювати страждання хворих на депресію автор називає лише блідим відображенням несправедливості, що відбувалася в минулому. Так, у ранніх письмових джерелах людей, які виявляли симптоми депресії, розглядали як одержимих демонами, а основними методами їхнього «лікування» були тортури. Демонічне пояснення і жорстоке поводження з хворими зберігалося до XVIII століття.

У ХІХ столітті хворі могли отримати лікування в спеціальних закладах, але тільки в тому разі, якщо їх вважали небезпечними для суспільства. Лише на початку XX століття німецький психіатр Еміль Крепелін представив «медичну модель» психологічних станів, згідно з якою психологічні симптоми мають фізичну основу. Приблизно в той самий час Фройд висунув ідею про те, що психологічні та фізичні процеси взаємопов’язані, і зосередився на тому, щоб допомогти пацієнтам розв’язати конфлікти між їхніми свідомими та несвідомими спонуканнями.

Одним із проривів у лікуванні депресії стала електросудомна терапія (ЕСТ). До неї призвело спостереження про те, що настрій людей, які страждають на епілепсію і депресію, як правило, поліпшувався під час особливо частих нападів. Під час ЕСТ судоми викликають штучним чином. Було встановлено, що найефективніше впливає струм, пропущений через скроні. Ранні прилади для ЕСТ мали страхітливий вигляд, що створювало хибне враження, що це жорстокий метод лікування, який використовують як засіб контролю над норовливими пацієнтами. Насправді ЕСТ стала проривом у лікуванні тяжкохворих пацієнтів, яким не допомагала розмовна терапія.