Випробування «Касл Браво». Військовий атом стає мирним

У 1949 році, через чотири роки після бомбардування Хіросіми й Нагасакі, Радянський Союз провів успішне випробування своєї атомної бомби. А ще через чотири роки, 1953 року, була готова й успішно випробувана «гібридна» атомно-воднева бомба.

Американські вчені, які беруть участь в атомних проєктах, передрікали, що СРСР знадобиться щонайменше півтора десятиліття, починаючи з 1945 року, щоб створити свою першу атомну бомбу й наздогнати США. Однак він впорався за чотири роки й не збирався зупинятися.

Ядерні випробування, які успішно провів Радянський Союз, переконали президента Трумена наполягати на створенні нової супербомби. Думки вчених розділилися. Деякі з них, зокрема Роберт Оппенгеймер, виступали проти проєкту, вважаючи, що політики не зможуть контролювати руйнівну силу атома. Серед тих, хто підтримував проєкт, був фізик-ядерник Елвін Грейвс. Він вважав, що збільшення США запасів ядерного озброєння буде стримувальним чинником і допоможе запобігти третій світовій війні.

1 листопада 1952 року під керівництвом Ела Грейвса пройшли успішні випробування водневої бомби «Айві Майк» потужністю 10 мегатонн. На той момент це був найпотужніший вибух бомби в історії. Незабаром почалася робота над ще потужнішою бомбою, термоядерним вибуховим пристроєм, який отримав кодову назву Shrimp («Креветка»). Випробування «Креветки» планувалося провести на 1 березня 1954 року. Керівником випробування було призначено професора Джона Кларка, ініціатора Комісії з атомної енергетики в США. Куратором випробування призначили Ела Грейвса. До випробувань залучили також військовий флот на чолі з генералом Кларксоном. Місцем випробування було вирішено обрати атол Бікіні, що належить до Маршаллових островів у Тихому океані.

Випробування отримало назву «Касл Браво». Воно мало стати першим у низці випробувань серії «Браво». «Креветка» була порівняно невеликим і потужним пристроєм, проте ніхто не міг точно оцінити його потужність. Випробування на атолі Бікіні мали допомогти це з’ясувати.

1 березня 1954 року Джон Кларк зі своєю командою спустилися в захищений бункер, щоб дати команду для детонації бомби. Ел Грейвс і генерал Кларксон перебували на військових кораблях, розташованих за 30–50 миль від Бікіні. Після детонації Кларк запитав у Грейвса, чи все гаразд. Той відповів, що все пройшло чудово, проте за кілька секунд радіозв’язок із кораблями підтримки зник, а товсті бетонні стіни бункера затремтіли.

Тим часом величезна грибоподібна хмара на поверхні підняла в повітря розплавлений метал, корали та все, що знаходилося в епіцентрі вибуху. Кораблі ВМС США накрило сильним вітром і хвилями. На есмінцях рівень радіації сягав 20 000 мілірентгенів на годину. Усім кораблям було наказано покинути зону на максимальній швидкості. Водночас солдати ВМС США, які перебували за чотириста кілометрів від вибуху на острові Кваджалейн, побачили, як небо спочатку забарвилося в яскраво-помаранчеві кольори, після чого почався гуркіт і прийшла ударна хвиля.

За кілька годин за Кларком і його людьми відправили команду евакуації. Радіація за межами бункера сягала кілька сотень рентгенів. Інженери бігли до вертольотів, загорнувшись у простирадла. На щастя, ніхто серйозно не постраждав.

Згодом з’ясувалося, що потужність «Креветки» була вдвічі вищою за прогнозовані шість мегатонн. Коли наступного дня кораблі ВМС США увійшли в лагуну атола Бікіні, вони побачили, що всі будівлі зруйновані, а на їхньому місці знаходиться кратер глибиною сімдесят метрів і діаметром два кілометри.

Неправильне оцінювання потужності вибуху виявилося не єдиною помилкою. Помилилися і синоптики — вітер із радіоактивними опадами все-таки накрив кілька населених островів.

Найбільше постраждали жителі атола Ронгелап, що розташовувався в ста п’ятдесяти кілометрах від епіцентру. До моменту проведення випробувань там жило всього 82 людини. Кілька годин по тому після вибуху на острів впали ядерні опади — розпечений білий попіл, схожий на сніг. Люди спочатку зраділи незвичайному природному явищу. Але коли попіл почав потрапляти на шкіру, радість змінилася криками болю. Ще через кілька годин пішов радіоактивний дощ. Усі, хто під нього потрапив, позбулися волосяного покриву й «посивіли». 3 березня, через два дні після випробування, жителів Ронгелапа евакуювали ВМС США. До того моменту майже у всіх спостерігалися шкірні опіки. Деякі страждали від внутрішніх крововиливів.

Наслідки вибуху відчули на собі й рибалки японської шхуни «Щасливий дракон». Шхуна перебувала всього за 25 миль від небезпечної зони, яку патрулювали ВМС США. Рибалки, які побачили дивну різноколірну заграву, спочатку нічого не зрозуміли. А потім шхуну накрив ядерний попіл. Капітан Маташичі Оісі ухвалив рішення терміново повертатися до Японії.

Коли вони прибули, багатьом рибалкам була потрібна екстрена медична допомога. Японські лікарі розпізнали знайомі симптоми, які вони бачили після бомбардувань Хіросіми та Нагасакі. Усіх рибалок відправили на карантин, найбільш постраждалим зробили екстрене переливання крові.

Випробування проєкту «Касл Браво» оголило серйозні прорахунки американських учених і військових. Стало зрозуміло, що необхідне введення нових стандартів, щоб уникнути подальших людських жертв, непередбачуваних опадів та екологічних катастроф.

На міжнародній арені назрівав серйозний скандал. Після того, як японська влада з’ясувала причину опромінення своїх рибалок, вона зажадала пояснень від уряду США.

Уряд США на чолі з президентом Ейзенхауером обіцяв вжити заходів для компенсації збитків і виробити нові вимоги для всієї індустрії. Було вирішено спрямувати кошти на розробку ядерних реакторів, які могли б використовуватися в мирних цілях.

Перша смерть, пов’язана з випробуванням «Касл Браво» сталася 1954 року. Помер головний радист «Щасливого дракона» Айкіті Кубояма. У 1965 році від численних опромінень помер і Ел Грейвс. У медичному висновку було зазначено, що його щитоподібна залоза настільки атрофувалася, що її неможливо було ідентифікувати.

Протягом багатьох десятиліть Уряд США виділяв великі суми жителям постраждалих островів.

У 1962 році розуміння, що ядерна війна призведе до масового вбивства й кінця людської історії, допомогло Джону Кеннеді та Микиті Хрущову уникнути нової світової війни під час Карибської кризи. Рік потому два лідери підписали договір про заборону ядерних випробувань в атмосфері, космосі та під водою. Важко навіть уявити, яким був би світ сьогодні, якби вибух «Касл Браво» виявився засекреченим і громадськість про нього не дізналася.

Киштимська трагедія

Радянський атомний проєкт стартував пізніше за американський — до кінця 1945 року. Сталін розумів, що без атомної зброї країна ніколи не зможе спілкуватися з Америкою на рівних. Тому всі сили були кинуті на розробку власної атомної зброї. Першу радянську атомну бомбу розробили завдяки вкраденій інформації, яку постачали радянським розвідникам на чолі з Лаврентієм Берією шпигуни, впроваджені в Манхеттенський проєкт. Украдені дані були передані радянському вченому, фізику Ігорю Курчатову, який і очолив атомний проєкт СРСР.

Первинним його завданням було створення ядерного реактора, який би міг перетворювати природний уран на плутоній. Курчатов доручив реалізацію проєкту енергетику й конструктору Миколі Доллежалю. Курчатов, який мав на руках дані за Манхеттенським проєктом, побудував під Москвою невеликий експериментальний реактор і запропонував Доллежалю використати у своїх кресленнях модель реактора з графічними стрижнями та водяним охолодженням. Подібний реактор уже працював у Генфорді, штат Вашингтон, і був запущений ще у вересні 1944 року. Доллежалю ідея Курчатова сподобалася, проте він вніс у креслення критично важливу зміну — графітові стрижні мали розташовуватися не горизонтально, як у Генфорді, а вертикально. Ця зміна надалі зіграє важливу роль у долі Чорнобильської АЕС.

Місцем розміщення реактора обрали місцевість недалеко від Челябінська. Це місце було суворо засекречене й певний час не мало навіть назви, лише цифру — 817. Згодом атомне містечко називали Челябінськ-40, потім Челябінськ-60 і, врешті-решт, Озерськ, оскільки поруч була велика кількість озер. Озерськ знаходився приблизно за 100 кілометрів від Челябінська. Найближчим до нього населеним пунктом був Киштим із населенням менш як тридцять тисяч осіб.

Будівництво ядерного комплексу поблизу Киштима почалося наприкінці 1945 року. На будівництві використовувалася праця понад десяти тисяч ув’язнених із сумнозвісного ГУЛАГу. У 1946 році вдалося закласти основу для першого радянського реактора А-1, який прозвали «Аннушка». Однак із перших днів у його роботі відбувалися збої. У 1948 році сталася аварія, яка спричинила витік радіації. Щоб його усунути, інженерів і робітників відправили в сильно опромінене приміщення, де їм доводилося працювати голими руками.

Дізнавшись про те, що трапилося, Ігор Курчатов вирішив особисто відвідати комплекс. У результаті перевірки Курчатов отримав дозу опромінення, що дорівнює 42 рентгенам. Не так багато, як свого часу Елвін Грейвс, але достатньо для відчутної шкоди здоров’ю.

«Аннушка» зробила свою роботу й «допомогла» СРСР накопичити достатню кількість плутонію для створення першої атомної бомби, успішне випробування якої відбулося 1949 року.