1

Щастя людини неможливе без позитивних стосунків

Коли ми закохані та знаємо, що це почуття взаємне, у тілі народжується відчуття тепла й комфорту. Нам стає добре на фізичному рівні, коли на допомогу приходить близький друг, або хтось випробовує гордість за наші досягнення. Навіть коли ви смієтеся разом із колегою або знайомим, ви відчуваєте фізичне задоволення. І так само ми відчуваємо фізичний біль від втрати близької людини.

Така реакція нашого мозку. Позитивна взаємодія повідомляє організм, що ми в безпеці, зменшує тривогу і збудження, посилює почуття добробуту. Водночас негативні переживання і взаємодії породжують почуття небезпеки, стимулюють вироблення гормонів стресу — адреналіну й кортизолу. Сигнали цих гормонів і приємні відчуття від близькості підказують нам, що треба уникати небезпеки та шукати зв’язок.

Тіло й мозок Homo sapiens еволюціонували для заохочення співпраці. Наші предки вижили завдяки своїй соціальності. Сьогодні ми живемо не в такому небезпечному середовищі, як первісна людина, але безпечним його назвати не можна. Матеріальна нерівність, що зростає, забруднення середовища, бурхливе впровадження цифрових технологій поєднуються з відокремленістю і самотністю.

Мозок, який еволюціонував для пошуку безпеки в групах, сприймає страждання від самотності як загрозу життя, що спричиняє стрес і хвороби. Як би далеко не зробив крок прогрес, ми завжди потребуватимемо зв’язків з іншими людьми. Потреба в теплих стосунках не менше насущна, чим у їжі, русі.

Якщо можна звести Гарвардське дослідження до однієї загальної ідеї, то вона така: щастя людини неможливе без позитивних стосунків. Проте сьогоднішні уявлення про життя — це набір соціальних, політичних і культурних пріоритетів, часто дуже далеких від поліпшення існування. Ще одну пастку нам влаштовує власний мозок, який не завжди розуміє, що для нас добре, коли приймає рішення. Якісь наші вчинки продиктовані не нашою особою, а культурою, у якій ми живемо.

Автори розповідають про життєвий шлях двох однолітків, що увійшли до Гарвардського дослідження в 1946 році, — Джона Марсдена й Лео Демарко, 26-річних молодих людей. Обоє були із забезпечених сімей, нещодавно закінчили Гарвард, брали участь у Другій світовій війні та користувалися пільгами для ветеранів. Здавалося, перед двома цими молодими людьми відкрите велике майбутнє, і в якомусь сенсі так і було.

Джон Марсден міг би успадкувати сімейну справу, але натомість вирішив наслідувати свою мрію стати юристом і утілив її в життя. Він розповідав інтерв’юерам, що своєї мети він добився швидше завзятістю і наполегливістю, ніж розумом. Він дуже боявся зазнати невдачі та навіть не ходив на побачення, щоб не відвертатися від головного завдання. Здобувши освіту, він отримав прекрасну роботу: консультував федеральний уряд із питань управління і викладав у ВНЗ.

Лео Демарко мріяв стати журналістом або письменником. Він вів щоденники під час війни, сподіваючись, що вони ляжуть в основу книги. Його військовий досвід згодився б для того, щоб описувати вплив війни на життя звичайних людей. Але його батько рано помер, у матері виявилася хвороба Паркінсона. Лео був старшим із трьох дітей, він вирішив піклуватися про матір і бути поряд із нею. Єдиною роботою, яку він міг отримати в містечку Берлінгтон у штаті Вермонт, де жила мати, була робота шкільного вчителя.

Наступний вимір був зроблений через 29 років, коли обом було вже 55. Джон Марсден став успішним адвокатом, одружився в 34 роки та отримував майже 50 тисяч на рік, а Лео Демарко — 18 тисяч на посаді вчителя. Але відповіді на питання анкети показали, що Лео набагато щасливіший за Джона. Його любили друзі, учні й колеги, обожнювали дружина й чотири дочки, і він оцінював своє життя як дуже щасливе.

У 1940–1950-х роках, на які припала юність Джона й Лео, професія адвоката здавалася основою для майбутнього щастя, не в останню чергу завдяки статусу і грошам. І гроші дійсно важливі, але не настільки, наскільки багато хто схильний думати.

Лео Демарко зовсім не вважав, що гроші не мають значення. Він зробив значні пенсійні накопичення і здійснив свою дитячу мрію — купив рибальського човна, відкладаючи на нього помалу. Для нього гроші були засобом для досягнення цілей. Але коли гроші стають не засобом, а сенсом усього, це не приносить задоволення. Саме стосунки — основа нашого життя, частина всього, що ми робимо й чим є. Навіть дохід і досягнення невіддільні від стосунків. Навіщо нам усе це, якщо нікому це оцінити? Для чого потрібні гроші, якщо поруч немає нікого, з ким можна ними поділитися, немає соціального оточення, що надає їм сенс?

2

Через призму наших стосунків найлегше оцінити життєвий шлях

Людське життя соціальне за своєю суттю. Коли ми стикаємося з кардинальними змінами, у центрі подій виявляються саме стосунки з людьми. Молода людина, яка залишила свій дім, насамперед думає про нових друзів і розлуку з батьками, чим про якісь інші аспекти життя на новому місці. Стосунки з іншими людьми міняють і збагачують нас, приносять нові очікування, проблеми та виклики. Мало хто виявляється готовий стати батьком і відповідати за дитину, але коли вона народжується на світ, ми намагаємося виконувати свої обов’язки, стаємо іншими, ростемо. Наше життя включає декілька етапів. У підлітковому віці (12–19 років) ми ще сильно залежимо від батьків, але в той самий час прагнемо до самостійності, і це спричиняє плутанину й розбіжності. Це часто ставить батьків у безвихідь, вони не відразу розуміють, як поводитися, але для підлітків цей етап ще складніший. Вони намагаються визначити, чого хочуть, чи зможуть коли-небудь стати самостійними, чи подобаються своїм друзям. Їх зводять із розуму романтичні та сексуальні почуття, якими вони ще не здатні управляти.

Батькам підлітка не варто сильно переживати із-за підліткової бравади та заяв про самодостатність і незалежність.

Вони ще довго потребуватимуть батьківської підтримки, що б вони не говорили. У цьому віці їм потрібний зразок для наслідування, і краще за все, якщо цю роль візьмуть на себе саме батьки або старші брати та сестри. У цьому віці на особу роблять сильний вплив однолітки, учителі, батьки друзів, тренери.

Автори приводять історію життя одного з учасників дослідження, Уеса Треверса, якому було 14 років під час першого опитування. Він народився в щасливій багатодітній сім’ї. Але потім у батька зіпсувався характер, він почав випивати, зраджував дружину, а незабаром зібрав валізу й назавжди зник. Це погіршило матеріальне становище сім’ї, але сильно згуртувало братів і сестри, які вимушені були працювати, щоби прогодуватися. Уес був молодшим, і старші відправили його до школи. У літні канікули вони відправляли його в табір, скопивши на це загальні гроші. Проте йому все ж довелося кинути школу в 15 років, щоби працювати й робити свій внесок до загального бюджету. У нього із-за складного дитинства не було часу розвиватися — заводити соціальні зв’язки, закохуватися, думати про своє призначення. Згодом він признавався, що почував себе ніким.

Так тривало до 19 років, коли Уес відправився в армію під час Корейської війни. Він вийшов із підліткового віку та отримав можливість здружитися з однолітками з різних прошарків суспільства, з якими був зайнятий загальною справою. Так почався наступний життєвий етап — молоде доросле життя. У дослідженні його межі визначили від 20 до 40 років.

На цьому етапі ми стаємо самостійнішими й незалежнішими від сім’ї, шукаємо нові зв’язки, намагаючись заповнити вакуум. У центрі уваги на цьому етапі — робота і фінансова незалежність. У цю пору ми формуємо звички, які залишаються з нами на все життя, відчуваємо потребу в близькому другу, причому не лише в романтичному сенсі, але як супутнику життя, на якого можна покластися.