Будь-яка людина прагне відчувати себе частиною цілого. Без почуття належності до суспільства, чи то сім’я, одноплемінники, однодумці, колеги чи члени команди, вона безнадійно самотня. І тому всіма силами ми чіпляємось за спільність з іншими. З первісних часів приналежність до зграї гарантувала виживання. У сучасному світі ми не уявляємо собі життя без суспільства. Ми готові вдавати, що поділяємо цінності групи, навіть якщо це зовсім не так. Ми вважаємо за краще не замислюватися, чи правильно робимо, коли погоджуємося з тим, що нам не подобається, головне — відповідати своїй спільноті, своїй сім’ї, колективу, навіть народу. Інакше ми відчуваємо себе ізгоями та аутсайдерами.

Повною мірою цих почуттів зазнала в дитинстві Брене Браун. Її батьки часто переїжджали, і їй доводилося пристосовуватися до різних шкіл, вчителів, однолітків. У Новому Орлеані в 1969 році розквітав расизм, і Брене Браун, другим ім’ям якої було Кассандра, опинилася між двома вогнями. Кассандрами часто називали афроамериканок, що часто породжувало непорозуміння, з боку як чорних, так і білих учнів та їхніх батьків. І не лише в шкільні роки, а й пізніше, коли Брене Браун уже сама викладала чи приходила на співбесіди.

Після чергового переїзду Брене Браун опинилася в школі, де вчилися католики, серед яких вона виявилася білою вороною — батьки її дотримувалися традицій англіканської церкви. Не встигло життя увійти в колію, а Брене тільки знайшла подругу, як настав черговий переїзд, за ним ще кілька. Незабаром вона перетворилася на вічну новеньку, яка знову і знову пристосовується до оточення.

Усе це можна було терпіти, поки шлюб батьків зберігав міцність, і Брене відчувала себе в безпеці всередині власного будинку. Але все змінилося, коли батьки опинилися на межі розлучення. У цей же період Брене захотіла брати участь у шкільній команді дівчаток-старшокласниць, які вітають футбольні матчі. Вона ходила на репетиції, танцювала і тренувалася, сиділа на дивній дієті, якої дотримувалися всі дівчата в команді. Їй здавалося, що вона знайшла свою групу, стала її рівноправним членом.

Брене вже уявляла, як виступатиме перед футболістами, одягнена в гарний костюм. Вона відпрацьовувала па й була впевнена, що все гаразд. Вона поки що не мала подруг у групі, але вирішила, що вони із часом з’являться. Не було в неї й гарного костюма для хореографії, інші дівчата були одягнені в яскраве вбрання шкільних квітів. Брене тренувалася в сірих шортах поверх чорного купальника. На відбірному виступі до одягу прикріпили номери й після виступу попросили почекати результату до вечора.

Увечері Брене з батьками приїхала до школи та не виявила в списках свого номера. Її не взяли до команди, попри те, що вона добре танцювала. Але вона не мала ні яскравості, ні блиску, ні подружок у групі. Батьки не втішили її та не підтримали, вони їхали мовчки в машині, що тільки посилювало розпач Брене. Вона відчувала себе знехтуваною навіть власною сім’єю.

Коли в сім’ї таке відторгнення, це може призвести до трьох наслідків. Перший — людина постійно відчуває біль і мимоволі завдає його іншим. Другий — вона заперечує свій біль, заганяє далеко всередину й тому ні з ким не може створити гармонійних стосунків, у тому числі з власними дітьми. І найсприятливіший варіант — вона вчиться співчувати собі та іншим.

Якимось дивом їй вдалося дійти третього варіанту. Вона зустріла чоловіка, що її розумів та покохав, вийшла за нього заміж, народила дітей і зробила кар’єру. Поступово Брене прийшла до переконання, що почуття належності значно менш важливе, ніж впевненість у своїх принципах, готовність йти проти течії, щоби довести істину, вміння бути собою. Людина не має вдавати із себе, що вона така як усі, якщо це не так. Рано чи пізно вона знайде своє коло, свою спільність чи сім’ю. Але якщо цього не станеться, важливо, щоби вона сама знайшла себе й залишалася собою.

Про те, як це зробити, автор має кілька важливих ідей.