Осіле<a href=”http://onlinecorrector.com.ua/%D1%85%D0%BB%D1%96%D0%B1%D0%BE%D1%80%D0%BE%D0%B1-%D1%80%D0%B0%D1%82%D0%B0%D0%B9-%D1%80%D1%96%D0%BB%D1%8C%D0%BD%D0%B8%D1%86%D1%82%D0%B2%D0%BE”> </a>рільництво поклало початок встановленню кордонів

У пізньому бронзовому столітті на території сучасної Англії хлібороби обробляли свої ділянки землі, де вирощували врожай. В той самий час такі ж хлібороби могли працювати в закруті Нілу або садити рослини біля річки Хуанхе. Напевно хлібороби селилися поблизу, були знайомі, можливо, дружили. Полювання і збиральництво тоді ще не відійшли в минуле, і суперництво за землю було людям незнайоме.

Але із часом почали зароджуватися тваринництво й осіле рільництво, які, своєю чергою, поклали початок демаркації земель і встановленню кордонів. Не мало значення, як буде використовуватися ділянка: для вирощування культур, випасання худоби, будівництва будинку чи комори або видобутку корисних копалин. Важливо було визначити її місцеперебування та межі, особливо по краях, де одна ділянка примикала до іншої. І ці межі потрібно було узгодити, зафіксувати місця ділянок, і напевно перші фермери знайшли спосіб це зробити.

Ще в ранньому бронзовому столітті люди навчилися розпушувати ґрунт для посадки. Спочатку вони робили це за допомогою кашромів, палиць для копання, загартованих у вогні, залишки яких дійшли до наших днів. За допомогою таких палиць можна було зробити заглиблення для насіння. Вдосконалений кашром являв собою вже три палиці, з’єднані разом, до кінців яких кріпилися тверді та гострі матеріали типу уламків каміння, що допомагали швидше проникнути в ґрунт. З настанням залізного віку з’явилися леміш і плуг, які вважаються одними з найбільш ранніх компонентів виникнення цивілізації.

Незабаром люди навчили запрягати одомашнених тварин у плуги — биків, ослів, коней, у деяких місцях і верблюдів. Урожайність різко зросла, і це посилило тенденцію до появи прикордонних ліній. Наприклад, один землевласник посадив урожай на березі річки, а інший — вище, на схилі пагорба. З якихось своїх причин обидва вирішили прокласти борозни, що йдуть у різних напрямках. Хлібороб на березі проклав свої борозни прямими лініями на північ і південь, а сусід на пагорбі зробив невеликі тераси. Вийшло так, що борозни одного стали перетинатися з борознами другого. Щоб не було конфліктів, хлібороби бронзового століття почали позначати спільні кордони лінією з камінчиків, валунами, встромленими в землю палицями або живоплотом. Так уперше, неформальними способами, почали розмежовувати землю. Було закладено основу землеволодіння.

У бронзовому столітті з’явилася система встановлення кордонів не тільки між кількома хліборобами, а й між селами, містами, округами, районами та префектурами, а пізніше — між країнами та націями. Поверхню Землі поділяли найрізноманітнішими способами та в різних масштабах. Кордони впливають на життя мільйонів людей. Пастух в Африці знає, де можна пасти стадо, а де починається чужа земля. Японський рисівник розуміє, де закінчується його поле й починається поле сусіда, за межі якого заходити не можна. Розмір ділянки може бути крихітним або вимірюватися десятками кілометрів, але кожне володіння буде розмежоване прикордонними лініями.

У будь-якій країні світу є свої округи й райони, сотки, борони й квартали. Щоб усе це розмітити й нанести на мапу, була потрібна робота цілих команд із теодолітами, щоб можна було встановити, кодифікувати та створити постійні кордони, які закріплюють права власників.

Бувають кордони між національними утвореннями, ідеологіями та світоглядами. Одним із таких кордонів була залізна завіса, а в сучасному світі такий кордон проходить на Близькому Сході, відокремлюючи Ізраїль від його сусідів. Кордон Індії та Пакистану позначає лінія вогнів, яку видно навіть із космосу, а прикордонний перехід лише один — у Пенджабі між Амрітсаром і Лахором, де прикордонники танцюють свій грізний танець один перед одним.

З давніх часів люди намагалися виміряти Землю і нанести її територію на мапи

Багато творців мап стверджують, що картографія виникла дуже давно, задовго до сільського господарства. Це складно підтвердити або спростувати, оскільки немає жодних речових доказів існування стародавніх мап, ні видряпаних на скелях, ні намальованих на табличках або на стінах печер. Проте навряд чи перші мисливці обходилися без карт у тому чи іншому вигляді. Для виживання їм необхідно було орієнтуватися на місцевості. Якусь мапу вони повинні були мати, хоча б у розумі. Мапа була зв’язком із землею, від якої стародавні народи отримували їжу та інші ресурси.

Щоб вимірювати та наносити на мапу якомога точніше деталі навколишнього світу, потрібно мати уявлення про розміри та форму самої Землі. Спроби вимірювань були зроблені ще в античній Греції, першу з яких здійснив Ератосфен у III столітті до нашої ери. Він керувався тим, що Сонце й зірки можна одночасно спостерігати в різних місцях Землі. Відстань до них явно більша за саму Землю, тож можна вважати паралельними всі промені світла, що виходять від них. Ще до Ератосфена єгиптяни дійшли висновку, що під час літнього сонцестояння Сонце висвітлює дно колодязів у Сієні, але не висвітлює в Олександрії. Якби Земля була плоскою, це було б неможливо — адже промені паралельні. Але оскільки вона, мабуть, кругла, стіни в Александрії нахилені під деяким кутом щодо сієнських стін, тому опівдні в день сонцестояння вони можуть відкидати тінь. Ератосфен знав висоту одного з олександрійських обелісків. Він виміряв його тінь, побудував трикутник з обеліска і його тіні та вирахував, що кут відхилення обеліска від сонячного променя становить трохи більше ніж 7 градусів. Отже, й Александрія відстоїть по земному колу від Сієни на 7 градусів, або на одну п’ятдесяту від 360 градусів сфери. Відстань між Сієною та Александрією — 524 милі вгору за течією Нілу. Якщо 524 милі становлять 50-ту частину від загального числа, то окружність сфери дорівнює приблизно 24 тисячі миль, або приблизно 39 тисяч кілометрів. Сьогодні завдяки супутникам, пристроям GPS та іншим точним приладам відомо, що окружність Землі дорівнює приблизно 40 тисячам кілометрів.

На початку XIX століття вчені знову загадувалися над питанням визначення розміру і форми Землі: сфера вона чи сфероїд, витягнута чи сплюснута, де вона розширюється — на екваторі чи на полюсах? Вони намагалися робити максимально точні вимірювання відрізків меридіанів завдовжки в кілька кілометрів, але дані були недостатньо переконливими. Обладнання було неточним, і результати виходили неправдивими. Однією зі спроб вимірювання Землі стала геодезична дуга Струве, що увійшла до списку спадщини ЮНЕСКО як єдине геодезичне диво. Вона орієнтована з півночі на південь, складається зі старих тріангуляційних пунктів і проходить уздовж 25-градусного меридіана східної довготи. На створення цієї дуги в Петра Струве пішло приблизно 40 років. Її сліди можна знайти в 10 країнах, від арктичної півночі Норвегії до Чорного моря недалеко від Одеси. Дуга складалася з 265 тріангуляційних пунктів у вершинах трикутників, що мали спільну сторону. У деяких із цих пунктів було зроблено астрономічні визначення широт і азимутів. На місцевості пункти були позначені по-різному: заглиблення, видовбані в скелях, залізні хрести, піраміди з каменів і обеліски. Іноді їх позначали цеглою з пісковика на дні викопаної ями або гранітним кубом. Дуга створювалася як геодезичний інструмент для уточнення форми Землі. Геодезисти у віддалених районах Російської імперії побудували 258 основних трикутників для перевірки вимірювання 10 вихідних ліній. Їм доводилося тягнути на собі величезні важкі інструменти лісами, болотами й річками, через ліси та сніжні бурі скандинавської півночі.