Випробування в дитинстві дають хорошу підготовку до дорослого життя

Фармер народився 1959 року в багатодітній родині, другим із шістьох дітей. Сім’я була доволі незвичною, здебільшого завдяки батькові, Полу-старшому. Це була людина майже двометрового зросту, гарний спортсмен із розвиненим командним духом, за що товариші по баскетбольній команді прозвали його Ліктем. Він був суворим батьком, особливо з дівчатками, яким заборонялися косметика, кавалери й пізні прогулянки. Вони називали батька Стражем. Він легко переміщався з місця на місце. Залишивши хорошу роботу в Массачусетсі, він перебрався із сім’єю в Алабаму, у місто Бірмінгем, бо хтось йому сказав, що там можна добре заробити.

На перших порах сім’я жила цілком упорядкованим життям. У них був будинок і навіть пральна машина-автомат. Для сімейних подорожей Пол-старший придбав на аукціоні великий автобус марки Blue Bird. Колись цей автобус був пересувною туберкульозною лікарнею, на даху навіть збереглася надбудова для рентгенівського апарату. Фармери прозвали автобус готелем «Синій птах». Молодший Пол добре вчився, захоплювався біологією і навіть стомлював своїх братів і сестер читанням лекцій з указкою і власноруч намальованими картинками тварин. Спочатку вони знемагали від нудьги, але поступово їм стало цікаво, і вони вже з нетерпінням чекали наступної лекції.

У батьків одного з однокласників Пола був книжковий магазин. Вони дали Полу прочитати «Володаря перснів», і він був у захваті. Після цього йому довго не подобалася жодна книжка, доки власники книгарні не дали йому «Війну й мир», яка сподобалася йому не менше, ніж «Володар перснів». Обидві ці книги він вважав релігійними.

Спочатку батько Пола займався продажами, як у Массачусетсі, але справи йшли не дуже добре, і він став шкільним учителем. У Бірмінгемі наприкінці 1960-х років було неспокійно, і Страж вирішив перебратися до Флориди. У 1971 році всі занурилися в «Синього птаха», прихопивши все майно, і вирушили в дорогу. Вони зупинилися в містечку Бруксвіль на березі Мексиканської затоки, де Пол-старший влаштувався вчителем у школу, а мати Джіні — у супермаркет. Роботу вона поєднувала з навчанням і закінчила Сміт-коледж із дипломом бакалавра. Батько, крім школи, займався з розумово відсталими дорослими.

Сім’я так і жила в автобусі. Пол-старший зробив у ньому триповерхові ліжка для хлопчиків, і Полу-молодшому дісталося місце на самому верху. Він читав або робив уроки на своєму місці, а внизу його брат Джефф вправлявся в грі на барабанах. Батько не вважав чимось жахливим життя в автобусі. Крім того, він не заперечував ні проти барабанів, ні проти акваріума з рибками для Пола-молодшого. Так вони прожили 5 років, і в дітей не було відчуття, що вони чимось обділені. На цьому ж автобусі вони іноді вирушали в подорожі. Одного разу під час таких подорожей «Синій птах» перекинувся на дах. На щастя, ніхто не постраждав, але автобус потребував ремонту, і вся сім’я під час цього жила в наметі.

Незабаром батька відвідала нова фантазія: він купив на аукціоні старий вельбот із дірою в корпусі. Власне, корабель і являв собою один корпус, але Пол-старший став надбудовувати кабіну. Грошей не вистачало, і він разом із дітьми вирушив на збір апельсинів. Плата була зовсім низькою, тож через кілька днів сім’я залишила це заняття. Але саме там Пол-молодший уперше побачив гаїтян-робітників, яких навіть така плата цілком влаштовувала.

Батько все-таки добудував кабіну, купив генератор для човна й рибальське спорядження. Він вважав, що це вкладення окупиться і забезпечить їм автономність: їжу вони добуватимуть у морі, а залишки улову продаватимуть. Однак у перший же вихід у море вони потрапили в шторм, човен ось-ось мав зірватися з кволого якоря, і як другий якір за борт скинули обв’язаний мотузкою генератор. Усі розуміли, що батько нічого не розуміє ні в човнах, ні в риболовлі, але були впевнені, що всі його авантюри закінчаться щасливо. Так усе й було. Пол-старший зробив ще одну спробу вийти в море, яка закінчилася посадкою на мілину. Після того як судно стягнули з мілини, воно так і бовталося на якорі на мілководді у віддаленій порожній бухті в затоці. Прали речі в пральні, а купання і миття посуду відбувалися просто в затоці. Воду для пиття привозили здалеку, наповнюючи пляшки з-під кранів у туалетах бензоколонок. Нікому з дітей таке життя не зашкодило. Одна із сестер стала художницею з реклами, інша — піар-менеджером у лікарні, третя — професійним оратором. Один із братів — електрик, Джефф — борець, а Пол-молодший став лікарем-антропологом.

Крім того, дитинство в човні та на колесах добре підготувало Фармера до кочового життя, допомагало адаптуватися до роз’їздів. Він, як і його брати й сестри, був невибагливий у їжі, звиклий до тісноти й ночівлі в найневідповідніших місцях. Одного разу він усе літо спав у зуболікарському кріслі в клініці на Гаїті, і говорив, що воно цілком зручне для ночівлі, бувають спальні місця набагато гірші. З іншого боку, у нього не було й почуття дому, автобус і човен він вважав чимось тимчасовим, місцем, де вони ненадовго зупинилися і незабаром поїдуть далі. Вдома він відчув себе на Гаїті.

Усі діти прагнули заслужити схвалення батька. Але вголос він майже нікого не хвалив. За словами матері, батько, проте дуже пишався сином, але не хотів, щоб той став зарозумілим. Він мріяв, щоб діти, які подорослішали, житимуть поруч із ним, біля його човна й автобуса, але вони один за одним залишали дім і більше не поверталися. Коли з батьками залишилися лише дві доньки, сім’я перебралася в автофургоні на нове місце, а під час спроби перегнати човен той знову сів на мілину. Тоді батько вирішив не знімати його, а влаштувати йому поховання в морі за звичаєм вікінгів — спалити прямо на мілині. Він почав закуповувати бензин у містечку, і хтось, почувши про його божевільний план, запропонував зняти човен із мілини та відбуксирувати в бухту. Коли човен прибув до берега, батько все ж спалив його. Через два роки, у віці 49 років, він помер, граючи в баскетбол.

Хвороби тісно пов’язані з умовами життя людей

Фармер відмінно вчився в Університеті Дьюка, а одного разу провів у Парижі літо й осінній семестр, під час якого слухав лекції Клода Леві-Стросса. Він швидко опанував французьку мову, і до моменту повернення в Університет Дьюка вже вільно висловлювався нею. Усе це стане в пригоді йому в Гаїті: креольська говірка багато чого запозичила з французької мови. Перші два курси студенти вивчали природничі науки, потім медичну антропологію. Випускна наукова робота Фармера була присвячена зв’язку нерівності та депресії. У своїй науковій роботі Фармер спирався на праці німецького вченого-енциклопедиста Рудольфа Вірхова. Це був різнобічно обдарований учений, лікар і активний політик. Він так часто виступав проти імперської політики Німеччини, що в нього ледь не відбулася дуель із Бісмарком. За дорученням німецького уряду Вірхов поїхав у Верхню Сілезію, щоб дослідити епідемію голодної (або, як зараз її називають, поворотної) лихоманки. Населення Верхньої Сілезії складали здебільшого бідні поляки, чий раціон становили головно картопля і горілка. Вони постійно хворіли на дизентерію і малярію. Вірхов дійшов висновку, що епідемія цих хвороб спричинена жахливими умовами, недоїданням, великими скупченнями людей і антисанітарією. Епідемії, на його думку, відображали системні порушення в житті великих груп людей. Вірхов пропонував етичний підхід до проблем охорони здоров’я, і це подобалося Фармеру.

Неподалік від Університету Дьюка на тютюнових плантаціях Північної Кароліни були розташовані табори сільськогосподарських робітників-іммігрантів. Фармер бував там із черницею бельгійського походження Юліанною Девольф, яка обстоює права сільськогосподарських робітників у всьому світі. Там він знову побачив гаїтян і дійшов висновку, що це найбезправніші та малооплачувані робітники у світі. Умови, у яких вони жили, здалися Фармеру абсолютно жахливими навіть порівнюючи з його власним дитинством в автобусі та в човні.

Фармер прочитав про Гаїті все, що тільки можна. Після закінчення Університету Дьюка він відвідував центр тимчасового утримання у Флориді для робітників-іммігрантів і протестував проти дискримінації гаїтянських біженців: їх майже завжди повертали на батьківщину, прирікаючи на голод і хвороби, тоді як кубинських біженців приймали на новій батьківщині майже всіх без винятку.

Гаїті відкрив Колумб і назвав цей острів Еспаньолою. На ньому жили індіанці-араваки, яких згодом винищили.