1

Посттравматичні реакції зумовлені влаштуванням мозку

Щоби читач міг зрозуміти наслідки травми, автор докладно знайомить його із роботою мозку. Мозок складається з кількох відділів. У самому низу черепної коробки міститься давня частина мозку, найстаріша, успадкована від примітивних тварин — так званий рептильний мозок. Немовлята використовують рептильний мозок, коли просять їсти, дихають, реагують плачем на неприємні відчуття. Разом із гіпоталамусом він допомагає працювати внутрішнім органам, ендокринній та імунній системі. Коли порушується робота рептильного мозку починаються проблеми зі сном, розлади апетиту в тій чи іншій формі (ненажерливість або анорексія), дотику, смаку.

Над рептильним мозком розташовується лімбічна система, або мозок ссавців. Вона відповідає за емоції, сигналізує про небезпеку, визначає, що приємно, а що ні, що допомагає виживанню, а що шкодить. Лімбічна система вбирає людський досвід. Лімбічна система та рептильний мозок у сукупності і є емоційний мозок.

У самому верху розташовується раціональний мозок — наймолодший, що займає приблизно третину черепної коробки. Він відповідає за логіку, розуміння навколишнього світу, раціональність та послідовність дій.

У разі травми раціональний мозок допомагає зрозуміти проблему (наприклад, страх близьких стосунків через пережите насильство в дитинстві), але нічого не може з нею зробити — вона повертається знову і знову, бо засіла в емоційному мозку. Він працює просто і швидко, його висновки ґрунтуються на грубій аналогії — наприклад, коли людина лякається, прийнявши за змію згорнутий канат.

Емоційний мозок відповідає за реакцію на небезпеку. Власне, цих реакцій лише дві — боротися чи тікати. Але якщо ситуація зовсім незнайома, якщо він не знаходить жодних аналогів дії, і людина, і тварина впадають у заціпеніння, як би завмирають перед небезпекою.

Травма виникає, коли небезпека давно минула, але оскільки реакції «борись чи біжи» на неї не було, подія назавжди застрягла в емоційному мозку, ніби заморозивши людину в минулому, залишивши її заціпенілою, паралізованою. Усі внутрішні сигнали працюють неправильно, травма руйнує всі функції, які відповідають за стосунки. Але якщо реакція відбулася, якщо людина в гострій ситуації проявляє активність, взаємодіючи з іншими людьми, сама подія, що травмує, пройде для неї безслідно.

Як приклад ван дер Колк наводить хлопчика Ноама, чия школа розташовувалася за два кроки від Світового торгового центру. Ноам бачив, як у вежі-близнюки врізався літак, як почалася пожежа, з вікон стрибали люди. Разом із батьками та іншими дітьми він біг і біг якомога далі від будівлі, що звалилася. Хоча він і був вражений, але вже наступного дня став спокійнішим. До нього таки запросили психолога, який попросив Ноама намалювати те, що він побачив. І він намалював будівлю в полум’ї, людей, що стрибають із вікон, і під вікнами — великий батут. Страшна подія не залишила жодних слідів у його психіці — він діяв разом з іншими та вигадував плани порятунку.

Інша картина виникає, коли дитина чи дорослий через несподіванку та розгубленість не знають, як діяти та реагувати.

2

Щоби повернути контроль над власним життям, потрібно переглянути травматичне переживання та почати поступово його зживати

Лікарі часто починають взаємодію з пацієнтом із питання про подію, що травмувала в минулому. Пацієнти згадують її, як би заново переживаючи. Фізичні відчуття і почуття переживаються не як спогади, а як руйнівні реакції, які й далі безперервно діють, ламаючи людину зсередини. Якщо цьому не протистояти, неможливо жити повноцінним життям, воно просто пройде повз вас, поки ви боретеся зі своїми демонами, вважає ван дер Колк. А ці демони живуть у лімбічній системі та рептильному мозку. Робота сучасного терапевта зводиться до того, щоби відновити порушені зв’язок між емоційним і раціональним мозком, змусити наш давній мозок виконувати свої обов’язки, працюючи у фоновому режимі. Коли необхідно, він посилатиме сигнали, що час їсти чи спати, захищатися від реальної, а не від уявної небезпеки, спілкуватися з оточенням.

Насамперед потрібно таки звернутися до терапевта. Ван дер Колк радить при цьому не впадати в крайнощі: одні люди, які пережили травму, надто переймаються довірою до лікаря і готові слухняно виконувати будь-які рекомендації, не надто в них вдумуючись. Інші ставляться до психотерапевта наперед критично й не довіряють йому. Тим часом треба просто розпитати його про методи, які він збирається використовувати, про те, чого йому вдалося досягти за допомогою цих методів і не соромитися попросити навести конкретні приклади. Якщо після перших сеансів довіри та симпатії не виникло, можна пошукати іншого лікаря, який виявить велику зацікавленість та розуміння, а не просто випише набір препаратів.