Цивілізація розвивається завдяки контактам між людьми

Від часу своєї появи Homo sapiens почав мандрувати всією планетою, пішки та на плавальних засобах. Мисливці-збирачі подорожували за здобиччю, разом зводили мегаліти та влаштовували бенкети в спорудах із кісток мамонта. Вони подорожували заради обміну: люди з Кіпру та узбережжя Червоного моря добували в Центральній Анатолії обсидіан, з якого виходили ножі та наконечники стріл. Нові конструкції цих наконечників швидко поширилися від Месопотамії до Сирії.

Наприкінці льодовикового періоду 12 тисяч років тому клімат стабілізувався і потеплішав. Це зробило обмін ще інтенсивнішим у так званому Родючому півмісяці. У помірному кліматі був достаток дичини та дикорослих культур. Це стало стимулом для сільськогосподарських експериментів. Перші мандрівники почали займатися добором місцевих трав із дрібним насінням, поки вони не стали виробляти великі зерна, які легше збирати, перемелювати на борошно. Люди почали перетворювати диких тварин на свійських: вовків на собак, як компаньйонів із полювання, зубрів перетворили на корів, диких кабанів — на свиней.

Для сільського господарства була потрібна осілість, але й воно потребувало контактів і комунікації. Для кожного одомашнення потрібна була певна фаза Родючого півмісяця. Пшеницю, велику рогату худобу та овець розводили в північній горбистій місцевості. Ячмінь і свиней виводили в різних районах на захід від Євфрату, кіз — на території сучасного Ірану. Але до 7000 року до нашої ери нові породи тварин і культур уже заповнювали весь регіон. Це був не просто обмін: люди пояснювали один одному, як потрібно одомашнювати тварин і доглядати за ними, як культивувати та сіяти, збирати врожай.

Зростання населення в сільськогосподарських районах стимулювало мандрівників на пошук нових земель. Із 7-го тисячоліття до н. е. фермери переміщалися разом із тваринами, насінням і навичками до Єгипту, до Ірану, до долини Інду, до Анатолії та на захід — до Європи. Вони зупинялися там, де могли зберегти врожай і стада.

Найкраще сільське господарство розвивалося в річкових долинах Месопотамії — Межиріччі всередині дуги Родючого півмісяця. Ґрунти між Тигром і Євфратом були багаті алювієм, і там збудували складну іригаційну систему, що значно збільшила врожаї. Тепер фермери могли вирощувати надлишки їжі, щоби прогодувати не тільки себе. Багато з них ставали гончарами, жерцями або чиновниками. До 5-го тисячоліття до н. е. в Межиріччі з’явилися перші міста. В одному з них, Уруку, були канали, храми та населення від 20 до 40 тисяч осіб. Саме в Уруку розробили першу у світі систему стандартних мір і ваг. Вона ґрунтувалася на вазі, яку могла нести звичайна людина (ця вага називалася талант), і довжині її передпліччя (довжина називалася лікоть). З’явилися і перші значки для підрахунку. Спочатку колами позначалися десятки, паличками — одиниці. Потім до них додалися піктограми, що позначали предмет підрахунків. До кінця 4-го тисячоліття з’явився клинопис — знаки, нанесені стилусом на глиняні таблички.

До середини третього тисячоліття до н. е. в Месопотамії було безліч міст, якими управляли царі. Те ж саме відбувалося і в Єгипті, де землеробство розвивалося на берегах Нілу із шостого тисячоліття до н. е. Єгиптяни вигадали складну іригаційну систему, за допомогою якої отримували великий врожай і відводили щорічні паводки. До кінця четвертого тисячоліття вздовж Нілу було багато великих міст, а 3000 року до н. е. Верхній і Нижній Єгипет об’єднався під владою династій Старого царства. У ньому писали ієрогліфами, правили більш ніж мільйоном людей і будували піраміди.

Царства Єгипту та Месопотамії, як і більш ранні спільноти, не створювалися самі по собі. Стародавні міста потребували імпортованих матеріалів, особливо будівельних. Їм були необхідні камінь, метали, деревина, які завозилися здалеку. Це створювало економічні зв’язки між правителями, шахтарями та лісорубами, і ці зв’язки простягалися на тисячі кілометрів.

З винаходом бронзи в третьому тисячолітті до н. е. почався регулярний обмін на великих відстанях.

Стародавні ремісники з’єднали мідь зі сплавом, отримавши міцніший метал із нижчою температурою плавлення, щоб лиття було простішим, а ріжучі кромки — ще гострішими. З міді робили все, від кухонних горщиків і прикрас до мечів і обладунків. Але мідь була дорогою, і її було важко знайти в чистому вигляді. Бронзу сплавляли з оловом, яке добували на південному заході Ірану і звідти постачали в Месопотамію та Центральну Азію. Подорожі й торгівля постійно розвивалися, і потрібні були нові транспортні засоби. З’явилися вісь і колесо. Перші колеса були зроблені із цільного шматка дерева, для воза, запряженого волами. Але дерев’яні колеса можна було використовувати тільки тоді, коли під рукою було багато відповідної деревини та сильних волів. У країнах Африканського Рогу їх не було. Але в четвертому тисячолітті до н. е. їхні жителі приручили сильного африканського осла. До 3000 року до н. е. віслюк дістався Північного Єгипту, де його шанували — це відбилося в обрядах поховання віслюків у місті Абідос. Віслюк невибагливий, мало їсть, його легко дресувати та легко за ним доглядати, він здатний кілька днів обходитися без води та нести вантаж до третини своєї ваги. Звісно, подорожі на віслюках мали менше можливостей, ніж подорожі на возах. Але ослами добиралися на короткі відстані. А для довгих у східних африканців був Ніл. Ця річка текла на північ, коли вітри дули в бік півдня. Це спонукало місцевих жителів до експериментів із вітрильними човнами. Їхні зображення вперше з’являються на предметах, виготовлених у Північному Куші та Єгипті наприкінці четвертого тисячоліття.

У третьому тисячолітті до н. е. єгипетські вітрильні технології розвинулися достатньо, щоб судна Єгипту почали досліджувати Середземне море. Плавання під вітрилом дало торговцям можливість забиратися все далі. У гробницях у порту Ур, що з’явилися приблизно 2400 р. до н. е., було знайдено рідкісне каміння з віддалених місць: бірюза з Узбекистану, лазурит з Афганістану, сердолік із долини Інду. Головним портом для єгипетських суден у Середземному морі був Біблос. На південь із Біблоса здебільшого відправляли ліванські кедри, тверді та довговічні. Їх використовували для оздоблення єгипетських гробниць і храмів та для будівництва човнів, великих і малих.

Згодом жителі Біблоса та інших портів стали будувати власні кораблі. Деякі вирушили на захід, у море, де переважав західний вітер. На місці сучасної Європи в другому тисячолітті до н. е. не було ні міст, ні писемності, ні храмів, ні держав. Люди жили невеликими групами в укріплених селах і фермах і годувалися землеробством. Були в них і свої колеса, але на пагорбах і горах вони були менш корисні, ніж на плоскій місцевості. Річками вони подорожували на веслових човнах і каное, часто на відстань 20 кілометрів на день.

Крит був воротами на Схід, якими активно користувалися торговці та мореплавці

Кораблі з Біблоса часто подорожували на Крит. Приблизно у 2000 році до н. е. на острів почали надходити нові метали, технології та предмети розкоші з Північної Африки та Західної Азії. Згідно з давньогрецькими авторами, першу подорож із Леванту на Крит здійснила левантійська принцеса, причому на морському бику. Її звали Європа, вона була дочкою царя з міста Тир, не менш великого портового міста, ніж Біблос. Вона сподобалася Зевсу, який прийняв вигляд білого бика, який пестився і горнувся до неї, коли вона збирала квіти на березі. Європа піднялася на спину бику, який тут же кинувся в море і відвіз її на Крит. Там вона залишилася одна з дітьми, і розповіді про цих дітей відображають взаємини між Єгиптом, Левантом, Критом, Анатолією і Грецією. У давнину Крит зовсім не вважали частиною Європи. Це була сполучна ланка між Левантом і Заходом.

Західні археологи XIX століття, перебуваючи у владі цивілізаційного мислення, протиставляли Крит єгипетському й месопотамському царствам. На Криті нібито панував цілковито європейський дух, чужий автократичній владі правителів Єгипту та Месопотамії з їхніми пірамідами, гігантськими храмами та екзотичними гробницями. Але, на думку Квінн, їхні взаємини зовсім не були зіткненням цивілізацій: це були зв’язки між континентальною Європою і світовою культурою і торгівлею.

До третього тисячоліття до н. е. на Криті було багато сіл і майстерень, у яких обробляли метал і займалися гончарним виробництвом. У цей час він був віддаленою ділянкою головного торгового маршруту Егейським морем. Центр його розташовувався на Кікладах. До кінця третього тисячоліття до н. е. острови Кіклад торгували з анатолійським узбережжям, куди продавали егейські метали, включно з міддю і сріблом. Ці метали мали великий попит у всій Західній Азії та вважалися валютою та стандартом, за яким оцінювали інші товари.

Кікладські моряки постійно плавали в портове місто Трою, що розташовувалося наприкінці караванного шляху з Месопотамії через Анатолію й у бухті біля входу в Чорне море. На Кікладах наприкінці третього тисячоліття до н. е. з’являється анатолійська кераміка, вироби із сердоліку, виготовлені в долині Інду, олово й технології для виготовлення міцнішої бронзи, ніж звичайний сплав, виготовлений на островах Егейського моря. Поступово в цих краях з’являються гончарне коло, гербові печатки, завозяться осли.

Жителі Криту теж були прямо пов’язані зі Сходом. Про це говорять кубки для вина в сирійському стилі, золото, слонова кістка й кістка гіпопотама, намисто, зроблене в Єгипті з блакитного фаянсу з яскравою квітковою глазур’ю. Вітрильні кораблі, що завозили все це, купували егейське срібло, предмети мистецтва й побуту Криту, металеві посудини та зброю, кераміку з білими, червоними та жовтими візерунками поверх чорного фону.

На початку другого тисячоліття до н. е. на Криті в гончарних майстернях і на транспортних засобах з’явилося колесо. Виявлені документи, написані ранніми критськими письменами, так і не розшифрованими, говорять про те, що критяни почали записувати різні предмети. На глиняних табличках були вибиті маленькі піктограми. Вони не мали нічого спільного з єгипетськими ієрогліфами, але не випадково, що писемність стала розвиватися після поглиблення контактів із грамотною Західною Азією. Разом із розвитком писемності з’явилися перші міста й палаци.