Сильній державі має відповідати сильне громадянське суспільство

В епосі про Гільгамеша, одному з найстаріших збережених літературних творів, крім іншого, розповідається історія протистояння влади й суспільства.

Гільгамеш був царем багатого і процвітаючого шумерського міста Урук, побудованого в пересохлому річищі річки Євфрат (південь сучасного Іраку). Мабуть, пишність міста запаморочила Гільгамешу голову, і він став дивитися на його жителів як на своїх рабів. Він робив що хотів: міг забрати дітей у батьків, міг стратити будь-кого, хто йому не сподобався, і ніхто не смів йому протистояти.

Люди, дивлячись на бешкети Гільгамеша, звернулися з благаннями до головного бога Ану. Вони скаржилися йому, що страждають від тиранії, що правитель не має так поводитися з підданими. І тоді боги вирішили для врівноваження Гільгамеша створити його двійника. Нехай в Уруку будуть два правителі, добрий і поганий, і тоді в місті настане мир.

Двійник Гільгамеша Енкіду побився з ним, щоб запобігти черговому свавіллю, і відтоді Гільгамеш уже не був одноосібним деспотом Урука. Радість підданих тривала недовго. Незабаром ця парочка змовилася, потоваришувала, об’єднала свої сили та продовжила неподобства вже удвох. Тепер обидва не підкорялися навіть богам. Надії населення Урука на свободу зникли.

Свобода не може виникнути без зусиль самого суспільства, одними тільки веліннями згори, добрим царем, який буде самостійно правити мудро й гуманно. Суспільство має брати участь у політиці, протестувати, якщо необхідно, й усунути владу, яка на це заслуговує. Але воно не має жити без влади взагалі.

Сучасні філософи представляють проблему суспільства та влади по-різному. Френсіс Фукуяма передбачив кінець історії, коли всі країни стануть копією політичних та економічних інститутів США з їхнім політичним та економічним лібералізмом. Роберт Каплан, навпаки, переконаний, що в майбутньому світ захлесне анархія, така, як у країнах Західної Африки. До цього призведуть перенаселення, брак ресурсів, зростання міграції, посилення впливу міжнародних наркокартелів тощо. Юваль Ной Харарі вважає, що в майбутньому нами керуватимуть цифрові диктатури за допомогою штучного інтелекту. У жодному із цих варіантів немає місця свободі.

У Лагосі, столиці Нігерії, наприкінці 1990-х років процвітали бандитизм і корупція. Таксисти відмовлялися везти пасажирів до Лагоса з інших міст країни — це занадто небезпечно. Трупи лежали просто на вулицях. Коли одного разу безвісти зник великий поліційний чин, його тіло шукали у воді під мостом, бо його бачили живим неподалік. З води витягли 20 інших тіл, так і не знайшовши зниклого.

Влада в Нігерії належала військовим, але вони були занадто зайняті розграбуванням країни. Порядок ніхто не підтримував, кожен житель Лагоса виживав як міг. Вулична злочинність була такою відвертою, що закордонні авіакомпанії закрили всі рейси в Лагос, що призвело й до закриття місцевого аеропорту. Процвітали вуличні грабежі, не було ні води, ні електрики, місто було завалене сміттям, яке ніхто не прибирав. Мирні жителі відчували постійне почуття страху й невпевненості, знаючи, що їх будь-якої миті можуть пограбувати та вбити, що вони не можуть отримати медичну допомогу, і що їхнє життя залежить від милості вуличних бандитів. Такі риси царства анархії.

Жителі Лагоса, як і наші далекі предки, жили в бездержавному суспільстві, де традиційно високий рівень насильства. Томас Гоббс у своїй праці «Левіафан» писав, що за такого суспільного устрою людина відчуває безперервний страх і живе самотнім, бідним, огидним, грубим і коротким життям. Тому для суспільного блага необхідний могутній Левіафан, під яким він розумів державу. Вона має бути могутньою, подібно до біблійного Левіафана, централізованою, а якщо потрібно — пригнічувальною. Вона має бути здатна зупинити міжусобиці, змусити людей забути про страх бути вбитими якимись головорізами, зробити так, щоб їхнє життя більше не було самотнім, бідним, болісним і коротким. Якщо держава візьме собі монополію на насильство і змусить дотримуватися своїх законів під страхом покарання, у суспільстві, нарешті, запанує порядок.

Сьогодні ми бачимо, що багато в чому це дійсно так. У західних державах рівень убивств сьогодні становить приблизно 1 на 100 тисяч, державні служби працюють ефективно й рівень свободи в суспільстві дуже високий, вищий, ніж будь-коли раніше.

Але так буває далеко не завжди. Зовсім не кожна могутня держава, подібна до Левіафана, дарує своєму громадянину свободу. Іноді вона стає гнобителем і власноруч робить життя людини коротким і кепським. Нацистська Німеччина була однією з найпотужніших і найдієздатніших держав. Але всю свою силу вона використовувала не для розв’язання конфліктів і підтримки прав людини, а для переслідування, конфіскації майна та винищення людей. Третій Рейх виховав справжніх «патріотів», готових беззаперечно підкорятися волі фюрера та його уряду. Спочатку всі були в захваті, потім, коли гестапо отримало право вдиратися в будь-яку оселю і заарештовувати будь-кого, люди почали жити в постійному страху й очікуванні, коли прийдуть по них, щоб відправити на Східний фронт або позбавити життя за якусь провину, уявну чи справжню. За німецького Левіафана жити було ще страшніше, ніж в умовах нігерійської анархії, і боялися його набагато більше.

І не тільки Третій Рейх спричинив у своїх громадян жах: ті самі почуття відчували й жителі комуністичного Китаю під час культурної революції, чисток, голоду, спричиненого неправильними політичними рішеннями.

Й анархія, і тоталітаризм будь-якого штибу — не єдиний вибір, а всього лише можливості суспільного устрою. Люди здатні побудувати скутого Левіафана, силу якого могло б обмежувати та приборкувати міцне громадянське суспільство.

Відносини між державою та суспільством еволюціонували з плином часу

До появи перших централізованих держав в окремих містах уже були зводи законів для врегулювання конфліктів. У 621 році до н. е. в Афінах законодавець, на ім’я Дракон підготував звід правил, які згодом почали називати драконівськими законами (зокрема й тому, що більшість гріхів передбачала смертну кару).

До наших днів зберігся лише фрагмент законів, які стосувалися вбивства. Зокрема, вони передбачали мирне вирішення справи в разі вбивства з необережності, якщо сторони дійдуть згоди.

Той, хто вбив із необережності, має відправитися у вигнання і чекати правосуддя. У разі примирення він повертається і компенсує родичам у широкому складі, включно з двоюрідною спорідненістю, їхню втрату тим чи іншим чином. Але якщо хтось із рідні заперечує, усі інші приєднуються до переслідування вбивці. В інших суспільствах без держави-Левіафана теж були схожі закони, такі, наприклад, як албанський канун. Це було створене в XV столітті неписане зібрання норм, що регулювали поведінку в албанських горах аж до XX століття. У канунах передбачалася кровна помста за різні гріхи, найчастіше за вбивство. Кровна помста поширюється на всіх чоловіків у сім’ї вбивці, включно з немовлятами й далекою ріднею. Якщо вбивство сталося з необережності, то, як і в законах Дракона, убивця мусив піти та чекати рішення родичів убитого.

Політик, поет і законодавець Солон у 594 р. до н. е., коли його обрали архонтом, провів реформи, які водночас зміцнювали і владу держави, і силу впливу громадян на неї. Владний і впливовий політик, до якого до того ж прихильно ставилися дельфійські жерці, користувався повагою в усіх верствах суспільства й мав надзвичайні політичні повноваження. Афіни на той час були виснажені довгою війною.

Насамперед Солон скасував боргове рабство і пробачив усі борги. Це знизило соціальну напруженість і зміцнило економічне становище громадян і держави. Він активно підтримував афінське сільське господарство й ремісниче виробництво. Ремісникам з інших міст дозволялося оселитися в Афінах. Він провів грошову реформу, яка допомагала розвиватися зовнішній торгівлі.

Солон прагнув дати людям більший ступінь свободи, щоб зробити їх активними громадянами, а для цього їм потрібен був доступ до економічних можливостей. На це була спрямована земельна реформа. Солон викорчував прикордонні знаки полів: вони позначали обов’язок орендарів, які працюють на землі, віддавати шосту частину своєї продукції землевласнику. За Солона вони отримали землю у власність, ставши в такий спосіб дрібними фермерами.