Наш мозок визначає те, ким ми є

Без мозку не буде ні наших думок, ні наших планів, ні будь-якого почуття «себе». Людині можна пересадити серце, багато інших органів і частин тіла, і вона залишиться собою, але без мозку ми не більше ніж спогад у пам’яті інших, ми просто зникаємо. Ба більше, травми мозку й порушення в його роботі можуть змінити особистість людини, часом кардинально. Автор спостерігав це на власні очі ще на зорі своєї кар’єри, коли працював у шпиталі Моудслі та в Інституті психіатрії Південного Лондона. Він бачив епілептиків, шизофреніків, людей у глибокій депресії.

В одного пацієнта, з яким працював автор, була, здавалося, незначно пошкоджена лобова частка, але зміни в його особистості були дуже помітними. До травми він був сором’язливим і розумним молодим чоловіком. Після неї він став схильним до насильства й девіантної поведінки, постійно лаявся, здійснював божевільні вчинки. Одного разу він висунувся з вікна швидкісного поїзда, що мчить, і попросив друга тримати його за щиколотки, унаслідок чого дістав набагато серйознішу травму голови.

Інший пацієнт страждав від так званого автоматизму — коротких епізодів несвідомої поведінки, під час яких він не знав про свої дії. Під час одного з таких епізодів він задушив свою матір, але не пам’ятав про це. Автоматизм зазвичай викликається епілептичними нападами, які починаються в скроневих або лобових частках і потім швидко охоплюють увесь мозок. Під час цих епізодів очі пацієнтів залишаються відкритими, збоку вони здаються надмірно натхненними й цілеспрямованими. Після епізоду пацієнт приходить до тями та часто почувається дезорієнтованим, не пам’ятає про те, що з ним було.

Травми мозку, які призводять до коми, дуже серйозні. Це можуть бути інсульти, коли кров із судини, що розірвалася, заливає частини мозку, нещасні випадки, падіння, травми голови, кисневе голодування мозку через зупинку серця або серйозні захворювання. Багато пацієнтів залишаються в цьому стані до кінця своїх днів, але є і ті, хто оговтується і повертається до життя. Крім того, як показали дослідження автора, приблизно 20 відсотків пацієнтів, які перебувають у вегетативному стані, демонструють ознаки мозкової активності, подібної до мозкової активності здорової людини. Їхній мозок функціонує і відповідає на стимули так само, як і в здорових людей, вони ніби залишаються замкненими у власному тілі, хоча все чують, подекуди бачать, розуміють, що їм говорять, сприймають те, що відбувається навколо.

До досліджень «сірої зони» автора привели особисті мотиви

У віці 14 років у автора виявили лімфому Ходжкіна, злоякісне захворювання лімфоїдної тканини. На той час лікування вимагало проведення численних досліджень у різних «сканерах» — МРТ, рентгенівському, ультразвуковому. Також автору потрібно було пройти курс хімієтерапії, а потім ще один, після того, як хвороба повернулася. Автор втратив половину ваги, у нього випало волосся, і він відчував, що перебуває на межі життя і смерті. Через біль, спричинений закупоркою кишківника, йому призначали найсильніші знеболювальні. Автор згадує відчуття забуття, у якому він перебував досить довгий час. Він ніби перестав існувати в реальному світі, у нього виникали яскраві галюцинації, він забував, де він перебуває. Свій стан він порівнює з перебуванням у «сірій зоні».

Автор також запам’ятав, яку важливу роль у його відновленні відіграла підтримка родини. Протягом двох років мама приходила до нього в лікарню щодня і розмовляла з ним, батько щодня зранку приносив йому газету, під час обіду — шматок пирога, а щовечора — бажав спокійної ночі. Автор розумів, яким важким випробуванням стала хвороба для всіх членів його сім’ї та дивувався їхній витримці. Багато сімей розпадаються, не витримуючи навантаження, інші, як сім’я автора, навпаки, міцніють. Уроки, які автор засвоїв у юному віці, допомогли йому в зрілому, коли він працював із сім’ями пацієнтів, які опинилися в «сірій зоні».

Коли автор починав кар’єру, працюючи з пацієнтами психіатричної клініки в Південному Лондоні, і збирався здобувати докторський ступінь, у його матері виявили пухлину мозку. Спочатку в неї почалися сильні головні болі, а потім випадково з’ясувалося, що вона не бачить те, що знаходиться з лівого боку, хоча не усвідомлює цього (наш мозок дуже добре адаптується до змін, тож людина може нічого не помітити). Ракова пухлина змінила її особистість — її настрій, поведінку, світосприйняття. Тепер автор була не тільки молодою вченою, яка займається вивченням порушень роботи мозку, а й тією, хто змушений спостерігати, як згасає близька людина, як із кожним днем втрачає свої звичні здібності.