Тіло не визначає вашу ідентичність, але воно дуже важливе для неї

Здебільшого людей об’єднує віра в основу особистості, її ядро, есенцію, яка не змінюється із часом, попри досвід. Ми звикли говорити про свою особистість, індивідуальність, але де укладена ця індивідуальність, що визначає нашу ідентичність? Спроби виявити цю есенцію спричиняють труднощі. Часто люди описують її як постійно присутнє відчуття усвідомлення, якогось фонового спостерігача, який супроводжує будь-який життєвий досвід. Він залишається тим самим, попри всі зміни й новий досвід. Дехто вірить, що він не вмирає разом із тілом.

Велося і ведеться багато суперечок про те, де ця есенція особистості може перебувати, матеріальна вона чи ні, чи живе вона після смерті тіла й чи має вона свободу волі. Однак варто ненадовго відкласти питання про обґрунтованість віри в есенцію особистості та розібратися із самим фактом цієї віри.

Перше питання — відокремленість чи невідокремленість ядра особистості від тіла, взаємозв’язок нашого самовідчуття з тілом. Інтуїтивно ми можемо уявити себе відокремленими від тіла, але наскільки наша самість насправді залежить від тіла й чи може вона існувати незалежно? До якої міри тіло визначає нашу ідентичність? Однозначно точно можна сказати, що сучасна наука пов’язує особистість із суто матеріальними процесами. Водночас є люди, які відчувають себе так, ніби перебувають не у своєму тілі, наприклад ті, хто наважується на такий складний крок, як зміна статі. Їхній досвід демонструє цікаві взаємовідносини між самістю і тілом. З одного боку, самість відчуває себе окремою від тіла субстанцією, з іншого — не може почуватися гармонійно, якщо їй дісталося «не те» тіло.

Є люди, чиї тіла особливо сильно пов’язані з їхнім почуттям самості — музиканти, атлети, моделі. Будь-яка серйозна зміна тіла призводить до повної переоцінки життя. Але навіть якщо людина отримує дуже серйозну травму, це не означає, що її колишня особистість перестає існувати. Після початкового шоку вона ніби вбирає в себе новий досвід, роблячи його частиною себе й розширюючи ним свою особистість. Людина може відчувати втрату частини себе, але вона буде спадкоємцем попереднього досвіду. Автор наводить приклад Кеті Пайпер, моделі, яку понівечив колишній бойфренд, хлюпнувши їй в обличчя сірчану кислоту. Зовнішність Кеті кардинально змінилася і вона осліпла на одне око. Через півтора року після нещастя Кеті зізнавалася, що травма призвела до глибокої трансформації ідентичності. Вона дивилася на себе в дзеркало й не розуміла, хто перед нею, вона не могла співвіднести себе зі своїм відображенням, їй здавалося, що колишня Кеті пішла й на її місці опинився хтось інший. Але водночас ясно, що вона не стала абсолютно іншою людиною — вона говорить про себе до інциденту і сприймає його як своє минуле.

У самості й тіла складні стосунки. Наша самість залежить від тіла, але повністю ним не визначається. Що насправді має велике значення, то це не саме тіло, а його «внутрішнє життя»: сприйняття, думки, почуття, відчуття, які залежать від тіла та його форми, але не ідентичні йому.

Особливістю роботи тіла, а точніше такої важливої його частини, як мозок, пояснюється, зокрема, і містичний досвід, хоча ідею неврологічного пояснення духовних переживань прийняти вкрай складно. Автор розповідає історію американки Сьюзен Сігал, яка 1982 року, коли їй було 27 років, пережила глибокий трансформаційний досвід. Чекаючи на автобус на зупинці, вона відчула, що її особистість ніби випарувалася. Вона зрозуміла, що насправді немає нічого, що можна було б назвати «я» або его, що це все ілюзії. Сігал відчула повну гармонію в новому стані. Спочатку вона безрезультатно намагалася знайти пояснення тому, що сталося з нею, але згодом почала ділитися своїм досвідом з іншими й розповідати про нього в духовних термінах, порівнюючи досягнутий стан із тим, що буддисти називають анатта, істинною природою буття, буквально «не-я» — відсутністю неподільної самості. Сьюзен стала духовним учителем і написала книгу. Потім її стан змінився з гармонійного на хворобливий. Вона звернулася в клініку, і лікарі виявили в неї велику пухлину мозку. Операція вже не могла допомогти, і незабаром Сьюзен померла.

Лікарями й вченими описано безліч випадків, як травми мозку, невдалі операції, пухлини, інсульти, інфекції часом кардинально змінювали особистості людей. З тихого працьовитого роботяги людина могла перетворитися на ледачого грубіяна, і навпаки — позбавлялася здатності до нормального переживання емоцій та перебувала в постійному аналітичному паралічі, не розуміючи, як їй зробити вибір.

Свідомість народжується з взаємодії різних частин мозку, а єдність — лише ілюзія

Буде перебільшенням сказати, що нейронауки дали відповіді на всі запитання про мозок і свідомість. Однак останнім часом намітився величезний прогрес у цій галузі.

Одним із найважливіших відкриттів нейробіології стало те, що в мозку немає конкретної ділянки, яка б відповідала за свідомість. Свідомість виявилася продуктом взаємодії різних частин мозку без жорсткої прив’язки до якоїсь однієї локації. Це порушує наші інтуїтивні здогадки про те, що десь за очима сидить гомункул, який керує тілом і відає всім, що з нами відбувається. Свідомість народжується з взаємодії різних частин мозку, а відчуття єдності — лише ілюзія, яка потрібна для того, щоб ми ефективно пристосовувалися до світу. Отже, самість — це конструкція, результат злагодженої роботи безлічі різних мозкових систем. Деякі структури, наприклад стовбур мозку, ми ділимо з плазунами, лімбічну систему — зі ссавцями, розвинена кора головного мозку є тільки у вищих приматів.

Як різні частини мозку працюють разом, створюючи відчуття єдності та почуття самості? Професор неврології та психології Тодд Файнберг пояснює це вкладеною (гніздовою) ієрархією. Звичайна ієрархія схожа на піраміду, де укази віддають згори вниз, як в армії.