На самому початку підприємства можна розгледіти його майбутні проблеми

Deutsche Bank відкрився у квітні 1870 року в Берліні. Його очолили Георг фон Сіменс, Герман Валліх і Вільгельм Платеніус. Ці німецькі бізнесмени хотіли полегшити міжнародну торгівлю, особливо між німецькими та європейськими компаніями, звільнити німецький капітал від домінування британських банків. Банк не збирався надавати кредити фізичним особам, він від самого початку орієнтувався на фінансування промислових галузей.

Його засновники планували фінансову експансію в інші країни. Через два роки після появи банку на світ з’явилися філії в Китаї та Японії. У 1880-ті роки в Південній Америці та США банк позичав гроші німецьким компаніям, у Росії вклався в будівництво залізниць. Він проводив фінансові операції на Балканах і Близькому Сході, зокрема фінансував будівництво залізниці від Стамбула до Багдада.

Георг фон Сіменс не дуже добре вдавався в тонкощі банківської справи, але його творча енергія била ключем. Герман Валліх намагався стримувати цю кипучу енергію, відповідаючи за фінансовий бік справи, тоді як Георг укладав угоди.

Наприкінці 1880-х років американець німецького походження Генрі Віллар (колишній Генріх Гільгард) умовив Сіменса фінансувати будівництво залізничної мережі Америки. Deutsche Bank підтримував його починання, але Віллар не був фінансистом, швидко заліз у величезні борги та втягнув у них і банк, який мало не припинив своє існування. Він зазнав величезних збитків, а разом із ним і його вкладники, які за рекомендацією Віллара купували акції. Це було вперше, але далеко не востаннє, коли енергійна й чарівна людина втягувала банк у небезпечну історію, вона повториться у XXI столітті. Попри ці втрати, банк і далі зростав разом із європейською та світовою промисловістю. Він поглинав інші банки й незабаром став шостим за величиною банком у світі до 1903 року. На той час у нього вже було 10 тисяч співробітників, а не 50, як на самому початку.

У 1933 році до влади прийшли нацисти, і Deutsche Bank оплачував їхні військові витрати. Після війни деякі історики, яких банк фінансував, виправдовували таку позицію тим, що всі були змушені якось працювати на Гітлера, щоб вижити. Але це не була пасивна участь. Банк звільнив співробітників-євреїв, зокрема членів ради директорів, брав участь в «аризації» німецької власності, захоплюючи єврейські підприємства й передаючи їх прихильникам Гітлера. У міру захоплення Гітлером Європи Deutsche прибрав до рук місцеві банки та вклади їхніх клієнтів. Банк продавав золото, украдене в жертв Голокосту, добуваючи валюту для виробництва зброї. Така етична нерозбірливість теж дасть про себе знати в наші дні.

Банк фінансував будівництво табору в Освенцимі й заводу поруч із ним, де працювали в’язні, виробляючи циклон Б. Його співпраця з нацистами була такою широко відомою, що навіть у фільмі «Касабланка» є епізод, де представника Deutsche Bank не пускають до ігрової зали, демонструючи йому своє презирство.

Після розгрому Німеччини 1945 року штаб-квартира банку опинилася в британському секторі. Англія сподівалася отримати свої репарації, недоплачені їй із часів Першої світової війни, і сильний німецький банк міг би в цьому допомогти. Його голова Герман Абс, засуджений заочно й засуджений до 10 років ув’язнення, кілька місяців попрацював на польових роботах на англійській території та вийшов на волю. Банк розділили на 10 регіональних відділень, яким заборонялося працювати під назвою Deutsche Bank, але вони мали тісний зв’язок одне з одним. Незабаром банк досить зміцнів, щоб оживити європейську економіку, і ці 10 нібито незалежних банків знову злилися в один. До 1956 року їх об’єднали під одним дахом будівлі у Франкфурті, а директором обрали військового злочинця Абса.

До кінця 1950-х років банк знову вів бізнес за межами Німеччини — у Південній Африці, Єгипті, Гонконзі. Він кредитував компанії в Західній Європі й навіть фінансував будівництво газопроводу в СРСР. Західний світ надто зосередився на комуністичній загрозі, щоб згадувати минуле Абса, його з дружиною навіть запрошували на інавгурацію президента Ейзенхауера.

У 1970 році, до свого сторіччя, Deutsche відкрив понад 1000 філій у Німеччині та в усьому світі, а в 1984 році переїхав до знаменитої штаб-квартири у Франкфурті на Майні — дві величезні темні вежі-хмарочоси, прозвані місцевими жителями Дебет і Кредит.

У 1987 році топменеджером банку став Альфред Херрхаузен, банкір і політик, який вважає, що потрібно надати Deutsche Bank міжнародного розмаху. Він купував банки в Іспанії, Португалії, Італії та Нідерландах, кредитував різні країни, зокрема СРСР. Він був прихильником економічної інтеграції Європи та виступав за прощення боргів країнам третього світу, став довіреною особою канцлера Гельмута Коля, був близько знайомий із Горбачовим і Кіссінджером.

У листопаді 1989 року він планував купити англійський інвестиційний банк Morgan Grenfell. Однак цим планам не судилося збутися: Геррхаузена підірвали у власному броньованому автомобілі. Відповідальність узяла на себе терористична організація «Фракція Червоної армії», яка вважала, що банк будує нову фашистську структуру з метою удушення всього світу. Але банк після цього тільки зміцнив свою могутність.

Для виходу на міжнародну арену потрібні енергія і харизма сильної команди

Через 3 місяці після вбивства Херрхаузена акції банку подорожчали на 30 відсотків, що було сприйнято як знак довіри до майбутнього Deutsche Bank. Наступник Херрхаузена Хільмар Коппер продовжував його політику, намагаючись розширити вплив банку на міжнародній арені. З розвалом СРСР і падінням Берлінської стіни банк відкрив філії в Східній Німеччині, Росії, Варшаві, Будапешті та Празі. Англійський банк Morgan Grenfell, який не встиг купити Херрхаузен, теж відійшов до Deutsche, але це не зробило його світовою фінансовою величиною. Англійські банкіри не бажали працювати з німцями та звільнялися один за одним. Волл-стріт не сприймав Deutsche серйозно.

Сам Deutsche Bank прагнув зберегти свою німецьку ідентичність, старі традиції, щоб не розчинитися в американській фінансовій системі. Але це прагнення гальмувало його розвиток. Ударом по самолюбству стала й купівля Goldman Sachs державної телефонної монополії Deutsche Telekom, акціями якої вони торгували по всьому світу. У наявності була експансія Штатів у Німеччину, але чи не краще самим піти на Волл-стріт? Для цього банку потрібен був агент впливу — енергійний, харизматичний, здатний зміцнити позиції німецького банку в США. Цю роль випало зіграти Едсону Мітчеллу.

Мітчелл був великою фігурою у фінансовому світі. Вирісши в простій сім’ї, він довгий час працював на сімейній курячій фермі, поки не вирішив, що час рухатися далі. Його неймовірна енергія допомогла йому здобути освіту і стрімко просуватися до кар’єрних вершин. Спочатку він працював у Bank of America в Чикаго, потім, в 1980 році, перейшов у нью-йоркське відділення Merrill Lynch. Він якраз подумував знайти що-небудь цікавіше, місце, де він міг би повністю реалізувати свій потенціал, коли 1995 року трапилася нагода попрацювати на Deutsche Bank.