Суперкомунікатори розуміють у якому типі розмови беруть участь

Щоб із кимось спілкуватися, потрібно встановити з ним зв’язок. У цьому разі ми розуміємо, про що людина говорить, а вона розуміє нас. Тоді наш пульс, вираз обличчя, емоції починають синхронізуватися. Наші нейрони налаштовуються один на одного, що допомагає нам ясніше висловлюватися і краще розуміти співрозмовника. Такий зв’язок може виникнути як з однією людиною, так і в групі або у великій аудиторії. Незалежно від кількості людей, які беруть участь у бесіді, їхній мозок і тіло починають працювати в унісон. Деякі люди особливо вправні в синхронізації, з них і виходять суперкомунікатори.

Суперкомунікатори мають високий рівень синхронізації з іншими. Вони не повинні бути домінуючими лідерами, швидше навпаки — у групах під проводом домінуючого лідера синхронність низька. Суперкомунікатори говорять менше, ніж лідери, і не стільки говорять, скільки запитують. Вони не бояться повторювати чужі ідеї, зізнаватися у своїй розгубленості та демонструвати самоіронію. Такі люди радісно сміються чужим жартам, уважно слухають і дають співрозмовникам можливість висловитися.

Крім того, люди з високим рівнем синхронізації намагаються відповідати своїм співрозмовникам. Якщо хтось починає розмову на серйозні теми, вони самі стають серйозними. Якщо дискусія сповнена жартів, вони підіграють їй. Вони можуть змінити свою думку під впливом інших учасників дискусії. Водночас не можна сказати, що суперкомунікатори просто відображають своїх співрозмовників як у дзеркалі. Вони м’яко ведуть їх у потрібному напрямку, роблять так, щоб усі краще розуміли одне одного. Вони впливають на те, як люди відповідають на запитання, але цей вплив практично непомітний.

Майже в будь-якій дискусії є три домінуючі види розмови. Кожен із них спирається на певний тип мислення та ментальної обробки.

Перший тип — установка прийняття рішень. Вона активізується під час роздумів про практичні питання, під час аналізу планів, обґрунтування вибору. Батьки, обговорюючи проблеми дитини, запитують одне одного, що робити з її поганими оцінками. Водночас активізується фронтальна керувальна мережа мозку. Такі розмови ведуть під час обговорення майбутнього, цілей, інтелектуальних концепцій.

Друга ментальна установка належить до сфери емоцій. Вона працює під час обговорення почуттів. У ній беруть участь такі структури мозку, як прилегле ядро, мигдалеподібне тіло й гіпокамп, у яких формуються наші переконання, емоції та спогади. Коли близька людина скаржиться нам на своє керівництво, ми відчуваємо, що розмова стосується емоцій, що співрозмовник не чекає практичної поради, а просто шукає співчуття.

Третя ментальна установка в розмові — соціальне мислення. Воно виникає під час обговорення стосунків, того, як до нас ставляться інші, як ми самі ставимося до себе, нашої соціальної ідентичності. Ця установка працює, коли ми міркуємо зі знайомими про політику, обговорюємо спільних знайомих, вплив на нас сім’ї чи релігії тощо. Приблизно 70 відсотків наших розмов мають соціальний характер.

Ефективна комунікація — це розуміння типу розмовної установки та відповідність йому. Суперкомунікатори ставлять одне одному більше запитань, уточнюють, знімають напруженість жартами або разом стають серйозними. Якщо вони відчувають, що ось-ось почнеться суперечка, то запитують, про що співрозмовник хоче поговорити: про свої емоції, про найкраще розв’язання проблеми чи про щось іще.

Замість того, щоб вивчати прийоми, які не працюють, потрібно розрізняти типи розмовних установок, щоб не плутати емоційну розмову із соціальною, а соціальну — з практичною. Коли ми в розмові відчуваємо, що наші зі співрозмовником настанови збігаються, ми бачимо світ співрозмовника його очима, розуміємо його страхи та надії. Натомість він отримує можливість розуміти нас. Цього неможливо досягти просто копіюванням жестів чи інтонацій або постійним підтакуванням.

Головне правило перед початком будь-якої розмови — запитати себе, у чому її мета, чого хочете ви та ваш співрозмовник. Якщо ми цього не знаємо й не розуміємо, розмова навряд чи вийде.

Сформулюйте для себе, що ви хочете сказати та в який спосіб. Під час розмови спробуйте зрозуміти, чи емоційні ваші співрозмовники, чи схожі вони на практичних людей, чи розмова повертає до соціальних тем. І залежно від цього синхронізуйтеся з ними. Не потрібно соромитися запитувати, чого насправді хочуть люди: щоб їм допомогли, поспівчували чи просто обмінялися думками. Ставлячи запитання, ми заохочуємо діалог.

У будь-якій бесіді ви ведете переговори, а не просто обмінюєтеся репліками

У 2018 році дослідники з Гарварду проаналізували розмови між сотнями людей, які розмовляли з друзями, незнайомцями та колегами. Дослідники намагалися зрозуміти, як люди дають знати співрозмовникам, про що збираються говорити. Учасники експерименту спілкувалися по відеозв’язку. Дослідники запропонували кілька тем для розмови — чим вони займаються на роботі, чи вірять вони в Бога тощо. Можна було запропонувати власну тему або переходити від однієї до іншої. Після цього учасників попросили висловити свою думку про дискусію. За завданням експериментатора під час бесід один з одним люди намагалися змінювати теми, давали зрозуміти, що розмова їм нецікава й нудна, пробуючи різні підходи. Однак співрозмовники цього не помічали. Сигнали про те, що розмова співрозмовнику не до душі, вловлювалися далеко не завжди. Таке дуже часто трапляється й у звичайному житті — люди не вловлюють сигналів, бо звикли не звертати на них уваги, не вміють змінювати теми та пробувати різні підходи до розмови.

Кожна розмова потребує підготовки. Спочатку йде розминка, під час якої можна провести підготовчу роботу. Вона допомагає зрозуміти, як поводитиметься співрозмовник. А ви, своєю чергою, заздалегідь запишіть кілька тем, на які хотіли б поговорити. Так ви позначите напрямок бесіди, і розмова піде більш гладко, без пауз і занепокоєння. Запитайте себе, про що ви будете розмовляти, які дві теми хотіли б обговорити, що хочете сказати і яке запитання поставити. Регулярно робіть це перед кожною майбутньою розмовою, і самі побачите, наскільки краще вона буде йти.