Насамперед позбудьтеся перфекціоністського підходу

Виступи пов’язані з хвилюванням, і це цілком зрозуміло з еволюційного погляду — наш мозок трактує виступ перед іншими людьми як загрозу нашій безпеці. Однак ми погіршуємо становище своїм перфекціонізмом і егоцентризмом. Так, надмірна зацикленість на собі заважає зрозуміти, що ж у реальності хвилює вашу аудиторію. І найчастіше це одне просте запитання — коли ж нарешті закінчиться виступ. Так, справді, ми не здаємося такими важливими іншим людям, як самі собі. Тому немає особливого сенсу перейматися вашими помилками та недоліками — вони важливі тільки для вас, а ваших слухачів хвилюють зовсім інші питання.

Інша проблема — перфекціонізм — прагнення до досконалості, що доходить до абсурду. Оратор, схильний до перфекціонізму, буде переживати через будь-яку дрібницю, унаслідок чого відчуватиме сильне психологічне напруження, що завадить йому гідно виступити. Для гарного виступу потрібно відкинути ідеалістичний підхід і схильність до перфекціонізму. Автор зізнається, що щоразу, коли він стоїть перед аудиторією, він знає, що помилятиметься, і це цілком нормально. У розмовній мові ми робимо дуже багато помилок, постійно запинаємося, забуваємо слова, не закінчуємо думки, повторюємо фрази — й оточення терпиме до цього. Щобільше, безліч видатних ораторів робили дуже багато помилок навіть у промовах, які прославили їх. Вони не були досконалими. Автор наводить дані дослідження, яке показало, що людина робить помилку через кожні десять слів. Але в розмовній мові ми цього не помічаємо, концентруючись на сенсі слів. Якщо взяти невідредаговані версії промов такого визнаного оратора, як Вінстон Черчилль, то можна виявити в них безліч помилок. І це нормально. Люди поблажливі до помилок у мовленні.

Щоб виступати, вам не потрібно говорити ідеально. У багатьох публічних особистостей були проблеми, які, здавалося б, мали б перешкодити їм виступати публічно, але не завадили. Так, у Лінкольна був високий і тонкий голос, у Дарвіна й Черчилля були мовні дефекти. Проблеми з мовленням зовсім не завадили їм досягти висот у кар’єрі. Невміння ідеально говорити й наявність мовленнєвих дефектів не має бути перешкодою для виступів, як і виправданням для небажання виступати. Головні питання не в тому, наскільки ідеальною є ваша промова й наскільки гарно ви вмієте говорити, а в тому, чи зможете ви розповісти щось цікаве вашій аудиторії, чи зрозумілі ваші ідеї, чи є чіткою ваша позиція.

Відмовтеся від перфекціоністського підходу, дозвольте собі робити ляпи, визнайте неминучість помилок, не вимагайте від себе досконалості. Це допоможе вам знизити напругу перед вашим виступом. Змістіть фокус — важливо не те щоб ваша промова була ідеальною, у виступі важливим є зовсім інше — чи принесете ви користь вашій аудиторії, чи викличете в неї хоча б коротку мить осяяння, цікавість.

Другий важливий момент — те, як ви реагуєте на помилки. Якщо ви сприйматимете дрібні недоліки як трагедію, то привернете до них ще більше уваги й тим самим збільшите їхній масштаб. Якщо ви залишитеся незворушним або посмієтеся над ними, то ваша впевненість передасться і вашій аудиторії.

Часто оратори невірно реагують на свої помилки. Автор сам неодноразово стикався із цим. Так, на одному важливому виступі, до якого він добре підготувався, він ніяк не міг увійти в ритм і почав запинатися. Йому здавалося, що виступ був неймовірно жахливим, що це була катастрофа, але коли він подивився виступ у записі, він побачив, що він був цілком прийнятним, а зовсім не жахливим.

Багато ораторів переживають зовсім не про те, про що потрібно, вони сконцентровані тільки на собі, на тому, якими вони здадуться аудиторії. Сама по собі презентація — це одне, але набагато важливіше те, що ви зробили до неї: чи є у вас думка з теми, яка заслуговує на увагу, чи можете ви чітко сформулювати свою думку, чи можете ви пояснити її людям. Саме на цьому потрібно сконцентруватися насамперед.

Хвилювання перед виступом — хороший знак

Ви напевно чули, що страх перед публічними виступами посідає верхні сходинки в списках найстрашніших ситуацій і стоїть вище, ніж страх смерті. Це переконання — з розряду міських легенд, воно зовсім не тягне на якесь серйозне дослідження. Насправді люди, звісно, більше бояться смерті. Щобільше, ризик померти на виступі вищий у глядача, ніж в оратора, який зазвичай перебуває ближче до евакуаційних виходів.

Проте наш мозок сприймає виступ як ситуацію, що загрожує життю. Це відбувається на рівні інстинктів, і що-небудь вдіяти із цим ми не можемо. Так ми запрограмовані еволюцією: ми відчуваємо небезпеку, коли перебуваємо на великому відкритому просторі, де нам ніде сховатися, коли ми самі, коли перебуваємо перед великою групою людей, які на нас дивляться, коли ми без зброї. І хоча такі ситуації були загрозою для життя лише в далекому минулому, зараз наш мозок реагує так само як і тисячі років тому — виникає страх, наше становище говорить про те, що ми легка здобич.

Сам автор, попри 15-річний досвід публічних виступів, зізнається, що досі відчуває цей первісний страх перед виступами. Багато дуже відомих людей і публічних особистостей зізнавалися в тому ж страху, серед них: Арістотель, Ісаак Ньютон, Чарльз Дарвін, Вінстон Черчилль, Маргарет Тетчер, Марк Твен, Елвіс Преслі, Боно.