Хіллбіллі — нащадки шотландських та ірландських емігрантів, які перебралися в Америку ще в XVIII столітті. Вони розселилися в Аппалачських горах (за однією з версій, хіллбіллі — буквально приятель із пагорба). У шотландській мові словом hill-folk називають окрему групу, що живе за власними законами. Хіллбіллі ще із часів війни Півночі й Півдня промишляли перегонкою спирту та торгівлею ним, що теж зробило свій внесок у стереотипне уявлення про них. Єдина перевага, яку за ними визнають, — це створення музики кантрі. Загалом же це народ неприборканий, питущий, буйний, далекий від цивілізації й взагалі напівдикий. Типовий горець-хіллбіллі одягається абияк, живе бідно, рідко залишає межі свого середовища, зате добре б’ється і стріляє. Загалом слово «хіллбіллі» має зневажливо-сміховинний відтінок, як і слово «реднек», яке до деякої міри відповідає нашому слову «бидло». Але Венс абсолютно спокійно називає себе «хіллбіллі» й наголошує, що ті, кого заведено вважати селюками й бидлом, були його улюбленою сім’єю, його друзями й рідними. Він не пишається цим і не соромиться, а лише намагається зрозуміти, що можна зробити так, щоб і інші молоді люди з депресивних регіонів відчули смак до іншого життя.

Але ця книжка — не соціологічні роздуми, а історія сім’ї, яка допомогла автору стати на ноги. Венсу всього 31 рік, і за його власним зізнанням, йому самому кумедно бачити на обкладинці своєї книги напис «мемуари».

Адже він, по-перше, дуже молодий, а по-друге, мемуари пишуть ті, хто зробив щось неординарне. Але він вважає, що головний його подвиг — якраз у тому, що йому вдалося нарешті стати ординарним: звичайною молодою людиною, яка закінчила пристойний університет, має професію, щасливо одружена й живе у власному будинку. Мало хто з його однолітків, які народилися і виросли в Іржавому поясі, до складу якого входять Аппалачі, може цим ординарним щастям похвалитися.

Колись, за часів розквіту американської промисловості, в Іржавому поясі було зосереджене сталеливарне виробництво та інша важка промисловість, в Аппалачах були шахти, що добували руду, що створювало стабільні робочі місця для їхніх мешканців. Але світ змінився. У 1970-ті роки закрилися багато заводів, настала постіндустріальна епоха, і безліч синіх комірців втратили роботу. Хтось поїхав шукати кращої долі, хтось залишився вдома, існуючи на допомогу або випадкові заробітки й поступово деградуючи на ґрунті алкоголізму або наркоманії. Самому Венсу дивом вдалося уникнути долі багатьох своїх однолітків, в основному завдяки любові своїх родичів, особливо бабусі, яка ніколи не переставала вірити в нього й любити.

Бабуся Блантон, або Мамо на діалекті хіллбіллі, зовсім не відповідає стереотипу доброї бабусі — затишної, турботливої, що пече пиріжки. Це була відважна жінка із залізним характером, справжня хіллбіллі. У 12 років вона підстрелила одного з грабіжників, які намагалися вкрасти єдину корову її родини. Вона поранила його в ногу і вже збиралася довести справу до кінця, коли її зупинив брат. Вона втекла з дому в 13 років разом зі своїм майбутнім чоловіком, улюбленим дідом Венса (Папо). Вона завжди була готова грудьми стати на захист будь-кого зі своїх трьох дітей і онуків. Навіть мати Венса, безнадійна наркоманка, завжди могла розраховувати на бабусю Блантон. Але головним її улюбленцем був Венс. І він вважає, що саме вихованню бабусі та всієї своєї сім’ї зобов’язаний тим, що вибрався з навколишнього середовища в інше, краще життя.

Але ця книга — більше, ніж просто біографія одного молодого адвоката, інакше вона не стала б бестселером. Багато хто впізнає в ній себе, свої надії та прикрощі, своє прагнення вирватися зі звичного середовища й водночас страх перед іншим, новим життям.