Втрата вимагає від мозку створення нових карт реальності, і цей процес потребує часу

Щоби пояснити нейробіологію горя, авторка використовує метафору зниклого столу. Вона пропонує уявити, що ви прокинулися посеред ночі зі спрагою і йдете по воду, але раптом виявляєте, що кухонного столу більше немає, його хтось вкрав. Відсутність чогось, до чого ви звикли, привертає вашу увагу. Віртуальна карта у вашій голові більше не відповідає реальній. Ми покладаємося на віртуальні карти, які створені на основі минулого досвіду, тому що вони допомагають економити енергію. Подібно до того як ми не очікуємо зникнення якогось предмета наших меблів, ми не очікуємо, що зникне близька людина. Наш мозок не може передбачити, як це — жити без цієї людини. Горе — це несамовита проблема, яку має вирішити мозок. Воно вимагає навчання життя без людини, яка стала частиною нашого світу.

Коли хтось із наших близьких помирає, нейрони нашого мозку продовжують спрацьовувати в очікуванні його присутності. Ці нейронні сліди зберігаються доти, доки ми не «перевчимося» і не приймемо той факт, що наша кохана людина фізично більше ніколи не буде з нами. Оновлення наших віртуальних карт з урахуванням цієї нової реальності вимагає часу й накопичення нового досвіду й зазвичай супроводжується важкими емоціями. Невідповідність між віртуальною картою, у якій близький ще є, і реальною картою без нього посилює горе.

Для створення віртуальної карти наших стосунків із близькими мозок використовує три виміри: тут, зараз і близько. Це «тут, зараз і близько» засвоюється ще в дитинстві. Фізичний контакт із батьком дає немовляті відчуття захищеності, але в міру дорослішання дитина вчиться спокійно чекати повернення батька, який відлучився, вона починає відчувати зв’язок із батьком навіть на відстані.

Віртуальна карта в нашому мозку допомагає знаходити та відстежувати близьких, використовуючи виміри «тут», «зараз» і «близько». Однак, переживаючи втрату, на когнітивному рівні ми розуміємо, що близького більше не можна знайти в просторі та часі, але на рівні емоцій та інтуїції це не піддається осмисленню. Наш мозок звик до думки, що людина, яку ми не бачимо зараз, з’явиться пізніше, й уявлення про те, що її більше немає, суперечить засвоєним шаблонам. Наш мозок припускає, що близький перебуває десь в іншому місці, і ми знайдемо його пізніше. Дії, які необхідно зробити у відповідь на його відсутність, досить прості: шукати, кричати, дзвонити, використовувати будь-які можливі засоби, щоби привернути його увагу.

Уявіть, що ви прокидаєтеся, готуєте собі сніданок, але чомусь, коли ви сідаєте їсти, на вашій тарілці нічого немає. У чашці немає кави. Ви все зробили правильно, виконали всі процедури з приготування сніданку, але за ніч світ абсолютно змінився, тепер у ньому інші правила. Ця дивна ситуація схожа на стан, який виникає, коли нам повідомляють про смерть близького. Це не заперечення, а цілковита дезорієнтація, яку відчувають люди, що переживають гостре горе.

Авторка розповідає про молоду жінку, яка проходила в неї курс психотерапії. Жінка говорила, що бачила живим свого померлого   внаслідок нещасного випадку батька на вулиці, хоча знала, що це неможливо. Вона відчувала, що божеволіє, і боролася із суперечливими емоціями: вона хотіла знову побачити батька і водночас боялася того, який вигляд він матиме після нещасного випадку. Авторка наголошує, що такий пошук близьких після їхньої смерті — звичайне явище, а не свідчення божевілля.

Релігії по всьому світу зверталися до людського бажання знайти тих, хто пішов, і встановити з ними зв’язок у вимірах простору й часу.

Різні релігії пропонують свої описи того, де живуть померлі та коли вони возз’єднаються зі своїми близькими. Культурні практики, такі як відвідування могил або домашні вівтарі, допомагають відчути близькість до покійних і звернутися до них за порадою. Такі переконання універсальні для людей, які живуть у різних частинах світу, що свідчить про біологічно вкорінене бажання визначити місцеперебування близьких людей після їхньої смерті.

Людський мозок не тільки створює віртуальні карти, а й має виняткові здібності до прогнозування. Він порівнює інформацію, що надходить, з тим, що очікував, з огляду на попередній досвід, заповнюючи деталі, яких бракує, на основі цих очікувань. Коли мозок виявляє відхилення від своїх прогнозів, між нейронами виникає виразний патерн спрацьовування. Коли помирає близька людина, мозок і далі передбачає її присутність, ґрунтуючись на встановлених раніше закономірностях. Так, людина може на мить відчути, що її померлий близький повертається додому у звичайний час. Невідповідність між очікуваннями та знанням реального стану речей, що виникає, призводить до хвилі горя. Передбачення мозку змінюються повільно, оскільки він покладається на накопичений життєвий досвід, а не на абстрактні знання. Смерть близької людини не одразу інтегрується в систему прогнозування мозку, оскільки новому досвіду потрібен час, щоб змінити прогнози й оновити віртуальну карту. На ранніх стадіях горя люди нерідко «бачать» або «відчувають» присутність померлих. Ці переживання треба розглядати не як психічне відхилення, а як природний наслідок механізмів передбачення мозку. З часом, у міру накопичення нового життєвого досвіду, мозок коригує свої прогнози та примиряється з реальністю втрати. Ось чому ми говоримо, що час лікує, хоча йдеться швидше про накопичення досвіду і вилучення з нього уроків.

Втрата близького сприймається як втрата частини себе

Коли помирає кохана людина, ми можемо відчувати безліч сильних емоцій, не тільки печаль. Ми відчуваємо жаль, провину, гнів або те, що можна назвати соціальними емоціями. Коли наша кохана людина жива, ці емоції спонукали б нас відновити стосунки — перепросити, виправити те, що сталося. Але смерть не залишає можливостей для цього. Смерть для мозку абстрактна, мозок не може зрозуміти, чому померлого немає тут, зараз і близько. З погляду мозку людина не померла, а відсутня. Мозок трактує цю раптову відсутність як свідоме припинення спілкування — поведінку, яку ми вважаємо грубою і несправедливою та яка спричиняє лють. Мозок не розуміє, чому з нами так обійшлися. Людина не вірить, що близький зник назавжди, вона хоче виправити ситуацію. Вона може спрямувати свій гнів на різні цілі, включно з померлою людиною, лікарями або вищою силою. Під час горя люди часто відчувають злість на себе за те, що не змогли запобігти втраті. Це виснажливі думки, які обертаються навколо запитань про те, чи можна було щось змінити та, чи могло все бути по-іншому.

Після смерті коханої людини близькість зазнає трансформації. Різні культури по-різному дивляться на цю трансформацію. Деякі наголошують на необхідності розірвати узи, інші заохочують підтримання зв’язку з померлим за допомогою ритуалів або поклоніння предкам. У психологічній науці це називається узами, що тривають. Згідно з думкою, поширеною серед клініцистів раніше, спроби підтримувати зв’язок із померлими вказувало на невирішене горе. Вважалося, що для душевного здоров’я і нормальних зв’язків із живими необхідно розірвати зв’язки з померлими. Однак недавні дослідження показали, що багато людей добре пристосовуються, підтримуючи зв’язок із померлими. Вони можуть підтримувати тривалі зв’язки за допомогою внутрішніх діалогів, відчувати присутність померлого.

Люди переживають горе в різних ситуаціях, пов’язаних із втратою, таких як розлучення, звільнення або проблеми зі здоров’ям. Ці втрати мають схожість із горем після смерті близької людини, оскільки вони пов’язані з втратою частини ідентичності та порушенням звичного укладу життя.

Інтенсивність горя, яке відчувається у зв’язку зі смертю відомої людини, яку ми ніколи не знали особисто, можна віднести до парасоціального горя.