Європейці почали займатися работоргівлею із часу відкриття Африканського континенту

Довгий час Африка для європейців вважалася місцем страшним, населеним фантастичними істотами — одноокими, одноногими, триликими, з головами левів. Усе це було плодом буйної фантазії середньовічних географів та істориків. Вони не могли знати, який вигляд має населення Африки. На середземноморському узбережжі Африки мешкали войовничо налаштовані маври, спілкуватися з якими європейські мандрівники не прагнули. Досліджувати континент, подорожуючи через Сахару, теж ніхто не хотів. Ніхто не прагнув і проплисти вздовж узбережжя Західної Африки — вважалося, що там розташоване Море Темряви, де вирує вода, береги населені людожерами, а в глибинах живе диявол.

Однак починаючи з XV століття європейці, насамперед португальці, кинулися до західного узбережжя Африки. Ними рухала не тільки жага багатства. Вони шукали витік Нілу — великої річки, відомої із часів Античності. Була легенда, що в Африці мешкає християнський король, пресвітер Іоанн, у якого величезна імперія глибоко всередині континенту, палаци з кришталю і дорогоцінного каміння. Напевно він із радістю поділиться багатствами з братами-християнами й допоможе їм знайти шлях до Індії, ще однієї багатющої країни.

Португальські експедиції просувалися все далі на південь. Одна з них, яку очолював капітан Діогу Кан, 1482 року просунулася найдалі за всіх. Кан знайшов гирло річки Конго. Вона впадала в море з північного боку африканського королівства, де мешкало приблизно 3 млн людей. Воно було ще за 100 років до прибуття перших європейців. 1491 року, через 9 років після висадки Діогу Кана, до королівства Конго прибули португальські місіонери та емісари й збудували будинок, позначивши тим самим представництво Португалії.

Короля, якого називали маніконго, обирали лідери кланів. Його трон був із дерева, оздобленого слоновою кісткою. Короною слугувала маленька шапочка, а символом влади — хлист із хвоста зебри. Столицею королівства було місто Мбанза Конго. Там король проводив паради й огляди військ, сидячи під фіговим деревом на майдані, і приймав почесті. Наближатися до нього можна було тільки навкарачки, і ніхто не мав бачити, як він їсть або п’є. Якщо король збирався попити або поїсти, його слуга бив одною об одну залізними жердинами — за цим сигналом оточення мало лягти на землю обличчям донизу.

Маніконго поставився до прибульців приязно. Він із цікавістю слухав розповіді про Христа, але ще більше його цікавила вогнепальна зброя. Португальці на його прохання придушили бунт у провінції за допомогою цієї зброї, і він їм був прихильний. Поступово священники взялися за будівництво шкіл і церков. Вони з презирством ставилися до звичаїв місцевих жителів, особливо до багатоженства, вважаючи його причиною занадто часту присутність спецій у їжі.

Проте португальці бачили, що мають справу з розвиненою державою, де були закони, чиновники, провінції, ремесла, сільське господарство.

Король контролював податки в скарбницю. Валютою були черепашки каурі з прибережного острова.

У королівстві було рабство, як і в більшості інших африканських королівств і поселень. Форми були різними залежно від регіону, але здебільшого рабів захоплювали під час воєнних зіткнень, брали в рабство за борги або злочини. У деяких племен, що живуть біля басейну Конго, рабів приносили в жертву богам в особливих випадках: наприклад, щоб вони служили померлому вождю в загробному світі. Раби могли викупити себе або звільнитися з волі господаря, з ними могли одружитися вільні люди.

Європейці побачили, що рабів можна купувати та продавати, й активно зайнялися работоргівлею, швидко забувши про пресвітера Іоанна. Португальці могли заробити цілі статки на закутих у ланцюги рабах, яких вони переганяли на узбережжя і продавали капітанам каравел. Цим займалися навіть священники, які не тільки торгували рабами, а і тримали вдома рабів і рабинь, яких брали в наложниці. Рабів відправляли до Америки та з Королівства Конго, і з інших частин Африки, де їх захоплювали або купували в місцевих вождів африканські работорговці. Під час перегонів вони були скуті дерев’яними хомутами, годували їх погано, а пити часто доводилося стоячу воду, що призводило до високої смертності. Їх доставляли в порти, хрестили, сковували ланцюгами й вивозили в трюмах у Бразилію, а потім і в Північну Америку, для роботи на тютюнових плантаціях американського Півдня. Чорношкірі американці з Південної Кароліни та Джорджії досі розмовляють діалектом гулла, утвореним з африканської мови кіконго.

Один із маніконго, Афонсу, був прихильником модернізації своєї країни. Він просив португальців надсилати йому вчителів, фармацевтів і лікарів, але замість них у Конго їхали самі торговці. Вони за безцінь вимінювали рабів і вивозили їх у величезних кількостях. Афонсу був неспроможний зупинити цей потік, оскільки його власні піддані не могли встояти перед потоком матеріальних благ, які давали їм чужинці в обмін на рабів. Після смерті Афонсу державна влада ослабла: дрібні вожді та сільські старости вже не виявляли ні відданості королю, ні поваги до законів. Вони теж багатіли на продажу рабів. Королівство ослабло й до кінця 1880-х років було захоплено європейцями. Однак майже ніхто не заглиблювався далеко від узбережжя: рабів завжди привозили прямо в порти, і європейці не підіймалися до гирла Конго. На початку XIX століття майже нічого не було відомо про внутрішні райони Центральної Африки та про те, де витік річки Конго.

Важкодоступність африканських земель у глибині континенту збуджувала інтерес європейців, зокрема короля Леопольда

Цей інтерес підігрівався статтями журналістів, найвідомішим із яких був британець Генрі Мортон Стенлі, уроджений Джон Роулендс. Мати покинула його в ранньому дитинстві, приживши від невідомого батька, а родичі швидко віддали його в робітничий будинок. Цей заклад спричинив у ньому такий жах, що він поклав усі сили на те, щоб вирватися із середовища бідняків. Він залишив робітничий дім у 15 років, працював у кількох родичів, вступив юнгою на корабель і на ньому потрапив до Америки. Там він перепробував безліч занять і зрештою потрапив у крамницю купця Джона Стенлі, який ставився до нього як батько. Згодом Джон Роулендс узяв собі його прізвище. Стенлі брав участь у Громадянській війні в США, причому й на тій, і на іншій стороні, знову найнявся на корабель, де проплавав три роки, після чого вирішив зайнятися журналістикою. Спочатку він писав репортажі про «умиротворення» індіанців у США, у яких висловлювався про жорстокість примітивних народів, яку можна перемогти тільки силою. Потім як кореспондент він побував у Туреччині та Малій Азії. Як кореспондент New York Gerald Стенлі вирушив до Африки, де висвітлював колоніальну війну в Ефіопії. Його репортажі мали велику популярність у США. Одного разу, коли потрібно було першим передати важливу інформацію, він підкупив телеграфіста в Суеці, щоб той передав його телеграму до газети першою. Телеграфіст так і зробив, після чого в роботі телеграфа стався збій. Через це Стенлі виявився першим і єдиним репортером, який надіслав оперативну інформацію про перебіг конфлікту, коли її не знав навіть британський уряд.

Незабаром New York Gerald дала йому важливе завдання: розшукати в Африці шотландського мандрівника, дослідника й місіонера Давида Лівінгстона, який обходив Африку вздовж і впоперек. Лівінгстон вирушив шукати витік Нілу і пропав. Він дістався до притоки річки Конго Луалаби, куди ще не добирався жоден європеєць. Там він захворів і зліг. Пересуватися можна було тільки із загонами работорговців, але Лівінгстон був затятим противником работоргівлі. Знайти човен ніяк не вдавалося, до того ж через хворобу в нього не було сил. На пошуки Лівінгстона вирушило кілька експедицій, але саме експедиції Стенлі вдалося його відшукати. Про це Стенлі згодом написав книжку, а в газету надіслав безліч разючих репортажів, які здобули йому славу щасливого й досвідченого знавця Африки з неабияким письменницьким талантом. Особистість авантюрного журналіста Стенлі дуже зацікавила короля Леопольда II, який мав на нього свої плани.

Леопольд II успадкував трон від батька, бельгійського короля Леопольда I. Бельгія була молодою державою, яка здобула незалежність лише 1830 року після відділення від Голландії. Бельгійці вирішили, що їм потрібен власний король, й обрали на цю роль Леопольда I, німецького принца й родича британської королівської сім’ї. Його спадкоємець Леопольд II з дитинства вивчив французьку та німецьку, а незабаром і англійську мову, але ледве розмовляв фламандською, якою розмовляла більшість його підданих.