Лідер відповідає за все. Це і є «екстремальна відповідальність»

Одне з головних умінь лідера — готовність визнати свою провину. Він, і тільки він відповідає за все. Зрозуміти це й визнати свої помилки набагато складніше, ніж здається. Після того як помилку знайдено, потрібно зробити все від себе залежне, щоб її виправити.

Як приклад Віллінк наводить епізод, коли через його недогляд було відкрито вогонь по своїх, що призвело до людських жертв. Гірших наслідків вдалося уникнути, але все ж треба було відзвітувати перед вищим начальством. Віллінк намагався зрозуміти, як таке могло трапитися — перебирав у пам’яті всі епізоди трагедії, відтворював події крок за кроком, аналізуючи все, що було зроблено неправильно, аж поки врешті-решт у голові в нього не склалася повна картина, яку він відобразив у презентації для керівництва. Але все-таки в ній, як йому здавалося, чогось не вистачало. Чинників було дуже багато, але в підсумку незрозуміло, що саме призвело до інциденту. Він ще раз переглянув свої нотатки перед візитом військового слідчого, і раптово зрозумів, що винен тільки він сам, і ніхто інший.

Коли слідчий прибув і весь підрозділ зібрався, щоб дати свідчення, Віллінк запитав своїх товаришів: «Через кого все це сталося?». Кілька солдатів назвали винними себе, але Віллінк не погодився. Винуватим він назвав себе в присутності слідчого. За все, що відбувається в бою, відповідає командир. Від такої відповіді постраждали його его та його репутація, але це був єдино правильний вчинок. Він попросив вибачення в поранених, обговорив кожен неправильний крок зі своїм підрозділом, щоби подібного надалі не повторювалося. Факт визнання своєї провини йому зарахували і звільняти з армії не стали. А для себе він виніс урок на все життя: лідер відповідає за все. Йому належить екстремальна відповідальність як за перемогу, так і за поразку.

Під час коучингу в одній великій корпорації він застосував цей принцип, консультуючи її віцепрезидента, який склав план зменшення витрат на виробництво. План чомусь не спрацьовував, і його автор не міг зрозуміти, чому. Це була людина владна й самовпевнена. Провал свого плану він приписував усіляким зовнішнім впливам: особливостям ринку, новим технологіям, поки що недостатньо опанованим, недотепам-підлеглим, недостатній підтримці тощо. Коли Віллінк сказав йому, що він сам — причина всіх своїх невдач, віцепрезидент не повірив своїм вухам. Адже його план такий гарний, і не його вина, що цей план не повністю підтримують. Поступово обурення перетворилися на виправдання. Віллінк сказав йому, що прямими обов’язками керівника є пояснення та обговорення всіх деталей плану, щоб його підлеглі зрозуміли, у чому він полягає. Якщо вони не переймаються ідеями, значить, їх погано підносять, отже, план не такий гарний, як здається. І за нездатність реалізувати цей план несе відповідальність тільки його автор.

Віцепрезидент дослухався до поради Віллінка. Він скликав колегію, дав докладне пояснення свого плану, підкоригував деякі його положення і нарешті знайшов союзників у своїй місії, яку раніше ніхто не розумів.

Не бійтеся визнавати помилки. Що раніше ви їх виправите, то краще для спільної справи. Забудьте про своє его, самолюбство та вчіться відповідати за свої невдачі. Виправляйте їх разом із командою — так вона стане ефективнішою.

Немає поганих команд, є погані керівники

Лейф Бабін описує, як був присутній як інструктор на так званому «Пекельному тижні», на якому відбувається вирішальний добір до підрозділу «морських котиків». Попри лячну назву, це випробування вимагало напруження радше психічних сил, ніж фізичних. Тут була і взаємодія з командою, і хитрість, і витривалість. Зазвичай після «Пекельного тижня» в підрозділі залишаються приблизно 40 осіб зі 100.

Одне з випробувань передбачало перегони на човнах разом з екіпажем. До кінця випробувань із човном виділилися два екіпажі: найкращий і найслабший. Найкращі працювали злагоджено, розуміли з півслова та один одного, і командира. Командир був сильним лідером: він розумів сильні та слабкі сторони своєї команди, умів їх мотивувати та налаштовувати на перемогу.

Командир найслабшого човна не вмів правильно організувати свій екіпаж. Це була не команда, а збіговисько розрізнених людей, які не вміють бачити спільне завдання. У всіх невдачах вони звинувачували один одного, раз у раз лаючись. Командир вирішив, що йому просто не пощастило з екіпажем. І тут один зі старшин запропонував поміняти командирів місцями: сильного командира поставити в слабку команду, і навпаки. Усі інші умови залишалися колишніми.