Парадокс процвітання
Дайджест бестселера «The Prosperity Paradox».
Про те, чому популярні заходи проти бідності не приносять результату й що справді допоможе ліквідувати злидні.
Клейтон Крістенсен, професор Гарвардської школи бізнесу, співзасновник кількох великих компаній і один із найвпливовіших бізнес-мислителів, у юності, на початку 1970-х років, був місіонером у Південній Кореї. На той час Південна Корея була бідною країною з абсолютно зубожілим населенням, яке ледь зводило кінці з кінцями та ледве добувало шматок хліба. Крістенсен глибоко співчував своїм південнокорейським друзям і знайомим і сушив голову, обмірковуючи, як можна полегшити їхнє життя. Це визначило його вибір майбутньої професії — він вирішив вивчати економічний розвиток, щоби потім застосувати отримані знання. Він зробив спробу стати співробітником Світового банку, а коли в нього це не вдалося, і далі вивчав бізнес у Гарварді. Йому не вдалося зробити особистий внесок у процвітання Південної Кореї, але він міг спостерігати збоку, як стрімко вона розвивається, і лише за кілька десятиліть перетворюється з реципієнта, що потребує постійних грошових вливань, на донора, який сам здатний допомагати.
Здавалося б, якщо одна країна змогла в рекордно короткий термін пройти шлях від злиднів до процвітання, то й інші можуть зробити те ж саме. Однак багато країн, які занурилися в злидні в 1970-ті роки, і далі залишаються жебраками. Як приклад Крістенсен наводить Гватемалу, Гаїті, Нігер, Бурунді та згадує, що є і багато інших. Чому ж одні можуть процвітати, а іншим це не вдається?
Колись і Америка була злиденною країною, хоча сьогодні в це важко повірити. Однак ще в 1850-х її населення було біднішим, ніж жителі сучасних Монголії, Анголи та Шрі-Ланки, а дитяча смертність — значно вищою, ніж у країнах Африки у 2016 році. Але в міру того, як розвивалися суспільні інститути та створювалася інфраструктура, країна поступово, крок за кроком, просувалася до процвітання. І її приклад дає надію багатьом.
Крістенсен і його команда досліджували економічний розвиток багатьох країн. Загалом результати подавали надію: показник крайніх злиднів у всьому світі опустився з 35,3 % 1990 року до 9,6 % 2015-го. Однак цей показник так вражає здебільшого коштом однієї країни — Китаю, де рівень крайніх злиднів упав із 66,6 до менш як 2 % з 1990 до 2015 року. В окремих країнах, зокрема деяких африканських, бідність навіть зросла. І це попри те, що розвинені країни постійно надають суттєву матеріальну допомогу бідним країнам. Багато країн, які були бідні в 1960-ті, залишаються такими й донині, а становище деяких погіршилося ще більше.
Один зі співавторів книги, Ефоса Оджомо, брав особисту участь у поліпшенні життя бідних африканських країн. Він провів більшу частину життя в США й ніколи не знав бідності. Дізнавшись про те, скільки голоду і злиднів в африканських країнах, він взявся за план, який змінив би життя населення на краще. Одна з головних проблем багатьох африканських країн — нестача питної води. Він створив некомерційну організацію, яка збирала гроші для будівництва свердловин у Нігерії. Йому здавалося, що це основна проблема, яка заважає процвітанню. Зусиллями некомерційної організації вдалося зібрати 300 тисяч доларів, які пустили на будівництво колодязів у п’яти громадах. Спочатку радості жителів не було меж. Але виявилося, що колодязі ламаються приблизно через пів року використання. Техніків, які б їх обслуговували, у селах не було, і Оджомо, який живе у Вісконсині, доводилося шукати фахівця в Нігерії, який міг би полагодити колодязь. Через кілька років залишився тільки один справний колодязь. Це змусило Оджомо відмовитися від ідеї будувати їх далі.
Не одному Оджомо спадала на думку ідея будівництва колодязів в Африці, загалом у ній приблизно 50 тисяч зламаних і занедбаних свердловин. В одному із сіл, де силами Оджомо будували новий колодязь, зовсім поруч стояв зламаний старий. Варто було розв’язати одну проблему, як одразу ж виникала інша.
Скорочення масштабів злиднів не призводить до процвітання, для якого потрібен зовсім інший підхід. Він представляє процвітання як процес, за допомогою якого дедалі більше жителів країни покращують своє економічне, соціальне й політичне становище. У процвітаючій країні зростає і рівень громадянських свобод, вона менше залежить від доступу до нафтових чи інших ресурсів.
Є багаті країни, які не вкладають гроші в дослідження та інновації, не створюють умов для розвитку населення. Їхній добробут ґрунтується тільки на ресурсах, і якщо вони не зуміють створити умови для процвітання, то зі зникненням ресурсів зникнуть і всі їхні доходи.
Важливі ідеї книги.
Зміст дайджесту
1Процвітання досягається не ліквідацією злиднів, а завдяки інвестиціям та інноваціям, що створюють нові ринки2Економічний розвиток країни міцно пов’язаний з інноваціями3Найкращі можливості для інновацій дає ринок із великою кількістю неспоживачів4Є інновації вштовхування та інновації тяжіння5Процвітання — не подія, а процес, який має постійно підтримуватися6Ефективні суспільні інститути не можна просувати в бідних країнах методом вштовхування, для їхнього розвитку необхідна стратегія тяжіння7Інновації перетворюють складні та дорогі продукти на прості та доступні8Завершальні коментаріПроцвітання досягається не ліквідацією злиднів, а завдяки інвестиціям та інноваціям, що створюють нові ринки
Спрямування гуманітарної допомоги та інших ресурсів у бідні країни для поліпшення освіти, медичного обслуговування, інфраструктури та інших показників не призведе до процвітання. Але воно може початися в економіці, якщо інвестувати в певний тип інновацій.
Сьогодні в умовах крайньої бідності живуть понад 750 мільйонів людей. Розвинені країни надають їм пряму допомогу, усуваючи зовнішні ознаки, так, як Оджомо намагався розв’язати проблему води. Але це не призвело до стійких позитивних результатів, попри те, що за десятиліття на допомогу бідним країнам було витрачено мільярди. Це принесло лише тимчасове розв’язання проблеми злиднів в окремих місцях. Одного лише усунення зовнішніх ознак злиднів недостатньо для стійкого процвітання.
Крістенсен розповідає історію про колишнього генерального директора British Telecom Мо Ібрагіма, який у середині 1990-х років почав працювати над створенням мобільного зв’язку в Африці. Спочатку ніхто не сприймав його серйозно. Населення здебільшого злиденне, становище нестабільне, більшість жителів не те що ніколи не користувалася мобільним телефоном, а й в очі його не бачила. На величезному континенті й стаціонарний телефон — велика проблема, а для мобільного зв’язку потрібно будувати вежі. Крім того, у дев’яності мобільний телефон був атрибутом заможної людини, бідні люди просто не могли собі таке дозволити, а вже жебраки — і поготів.
Однак Ібрагім бачив факти в іншому ключі. Якщо людина поїхала з африканського села в місто на заробітки і їй потрібно поспілкуватися з рідними, їй доводиться здійснювати величезний перехід, щоби побачитися з ними. Мобільний зв’язок міг би розв’язати цю проблему, заощадивши багато часу і грошей. Так, поки що ринок не створено, хоча в ньому є величезна потреба. Споживачі ще не можуть собі цього дозволити. Але Ібрагім не збирався відступати й почав зі створення інфраструктури.
Банки не давали йому кредити, і перша панафриканська компанія стільникового зв’язку Celtel створювалася за допомогою акціонерного фінансування. Йому доводилося створювати логістику та управлінські структури, навчати співробітників, даючи їм доступ до медичної страховки, використовувати вертольоти там, де машини не могли пройти. Неймовірними зусиллями за 6 років Celtel побудувала підприємства в 13 африканських країнах, набравши 5,2 млн клієнтів. Населення отримало довгоочікуваний стільниковий зв’язок за низькою ціною — вартість обслуговування на перших порах була дуже маленькою. Проте до 2004 року компанія отримала чистий прибуток у розмірі 147 мільйонів доларів. У 2004 році Ібрагім продав свій Celtel за 3,4 мільярда. За цією першою компанією стільникового зв’язку на ринок прийшли інші, які надають населенню робочі місця, наповнюють податками скарбницю і покращують африканську економіку.
Ібрагім зробив свій внесок у можливість процвітання, створивши ринок для людей, готових платити за продукт, і це мало довгостроковий ефект. Саме довгостроковий ефект сприяє процвітанню.
Економічний розвиток країни міцно пов’язаний з інноваціями
Насамперед тому, що інновації створюють робочі місця — для виробництва нового товару, якщо він має попит, потрібно дедалі більше людей. Крім того, потрібні фахівці для його збуту, поширення і продажу. По-друге, наповнюючи скарбницю податками, інноваційні товари приносять користь населенню загалом, коли ці гроші йдуть на фінансування освіти, охорони здоров’я, розвитку інфраструктури. А ще, коли створюються нові ринки, що притягують так званих неспоживачів (тобто тих, хто хотів би цей товар чи послугу, але раніше не міг його отримати), то це може призвести до радикальних змін у суспільстві. Свого часу агентами змін стали такі інновації, як швейна машина Зінгера, кінокамера Кодак та автомобіль Форда.
Колись автомобілі були розвагою для багатих, показниками статусу власника. На початку XX століття в США було всього 10 тис. автомобілів, відповідно було дуже мало заправок і хороших доріг. Генрі Форд усе змінив. Здешевлення його автомобілів призвело до того, що першими їхніми споживачами стали його робітники, потім почався справжній автомобільний бум. Легше стало перевозити сільськогосподарську продукцію, жити в передмісті та працювати в місті, подорожувати. З’явилися автомайстерні, збільшилася кількість заправних станцій, автошкіл, кількість перевезень промислового товару, з’явилися нові хороші дороги.
Повний текст цього та інших дайджестів книжок з тем #психології, #бізнесу, #здоров'я, #науки, #філософії, #саморозвитку доступні підписникам клубу “Rozum.Love” Повний текст цього та інших дайджестів книжок з тем #психології, #бізнесу, #здоров'я, #науки, #філософії, #саморозвитку доступні підписникам клубу “Rozum.Love”
Повний текст цього та інших дайджестів книжок з тем #психології, #бізнесу, #здоров'я, #науки, #філософії, #саморозвитку доступні підписникам клубу “Rozum.Love”
Переглянути коментарі (0) Підписатися на Telegram-канал