Економіка знань багато в чому виявилася міфом

У 1962 році відомий теоретик менеджменту Пітер Друкер ввів у вжиток поняття «працівника розумової праці». Так він позначив людей, які застосовують абстрактні знання до практичних завдань. Це відповідало тенденції підвищення рівня освіти й попиту на інтелектуально заохочувальні ролі, що спостерігалася після Другої світової війни. Французький соціолог Ален Турен, як і Друкер, стверджував, що влада в суспільстві переходить від тих, хто контролює традиційні чинники виробництва, до тих, хто контролює інформацію. Гарвардський соціолог Деніел Белл підтримав ці ідеї, припустивши, що незабаром виникне постіндустріальне інформаційне суспільство, у якому науковці, професіонали та експерти, які контролюють абстрактні знання, посядуть центральне місце.

Хоча ця ідея стала чимось на зразок догми, спостерігається невідповідність між усталеною вірою в економіку знань і фактичним станом справ.

У середині 1990-х років члени Організації економічного співробітництва та розвитку (ОЕСР) спостерігали глобальні економічні зміни: заводи закривалися в Європі та Північній Америці та відкривалися в Азії. Щоби протистояти цьому зрушенню, ОЕСР запропонувала перейти до «економіки знань», у якій робочі місця в промисловості будуть замінені ролями у сфері інформаційних технологій і консалтингу. Для створення такої економіки ОЕСР визначила три ключові галузі:

• Освіта.
• Інновації.
• Інформаційно-комунікаційні технології (ІКТ).

Однак, попри глобальні зусилля з підвищення «наукомісткості», інвестиції часто не приносять очікуваних результатів. Студенти університетів навчаються більше, але якість освіти знижується, наукові прориви трапляються рідше, а поширення ІКТ призводить не до обміну знаннями, а до безлічі здатних відвернути чинників. Попри збільшення кількості наукових публікацій, з 1970-х років кількість реальних інновацій скоротилася, а на їхнє впровадження йде більше часу, ніж раніше.

Компанії часто використовують ярлик «наукомістких», щоби приховати невизначеність, притаманну їхній роботі. Вони покладаються на ті самі стратегії та стикаються з тими самими проблемами, що й компанії старої економіки.

Згідно з концепцією «економіки знань» робочі місця на виробництві мають бути замінені інтелектуальною працею. Однак дослідники Стівен Світс і Пітер Мейксінс виявили, що, попри розширення доступу до знань і технологій, структура ринку праці практично не змінилася, на ньому, як і раніше, домінують робочі місця низького рівня у сфері обслуговування. Дослідники виявили, що на кожного добре оплачуваного програміста припадає три людини на низькооплачуваних посадах у сфері обслуговування, таких як фастфуд. Подальші дослідження підтвердили їхні висновки. Збільшення робочих місць у сфері розумової роботи здебільшого було зумовлене збільшенням кількості низькокваліфікованих робіт з обробки інформації. Виявилося, що для багатьох посад в «економіці знань» потрібна освіта на рівні середньої школи. Фактично з 2000 року спостерігається зниження попиту на висококваліфікованих працівників розумової праці, попри збільшення кількості високоосвічених людей. У підсумку високоосвічені фахівці опиняються на посадах, де змушені виконувати рутинну роботу, що не відповідає їхній кваліфікації.

Попри заяви про те, що чудові когнітивні здібності дають перевагу в економіці знань, багато наукомістких посад поступово витісняються через автоматизацію. Антрополог і письменник Девід Гребер вказував, що, хоча автоматизація дійсно скоротила кількість годин, необхідних для певних видів роботи, вона також призвела до збільшення кількості безглуздих робочих місць, які мало що дають суспільству.

Теоретик літератури Авіталь Ронелл зауважив, що акцент на знаннях та інтелекті може призвести до посилення страху здатися дурним. Парадокс у тому, що одержимість демонстрацією інтелекту може призвести до невігластва й недалекоглядності. Прикладом цього парадокса може слугувати прихильність організацій до інформації. Дослідники Марта Фельдман і Джеймс Марч помітили, що організації схильні переоцінювати інформацію, часто запитуючи більше даних, ніж здатні обробити. Така заклопотаність інформацією зумовлена її символічною цінністю, що асоціюється з розумом, знаннями та інтелектом. Автори називають це фетишизацією інтелекту.

Організації часто заохочують співробітників допускати деякий ступінь невігластва

Автори наводять як приклад високотехнологічну компанію, менеджери якої намагалися підстьобнути креативність своїх інженерів, але водночас жорстко контролювали їхню роботу. Цей суперечливий підхід призвів до плутанини щодо того, що працівники мають вважати пріоритетом — креативність чи ефективність. На практиці це призвело до посередніх результатів і відсутності інновацій. Менеджери спрощували свою роботу, ігноруючи те, що не викликало позитивного зворотного зв’язку. Ігнорування проблем — явище більш розповсюджене, ніж їх вивчення, адже аналіз невдачі чи загрози завжди пов’язаний із дискомфортом.

Люди схильні ігнорувати незручну інформацію. Прикладом цієї тенденції став скандал із Volkswagen у 2015 році, коли керівникам компанії було вигідно заявляти про те, що вони були не в курсі ситуації з пристроями для контролю викидів. Невігластво також може виражатися в сліпому дотриманні методів управління, таких як Total Quality Management (TQM), без повного їх розуміння, що призводить до нереалістичних очікувань.