Геноцид євреїв і полювання на відьом у Німеччині мають спільне коріння в німецькому світогляді

Віра в щось ірраціональне була завжди. У будь-якій культурі було уявлення про магію, чаклунів і відьом, богів і демонів. Німеччина не була винятком у цьому плані. І в Середньовіччі, і в освіченому ХІХ столітті в містах і селах Німеччини щира християнська релігійність перепліталася з давніми язичницькими віруваннями в магію, чаклунів і відьом.

У традиційних поглядах простих німців магічна сила мала двоїсту природу. Вона могла виходити безпосередньо від Бога і, наприклад, бути дарована деяким священникам, чиї молитви зцілювали стражденних і оберігали міста від епідемій. Такою ж силою володіли християнські святині. Магічна сила могла також виходити від диявола й мати шкідливу природу. Чаклуни та відьми, що служать дияволу, насилали хвороби на людей і худобу, розоряли сім’ї, викликали демонів і творили всіляке зло. Про відьом і чаклунів не говорили прямо, побоюючись привернути до себе їхню увагу. Алегорично їх називали «злими людьми». У селах і маленьких містечках віра в «злих людей» була такою сильною і такою тісно переплетеною з повсякденним побутом, що найчастіше будь-які неприємності, від дрібної невдачі до хвороби худоби або смерті близької людини, вважалися підступами недоброзичливця. Епідемії, війни та економічні кризи також вважалися результатом чаклунського прокляття. Німеччина XVI та XVII століть була охоплена полюванням на відьом. В одному маленькому містечку Лемго (зараз розташоване в землі Північний Рейн — Вестфалія) за 100 років було страчено понад 200 осіб, більша частина з яких були жінками, багато хто з них були літніми. Релігійні німці вірили, що очищаючи міста від відьом, вони виконують волю Бога і викорінюють зло. Навіть на початку XX століття звинувачення в чаклунстві були широко поширені по всій Німеччині. І хоча відьом і чаклунів більше не страчували, вони піддавалися повній соціальній ізоляції, втрачали домівки та роботу, багато хто закінчував життя самогубством або залишав свої міста. Як і в колишні часи, полювання на відьом було мовою соціального конфлікту, допомагало згладжувати суперечності та невирішені конфлікти в громадах, коли одну людину приносили в жертву заради добробуту багатьох.

Проміжне положення між темрявою і світлом посідали народні цілителі, які, згідно з традиційними уявленнями німців, черпали силу з двох джерел одразу. Вважалося, що вони можуть і зцілити хворобу, і наслати її. Порядний бюргер ніколи не міг бути впевненим до кінця в джерелі магічних сил свого рятівника, від бога вони чи від диявола, словам цілителя в таких питаннях довіряли мало. Інакше кажучи, будь-який цілитель міг заодно виявитися чаклуном, він був обмежений тільки своїми моральними принципами. Тому ставлення до цілителів було дуже суперечливе. Їх потребували та водночас боялися.

Культура народного цілительства історично була дуже розвинена в Німеччині. Цілителі могли виганяти демонів з одержимих, вимовляти молитви й заклинання, лікувати сумішами та травами, переносити хворобу з людей на тварин (або навіть на інших людей, що автоматично робило їх відьмами й чаклунами), могли лікувати дотиком або навіть поглядом. Деякі цілителі заявляли, що вміють розпізнавати чаклунів і відьом і руйнувати їхні злі чари. У кожній області Німеччини була своя традиція цілительства, що спиралася на клімат і види рослин, які ростуть на місцевій землі. Цілителів визнавала влада й офіційна медицина, вони вільно працювали та сплачували податки. До часів Третього Рейху, коли було введено повну заборону на народне цілительство, у будь-якій аптеці можна було купити як стандартні ліки, так і загадкові суміші, які прописували цілителі своїм пацієнтам.

Крім обіцянки зцілення, народні цілителі давали людям те, що не могла запропонувати офіційна медицина — метафізичне пояснення того, що відбувається. Німці (і католики, і протестанти) вірили, що здоров’я — це природний стан, до вподоби Богові, а хвороба виникає від порушення божественної волі, тобто є покаранням за гріх. Хвороба (особливо вроджена) була знаком прокляття і божественної немилості. У чаклунстві часто звинувачували людей з якимись фізичними особливостями: горб, кульгавість, тілесна непропорційність тощо. Хвороба асоціювалася з негідною поведінкою, брудом і порушенням ладу. Вона була не тільки фізичним стражданням, а і проявом моральних якостей людини. Серцеві хвороби, рак і виразка шлунка вважалися покаранням за аморальну поведінку, сексуальну нерозбірливість і відсутність працьовитості. Підтримання свого тіла в здоровому стані свідчило про самодисципліну і правильне життя, підпорядкування бажань людини інтересам її громади, де всі люди залежали один від одного. Лише дві хвороби не вважалися наслідком гріховного життя і не спричиняли осуду в сусідів і близьких — туберкульоз і пневмонія, які могли вразити будь-кого. Цілитель міг не тільки вилікувати хворобу, а й дати духовне пояснення її причин і наслідків. Хвороба могла бути наслідком відьомського прокляття, а могла вказувати на порушення релігійних соціальних норм. У будь-якому разі, вона завжди була наповнена моральним змістом.

Якщо в міфологічному просторі Німеччини століттями були чаклуни та відьми, то ким вони були? Як реальні люди перетворювалися для співгромадян на втілення зла? Віра в магію була свого роду рятівним психологічним прийомом для звичайного німця. Вплив «злих сил» давав йому змогу уникати болісного усвідомлення власних помилок. Куди простіше було перекласти провину за бідність чи невдачі в справах на «чаклуна», ніж визнати відповідальність за поганий результат. Моніка Блек проводить цікаві історичні паралелі: що складнішою була ситуація в Німеччині в той чи інший історичний період, то більше судових процесів над відьмами проводилося в країні. Можливість постраждати від магічної шкоди спричинила в людей ірраціональний жах.

У питаннях чаклунства ключову роль відігравала довіра до ближнього. До XX століття люди не схильні були залишати рідні міста й села і з покоління в покоління жили на одному місці. Чесні бюргери, що живуть по сусідству, викликали значно більше довіри, ніж «інші» люди — цигани, французи, євреї та навіть німці, які приїхали з інших міст. Поділ на своїх і чужих був однією з ключових особливостей німецького менталітету протягом багатьох століть (ця ж особливість пізніше яскраво проявиться й у культурі Третього Рейху, який ділив світ на своїх і чужих, друзів і ворогів, арійців і всіх інших). Саме прийшлих людей частіше звинувачували в чаклунстві, водночас «чужинець» міг проживати в місті десятиліттями, але однаково не до кінця приймався місцевою спільнотою. Звичайний сусід-німець також міг бути звинувачений в чаклунстві, якщо демонстрував «ненормальну» поведінку. Звинувачення в чаклунстві могли впасти через багато років на голови його дітей і навіть онуків, тому що, згідно з віруваннями, магічний дар передається в спадок. Бажаючи уникнути такої долі для себе й дітей і продемонструвати свою добропорядність, звичайний німець завжди був відкритий для найближчих сусідів. У багатьох містечках не заведено було навіть вішати штори або зачиняти вікна віконницями: сусіди завжди могли зазирнути й побачити, що в будинку нічого негожого не відбувається, ніхто не читає чаклунських книжок і не варить магічного зілля.

Найскладніше німці ставилися до євреїв. По-перше, вони були «чужими» людьми з іншою вірою, що само по собі було підозріло. По-друге, євреї впродовж кількох століть розвивали банківську справу в Європі, і багато з них були дуже багатими та впливовими людьми, що викликало заздрість у простих німців. По-третє, ненависть до євреїв серед простих людей цілком свідомо підігрівала християнська церква, називаючи євреїв «ворогами Господа». По-четверте, з раннього Середньовіччя по всій Європі євреїв традиційно вважали людьми, тісно пов’язаними з магією та окультними практиками. Частково це було пов’язано з книжковою традицією і Кабалою, а частково з неймовірно популярною «Мойсеєвою книгою».

Видання «Шоста й сьома книги Мойсея» вперше побачило світ у Штутгарті в середині ХІХ століття та одразу стало, як сказали б зараз, бестселером. Її справжній автор невідомий. Авторство приписувалося рабину Халеба, а обкладинку прикрашала Зірка Давида. Сторінки були поцятковані єврейськими та псевдоєврейськими символами, словами та фразами, які в уявленні обивателів були тісно пов’язані з Кабалою і темною єврейською магією. «Мойсеєва книга» містила масу різнорідних порад, від рецептів народної медицини до правил виклику духів або виготовлення чарівної палички. У німецькому суспільстві, яке відчувало ірраціональний страх перед відьмами, навіть підозра у володінні цією книжкою могла стати причиною звинувачення в чаклунстві та повної соціальної ізоляції. Попри це, «Мойсеєва книга» мала в Німеччині попит як найбільш магічна книга за все XX століття. Вона була такою популярною, що її видавали навіть за часів Третього Рейху, попри заборону чаклунства й народного цілительства, а також вкрай негативне ставлення влади до єврейської символіки. Після війни вона також витримала безліч перевидань.

За кілька століть підозри щодо євреїв та їхнього зв’язку із чорною магією міцно увійшли у свідомість людей і стали частиною їхнього уявлення про світ і його устрій, поряд із вірою в чаклунство. Більшість простих німців насправді вірили, що євреї здобули своє багатство магічним шляхом, перебувають у змові один з одним, що дає їм змогу впливати на економіку й культуру різних країн, і фактично контролюють органи влади в усьому світі. Простіше кажучи, прості німці вірили у «світову єврейську змову», а євреїв вважали «чаклунами», тобто «злими людьми», які свідомо хочуть нашкодити Німеччині.

Тож після Першої світової війни, коли Німеччина перебувала в найжорстокішій кризі, у країні яскраво спалахнули антисемітські настрої, на яких влада потім грала кілька десятиліть, уміло маніпулюючи ірраціональними страхами простих німців. Зовсім як у Середні віки, у країні почалося справжнісіньке «полювання на відьом», тільки в ролі «злих людей» (тобто чаклунів і відьом) виступали євреї. Замість палаючих багать інквізиції німці використовували печі крематоріїв, а замість шибениць — газові камери. Архетипний страх перед чаклунством знайшов нове втілення в Третьому Рейху.

Поразка у війні спричиняла настільки сильну соціальну кризу, що народ Німеччини виявився нездатним визнати нещодавнє минуле і впоратися з ним

Після поразки у війні Німеччина лежала в руїнах. Міста та інфраструктура були зруйновані. Армія, уряд і навіть гроші більше не існували. Країну заполонили мільйони біженців. Населення страждало від сифілісу та дифтерії. Не вистачало палива, продуктів і ліків.

Німці відчували найсильнішу кризу самоідентифікації. В один момент вони втратили систему соціальної взаємодії — країну, гімн, символіку, вітання і навіть повсякденні жести, яким поки що не було заміни. Вони настільки вірили у свого вождя і практично обожнювали його, що реальність, яка впала на них, загрожувала їхньому психічному стану. Люди блокували всередині себе емоції та спогади, що стосуються полеглого лідера, заради збереження душевного здоров’я. Відмовившись від емоційного зв’язку з минулим, люди виявилися нездатними відкрито визнати злочини фашистської Німеччини, відчувати сором або почуття провини за те, що сталося.

Щобільше, жителі Німеччини вважали себе жертвами ситуації, а не її творцями. Більшість людей, як і раніше, вірили, що війна була нав’язана таємними американськими лідерами (тобто все тими ж багатими євреями). Причиною економічного й морального краху вони вважали не війну та її злочини, а повоєнні роки, проведені під окупацією Британією, Францією, СРСР і США. Німці не вважали себе винними у відданості Рейху, адже це була їхня країна. Навпаки, вони мовчки переносили труднощі, страждання і важко працювали. Третій Рейх, як і раніше, сприймався в позитивному ключі як сильна держава, здатна впоратися із соціальними проблемами. На думку звичайних громадян Німеччини, саме окупанти допустили моральну деградацію суспільства та молоді. Зосередившись на своїх втратах і жертвах і заперечуючи злочини Рейху, німецька нація змогла зняти із себе тягар тотальної провини та жити далі. Реальність виявилася занадто важкою навіть для того, щоби просто визнати її. Третій Рейх залишався для німців великою державою, крах якої сприймався не інакше як кара Господня, причини якої належало усвідомити в майбутньому.

Німці були обурені політикою «колективної провини», яку проводили країни-переможці.

Оскільки вони не відчували особистої провини, їм були незрозумілі причини, за якими цілу націю колективно звинувачують у злочинах. Більшість німців вважали винною тільки партійну верхівку. Таку ж тривогу викликала ідея денацифікації (тобто вичищення членів націонал-соціалістичної партії з усіх сфер життя суспільства). Процес денацифікації врешті-решт не було завершено, оскільки знайти достатню кількість людей, не пов’язаних із нацизмом, було просто неможливо. До 1949 року було проведено загальну амністію, були зняті звинувачення навіть у таких жахливих злочинах, як убивства, викрадення людей і досліди над ними. Люди, які нещодавно обіймали значущі посади в нацистській Німеччині, повернулися на них у Німеччині Федеративній.