Навіть із найлюблячішими родичами дитині не вистачає батька й матері

Хав’єр залишився без батьків із 5 років. Матір він пам’ятав краще, ніж батька, який поїхав, коли йому був рік. Він ріс, оточений турботою тіток і дідуся, суворого дона Чепе, колишнього поліціянта, якого побоювалися і жителі містечка, і домівники. Батьки поїхали від безвиході та Громадянської війни: вони краще могли допомогти своїй дитині, перебуваючи в США, ніж залишаючись удома. Вони надсилали йому в подарунок іграшки, відеокасети, ігри, одяг і книжки. Вони дзвонили йому регулярно телефоном у найближчій пекарні, бо вдома в дідуся телефону не було.

Батьки не могли взяти Хав’єра із собою — він був занадто малий для такої небезпечної подорожі. Крім того, зберігалася надія, що він зможе перебратися до них легально, просто отримавши візу. Однак усе зіпсував випадок: один зі знайомих пілотів, на ім’я Роберто зголосився довезти його літаком до США, видавши за свого сина й за його документами. Хав’єр довго репетирував, що йому потрібно відповідати на запитання американського консула, і добре вивчив свій урок. Крім того, син Роберто був світлошкірим, тож Хав’єр кілька тижнів не виходив на вулицю, щоб його шкіра хоч трохи посвітлішала без засмаги. Його підстригли під сина Роберто, щоб він якомога менше відрізнявся від фотографії в документах. Але коли жінка-консул, розпитавши Хав’єра, запитала Роберто, чи його це син, той зі страхом залишив консульство, потягнувши із собою хлопчика. Після цього одна з тіток Хав’єра намагалася отримати візу для Хав’єра законно, але консул вигнав їх і сказав, що ніхто з їхньої сім’ї ніколи не отримає візу.

Батьки не втрачали надії побачити сина й поступово готували його до «подорожі», як вони це називали. Вони лише чекали, коли хлопчик достатньо підросте. У їхньому містечку багато дітей жили без батьків, які успішно втекли до США, і деякі щасливчики змогли отримати візу й поїхали. Вони ніколи не поверталися. Хав’єр посвятив своїх друзів у плани своєї подорожі. Вони запитували його, чи сумуватиме він, і він відповідав, що, звісно, сумуватиме, хоча й не знав, чи так це.

Хав’єр навчався в католицькій школі, де був одним із найкращих учнів. Він навіть посів перше місце на олімпіаді з іспанської мови, і вчительки-черниці ним пишалися. Але їх у жодному разі не можна було посвячувати в плани подорожі: ходили чутки, що в таких випадках вони негайно повідомляють у поліцію.

Перевізників нелегальних мігрантів називали «койоти». Вони брали за свої послуги великі гроші, але погоджувалися перевозити не всіх і не завжди. Один із них, дон Даго, успішно перевіз матір Хав’єра, так, що вона дісталася до місця всього за два тижні. Про це сама мати розповідала синові. Мати й дідусь давно звернулися по допомогу до дона Даго, щоб він допоміг переправити Хав’єра, але той відмовлявся, вважаючи, що такий маленький хлопчик не витримає дороги. Нарешті, коли хлопчикові виповнилося дев’ять років, дон Даго погодився, хоча в нього була встановлена вікова межа в 10 років.

Бабуся Хав’єра, Абуеліта, пекла на продаж традиційні сальвадорські коржі — пупуси, які й Хав’єр звик продавати з дитинства. У них був свій кіоск. Покупці передавали привіти його батькам, і він старанно повідомляв про це телефоном. Батьки дякували та своєю чергою просили що-небудь передати землякам. Але всі розуміли, що вже навряд чи побачаться.

Подорож до нового завжди пов’язана з тугою за життям, яке доведеться залишити

Перед від’їздом потрібно було обдурити черниць із католицької школи, щоб вони не забили на сполох. Це зголосився зробити дідусь. Він ошатно вбрався і зачесався і разом з онуком прийшов у школу до матері настоятельки. Торік школа їздила на екскурсію до гватемальського зоопарку, але коли мама Хав’єра дізналася про це, вона заборонила йому їхати — їй наснився поганий сон. Дідусь прийшов просити настоятельку відпустити з ним Хав’єра, щоб з’їздити в зоопарк самостійно. Гватемала далеко, тож доведеться зупинитися там на тиждень або 10 днів. Мати настоятелька, нічого не запідозривши, погодилася. Вона лише веліла Хав’єру взяти із собою домашнє завдання, щоб він не відстав від шкільної програми.

Дон Даго сказав, що зателефонує за кілька днів до від’їзду. Час тягнувся нескінченно, але він нарешті зателефонував. Хав’єр востаннє сходив до школи, роздав однокласникам свої скарби — фігурки Трансформерів, Бетмена, машинки — і сказав, що мама веліла йому так вчинити, тому що друзям належить робити щось приємне. Нікому він і словом не обмовився про те, що їде.