Не чекайте слушного моменту для того, щоб жити так, як хочеться, почніть просто зараз

Людина — соціальна істота, ми прагнемо бути прийнятими іншими людьми, хочемо їм сподобатися і нам важлива їхня думка. Але занадто часто це змушує нас забувати про те, що важливо для нас самих, ми підлаштовуємося під очікування інших, боячись конфліктів, і відкладаємо своє власне життя на невизначене майбутнє. У результаті наприкінці життя ми можемо зрозуміти, що весь час жили чиїмось чужим життям, а зовсім не своїм.

У Броні була підопічна, на ім’я Грейс, добра і вродлива жінка, мати дорослих дітей. Спочатку вона соромилася Броні, яка мила її та допомагала справлятися з фізіологічними потребами, але поступово вони зблизилися.

П’ятдесят років Грейс прожила в шлюбі, виростила дітей і няньчилася з онуками. Чоловік її був тираном, який усе життя пригнічував її. Незадовго до появи Броні він відправився до будинку людей похилого віку, і Грейс зітхнула з полегшенням. Їй було понад 80 років, але вона була ще міцною та сильною і будувала плани на майбутнє. Однак радість була недовгою: у Грейс виявилася невиліковна хвороба. Чоловік постійно палив у будинку, і це позначилося на легенях дружини. Вона не наважувалася висловити йому своє невдоволення. Незабаром Грейс майже втратила здатність пересуватися, вона задихалася і насилу могла дошкандибати тільки до туалету.

У бесідах із Броні Грейс постійно картала себе за те, що не знайшла в собі сил для боротьби із чоловіком. Їй не подобалося його куріння, але боротьба вимагала сил, і вона здавалася без бою. Замість того щоб стати вільною і незалежною багато років тому, вона чекала слушної нагоди, коли це станеться саме собою. І це сталося занадто пізно.

Грейс згасала на очах. Вона сказала Броні, що зовсім не проти шлюбу як такого. Якщо він дає двом людям можливість для зростання і навчання, це прекрасно. Але жінки її покоління вважали, що в шлюбі потрібно залишатися, незважаючи ні на що. Розлучення вважалося справою негожою і скандальною, і Грейс залишилася із чоловіком, у всьому підлаштовуючись під нього. Він приймав це як належне. Вона жила так, щоб виправдати чужі очікування, щоб люди, яких вона ледь знала, схвалювали її, і заради цього пожертвувала свободою. І це був її власний вибір, ніхто не змушував її вчинити саме так. Грейс просто було страшно стати об’єктом осуду й до того ж образити чоловіка. Усвідомлення прийшло до неї занадто пізно.

Вона взяла з Броні обіцянку, що та завжди житиме так, як їй хочеться, а не так, як від неї очікують інші. Для цього потрібна хоробрість і вірність собі. Броні пояснила Грейс, що вже намагається робити це, полишивши банківську сферу з гарною зарплатнею, щоб набиратися життєвого досвіду та писати. Однак вона все ж віддала близько десяти років справі, яка їй не подобалася. Робота була легкою для Броні, але вона розуміла, що їй потрібно зовсім інше. Найбільше вона боялася, що її піднімуть на сміх члени родини. Вона жила так, як подобалося іншим, а не їй самій.

У родині Броні була об’єктом насмішок ще з юності. Ферма була в глибині Австралії, за сотні кілометрів від моря, а вона хотіла стати інструктором із дайвінгу. Коли вона залишила роботу в банку і вирушила жити на острів, це спричинило нову хвилю глузувань і нерозуміння, — усіх членів сім’ї, крім мами, яка завжди підтримувала її. На острові, займаючись медитацією, Броні поступово намацувала свій шлях, навчаючись розуміти та відчувати співчуття, — спочатку до себе, а потім і до інших. Це дало їй сили чинити по-своєму, нехтуючи шаблонами та стереотипами.

Наприкінці життя люди часто шкодують про те, що занадто велику увагу приділяли матеріальним цінностям і недостатньо — близьким людям

Ми любимо будувати плани на майбутнє, особливо віддалене. Ми робимо це так, ніби в нас попереду вічність, ми відкладаємо наші мрії до кращого майбутнього, але життя минає швидко. Багато хто практично всі свої сили та час присвячує роботі, навіть якщо вона їм і не особливо подобається. Чому? Робота — не просто джерело коштів, а і спосіб самоствердження, привід відчути свою значущість і потрібність. Однак наприкінці життя люди не шкодують про те, що не змогли купити дорогу річ і що їх мало хвалив начальник. Вони шкодують про те, що занадто мало часу приділяли своїм близьким і занадто багато — роботі.

Броні розповідає про свого 89-річного підопічного, на ім’я Джон, який уже не міг виходити з дому. Часто вони з Броні милувалися заходом сонця, сидячи на балконі. Одного разу Джон висловив свій головний жаль — він занадто багато й самовіддано працював. Діти вже виросли й поїхали, онуки росли далеко. Дружина Джона Маргарет попросила його піти на пенсію, щоби почати нарешті жити для себе. Подорожувати, відвідувати друзів і дітей у різних частинах світу, вивчати нові місця, отримувати нові враження. Але раз за разом Джон відкладав вихід на спокій. Робота давала йому відчуття власної значущості — адже від нього багато що залежить, на нього розраховують люди, без нього не можуть обійтися. Рік за роком Маргарет вмовляла Джона, і щоразу він відповідав, що ось ще трохи — і він піде. Але як вони зможуть жити на пенсію? Адже їхній великий будинок потребує догляду, до того ж треба щось відкласти на старість… Маргарет пропонувала продати великий дім і купити маленьке та зручне житло, адже їм двом уже не потрібне велике помешкання, у якому виросли п’ятеро їхніх дітей. До того ж у них з’являться гроші на життя для себе.