Нечутливість до болю — набагато більшою мірою прокляття, ніж дар

Втрата деяких із наших п’яти почуттів здається катастрофою, наприклад, зору, слуху й дотику. Менш жахливо коли бракує  нюху і смаку. Зрозуміло, чому нас жахає життя без зору і слуху, але з дотиком усе менш очевидно. А тим часом дотик дає навіть більше уявлень про навколишній світ, ніж зір або слух. Ваше сприйняття співрозмовника змінюватиметься залежно від того, теплу чи холодну склянку з напоєм ви тримаєте в руках. Що тепліша склянка, то теплішим буде ставлення до цієї людини, і навпаки. Ми пов’язані одне з одним дотиками. Обійняти, доторкнутися до руки, поплескати по спині, погладити — усе це вплітається в наші емоції і спогади, відчуття себе і ставлення до інших людей.

Життя без відчуттів здається порожнім. Але що щодо болю? Можна тільки мріяти про те, щоб стати нечутливим до больових відчуттів. Адже біль витісняє всі інші почуття, вимагає негайної уваги та певних дій. А ще завдяки болю ми вчимося не робити помилок, не торкатися гарячого, не хапатися за гостре, не бігти по слизькій поверхні. Біль допомагає нам у майбутньому уникати поведінки, яка може закінчитися травмою. Біль стимулює нас робити все, щоб її уникнути. Без нього ми б не вчилися на помилках, не уникали ризику, наш вид просто не вижив би.

У сприйнятті болю беруть участь кілька ділянок мозку. Інформація про місце, де відчувається біль, передається в сенсорну кору головного мозку. На цій смужці мозкової тканини розташовується гомункул, сенсорна карта тіла. На діаграмі гомункул зображується як спотворена фігура з великими губами, язиком і кінцівками. У цій частині мозку найвища щільність і точність сенсорних рецепторів. Водночас інформація про біль передається до ще більш давньої ділянки мозку — лімбічної системи. Саме в ній обробляється афективний компонент болю.

Автор розповідає історію Пола, людини, нездатної відчувати біль. У дитинстві в нього не сформувалися умовні рефлекси, пов’язані з болем, тому що він його не відчував. Він швидко зрозумів, що дорослі приділяють йому багато уваги, якщо він падає зі сходів або стрибає з даху, і часто робив це навмисне — адже в нього нічого не боліло, навіть якщо наслідком був перелом.

Нездатність відчувати біль спричинена рідкісним генетичним захворюванням, яке так і називається — вроджена нечутливість до болю. Від народження Пол не відчував фізичного болю, ні головного, ні зубного. Мати Пола Христина помітила, що син ніколи не плаче, і стривожилася, але Боб, батько Пола, вирішив, що він просто щаслива дитина. І тільки коли Боб ненавмисно наступив на руку 10-місячного Пола, який повзав по підлозі, а дитина навіть не помітила цього, вони зрозуміли, що із сином щось не так. Батьки повезли Пола на обстеження в лікарню. До його тіла прикріпили електроди й давали по них струм, поступово підвищуючи, в очікуванні, коли дитина заплаче. Але він не відчував нічого. Тоді ще батьки не зрозуміли всіх наслідків такої особливості.

Характерно, що Пол не відчував тільки біль фізичний, з емоціями в нього все було так само як і в інших людей, хоча деякі вчені вважають, що фізичні відчуття та емоції взаємопов’язані. Але Пол розумів, коли хтось говорив про біль від розбитого серця або душевний біль, тоді як не був здатний відчувати співчуття, побачивши людей, які страждають фізично. Центральні мережі нервової системи, що контролюють емоції, у Пола працюють, він не відчуває лише фізичного болю.

Оскільки больова нечутливість — генетичне захворювання, різною мірою на нього страждали брати та сестри Пола. Це свідчить про те, що обоє батьків були носіями дефектного гена. І це призвело до тяжких наслідків для дітей. Молодша донька Аманда в 13 місяців померла від сепсису, який не розпізнали лікарі, оскільки вона не скаржилася і не кричала. Пол і його сестра Вікі постійно зазнавали травм. Вони могли притискати руки до скляної панелі газового каміна і слухати, як шкіра шипить, як бекон на сковорідці.

Одного разу батьки працювали в саду, а діти гойдалися на гойдалці. Оскільки ніхто не плакав і не кричав, батьки вирішили, що з дітьми все гаразд. Але коли вони підійшли перевірити, виявилося, що в обох вибито безліч зубів, зламані носи та підбиті очі. Вони впали з гойдалок, сильно розбилися і нічого не відчули. Після поїздки в лікарню до них навідалася поліція, яка вельми грубо говорила з батьком Пола. І тільки коли поліціянти ознайомилися з медичними картами дітей, вони перепросили.

Больова нечутливість — настільки рідкісний симптом, що більшість медпрацівників із ним ніколи не стикалися.

Одного разу Пол зламав удома ногу і викликав швидку. Коли швидка прибула, він сидів на ліжку, а ногу прикрив ковдрою. Парамедики спробували прочитати йому нотацію, що люди зі зламаними ногами зазвичай кричать і плачуть, а Пол, мабуть, просто симулянт. І тільки побачивши ногу, вони йому повірили.

Біль іноді може бути відсутнім і в людей із нормальною неврологічною системою. Так, спостереження анестезіолога Генрі К. Бічера за пораненими під час Другої світової війни показали, що про сильний біль повідомляли менш як чверть поранених солдатів. Три чверті навіть не просили знеболювального, хоча їхні поранення були важкими. Бічер дійшов висновку, що рани, отримані на війні, під час бійки, спалаху гніву, менш болючі, ніж випадкові рани під час аварії або ненавмисного падіння. Біль може бути заблокований сильними емоціями. Крім того, поранення солдата звільняє його від перебування на полі бою, де його можуть убити, де він відчуває втому, голод, холод та інший дискомфорт. Поранення дає йому відстрочку, можливо, постійну, ця думка викликає ейфорію.

Під час спортивних змагань учасники продовжують грати, попри перелом кістки або вивих щиколотки. Біль приходить тільки тоді, коли минає збудження. Цю особливість закладено еволюцією: важливі процеси в нервовій системі дають нам змогу тікати або битися навіть із важким пораненням. Але щойно небезпека минула, біль повертається, щоб сигналізувати про те, що час вжити заходів.

Відчуття допомагають нам засвоїти правила, за якими живе навколишній світ, вчать, що деякі дії небезпечні для життя і здоров’я. Достатньо зовсім невеликих змін у генетичному коді або імунній системі, і життя стає непередбачуваним.

Наше сприйняття зовнішнього світу дуже суб’єктивне

У системі розуміння нашого світу є три основні недоліки. По-перше, ми отримуємо занадто велику кількість інформації, тож наша нервова система просто не в змозі повністю її обробити. Коли ми намагаємося охопити наш світ за допомогою зору, або слуху, або дотику, це нагадує спробу транслювати фільм у якості HD за допомогою занадто повільного інтернету. По-друге, ми спираємося на минулий досвід, практично живемо в минулому. Наші нерви, спинний і головний мозок, зв’язки між нейронами так влаштовані, що ми все сприймаємо із затримкою. Припустимо, ви дивитеся, як тенісист відбиває м’яч ракеткою. З моменту, коли м’яч відскакує від ракетки, мине 400 мілісекунд, перш ніж ми це побачимо. Ще через 60 мілісекунд зображення потрапить на сітківку, а звідти — на зорову кору, і ви вловите якийсь неясний сигнал. Ще через 160–180 мілісекунд ви усвідомлюєте, що саме побачили. Коли ми нарешті сприймаємо м’яч у русі, він уже встиг пролетіти кілька метрів. По-третє, будь-яка сенсорна інформація неоднозначна. Вам здається, що недалеко від вас стоїть червона машина. Насправді це може виявитися іграшковий автомобільчик на рівні ваших очей і за кілька сантиметрів від них. Неоднозначність зорового сприйняття можна побачити, дивлячись на малюнки Моріса Ешера або картинки з оптичними ілюзіями. Наше сприйняття світу спирається на наші очікування того, яким цей світ має бути. Ми бачимо те, що очікуємо, те, що хочемо бачити.

Лешцинер розповідає про одну зі своїх пацієнток, Ніну, яка внаслідок низки травм майже повністю осліпла. Усе, що вона могла бачити, — трохи світла в куточку ока. Але крім цієї світлової плями Ніна за кілька тижнів почала бачити колірні хвилі, візерунки, як у калейдоскопі, широку палітру кольорів, де синій і червоний змінювався фіолетовим і помаранчевим, а потім усіма кольорами веселки. Зображення поступово ставали дедалі складнішими. Потім ці зображення почали перетворюватися на обличчя. Іноді вони були мультяшними й анімованими, іноді схожими на зомбі, і з іклів у них капала кров. Коли Ніна розповіла про це рідним і лікарям, вони почали шукати інформацію і припустили, що в неї синдром Шарля Бонне.

Шарль Бонне був юристом, але дуже любив світ природи. У 1760 році він описав незвичайні симптоми свого діда, який переніс операцію з видалення катаракт на очах. Спочатку, як і Ніне, йому стало краще, потім зір почав погіршуватися, поки не зник зовсім. Але в міру погіршення зору він почав бачити все більш виразні галюцинації — людей, тварин, карети, будівлі. Він бачив живі картини в гобеленах, які висіли в нього вдома. Бачив він і ліліпутів, описаних Свіфтом. Дід розповідав про гарно вдягнутих дам із гарними зачісками, які танцювали або несли на голові перевернуті столи. Іноді його видіння були більш абстрактними: колеса, що обертаються, візерунки калейдоскопа.

Водночас і дід Шарля Бонне, і Ніна були психічно здорові й розуміли, що їхні видіння несправжні. Будь-яке захворювання очей може викликати синдром Шарля Бонне, і для цього навіть не обов’язкова повна сліпота. Досить втратити зір наполовину.

В іншої пацієнтки Лешцинера, на ім’я Сьюзен були епілептичні напади. Вони починалися тоді, коли в поле зору Сьюзен потрапляли миготливі вогні або вона бачила якесь мерехтіння. Так бувало, коли вона їхала в поїзді, сонячне світло падало на обличчя, від стін у будинку відбивалося світло телевізора, крутився стробоскоп на дискотеці. Іноді було достатньо навіть невеликої зміни в освітленості, щоби почався напад. Серйозні напади Сьюзен пригнічує за допомогою ліків, але дрібніші, які називають аурами, тривають від впливу світла. Під час нападу в Сьюзен теж бувають зорові галюцинації. Вона бачить кольорові кругові візерунки, кола, кульки або плями. Іноді вони збільшуються в розмірах і рухаються. Електрична активність спочатку поширюється первинною зоровою корою, ділянкою мозку, звідки надходять сенсорні враження. У людей із мігренню перед нападом теж бувають аури — невелике мерехтіння збоку, яке поступово посилюється, віщуючи напад.

Коли ми щось бачимо, це не просто реєстрація зображення, що потрапило на сітківку. Коли ви бачите чиєсь обличчя, потрібно два етапи обробки, щоб його розпізнати. Мозок має визначити, що це за обличчя, які асоціації викликає, і фіксує, що це обличчя улюбленої матері. Другий етап опрацювання: де це обличчя — далеко чи близько, наближається чи віддаляється, чи потрібно піти назустріч матері, щоб обійняти, чи, навпаки, проводити її.