Багато західних політиків стурбовані проблемою надмірної міграції, але водночас не шукають можливість  як треба вдатися в неї

І США, і Європа останнім часом дедалі частіше розглядають міграцію з бідніших країн як економічне лихо, руйнування традицій і потенційну загрозу. Про це говорять Дональд Трамп, німецька партія «Альтернатива», французьке «Національне об’єднання», прихильники англійського брекзиту та політичні партії інших європейських держав, зокрема Італії та Угорщини.

Помірковані політики намагаються поєднати ліберальні цінності та захист своїх кордонів від надмірної, як багатьом здається, гостинності. У світі дедалі більше конфліктів, що спричиняють приплив біженців: зімбабвійські біженці в Південній Африці, мусульмани рохінджа в Бангладеш, біженці із Сирії та інших країн шукають притулку на Заході, але Захід почав серйозно побоюватися наслідків легкого надання притулку. Тим часом частка мігрантів у світі за 30 років ніяк не змінилася: і в 1990 році мігрантів у країнах Заходу було 3 відсотки, й у 2017-му.

До Євросоюзу щороку прибувають з інших країн світу до 2,5 млн мігрантів, що становить менше половини відсотка населення ЄС. Далеко не всі з них біженці або нелегальні мігранти, здебільшого це люди, запрошені на роботу, або ті, хто приїхав з’єднатися із сім’єю. У 2015–2016 роках приплив біженців збільшився, але 2018 року повернувся до колишніх значень. З 638 тисяч запитів про притулок було задоволено тільки 38 відсотків, що становить 1 людина на 2500 жителів ЄС. Це досить скромна цифра.

Жителі багатьох європейських країн відчувають страх перед змішанням рас, пов’язаний із появою мігрантів. Але дослідження показали, що ці страхи сильно перебільшені. Так, в Італії частка мігрантів становить приблизно 10 відсотків, але більшість місцевих респондентів із корінного населення впевнені, що їх майже третина. Переоцінюється не тільки кількість мігрантів, а і їхня неосвіченість, дикість, бідність та утриманські настрої. Цим часто користуються недобросовісні політики, зокрема Марін Ле Пен у Франції, розпалюючи шовіністичні настрої та маніпулюючи фактами й цифрами.

Експерименти показали, що навіть після того, як французьким респондентам давали ознайомитися зі справжніми цифрами, що викривають брехню Ле Пен, вони не змінювали своїх поглядів на імміграцію загалом. Причина криється в тому, що люди побоюються, що чужинці заполонять робочі місця, погоджуючись працювати за меншу плату, а таке зниження позначиться і на зарплаті місцевих жителів. Мігранти виграють, тому що грошова за європейськими або американськими мірками зарплата однаково вважається великою в них на батьківщині. Цей факт уміло підносив виборцям Трамп під час своєї передвиборчої компанії.

Однак, на думку авторів, оплата праці — далеко не перший і не єдиний чинник, що змушує людей залишати рідні місця і приїжджати в чужу країну. Інакше жителі бідних країн у повному складі намагалися б втиснутися в інші, більш ситі та багаті держави. Але цього не відбувається — виїжджають далеко не всі порівнюючи з тими, хто залишився.

Країни, з яких стабільно прибувають мігранти (Сирія, Ірак, Гватемала, Ємен) зовсім не найбідніші у світі. Мексика, яка постійно постачає мігрантів до США, має подушний дохід вище середнього й розвинену систему соціального забезпечення. Причина міграції — не злидні та голод, як у Сьєрра-Леоне або Мозамбіку. Це нескінченні нарковійни, як у Північній Мексиці, хунта у Гватемалі, громадянські війни на Близькому Сході. У Непалі часто траплялися неврожаї, рівень життя падав, але це не стимулювало місцевих жителів тікати з країни. Але коли в країні почалися заворушення, пов’язані з маоїстським заколотом, люди побігли й із Непалу. До втечі їх штовхав страх за своє життя і життя близьких.

Інший тип мігранта — молода амбітна людина, яка хоче випробувати найкращі можливості в чужій країні. Батьки намагаються допомогти. Так, деякі жителі Китаю цілодобово працюють і економлять на всьому, щоб дати дітям найкращу вищу освіту на Заході. Але більшість жителів бідних країн бідність і навіть злидні не змусять покинути не те що країну, а навіть їхнє село, щоби перебратися в місто, де вони змогли б отримувати вдвічі, а то й утричі більше грошей. В Індії чимало тому прикладів, і не тільки в ній. Під час економічної кризи в Греції 2010–2015 року лише 350 тисяч греків поїхали працювати до країн ЄС, хоча вони, як члени ЄС, мали повне право працювати й переміщатися Європою.

Іноді люди змушені залишати насиджені місця через раптові природні катастрофи. Наприклад, 1973 року на одному з Вестманських островів в Ісландії сталося виверження вулкана. Жителів оперативно евакуювали, але лава зруйнувала багато будинків. Уряд Ісландії запропонував їм гроші на купівлю нових будинків, і запропонував переїхати туди, куди їм захочеться. Багато хто залишився, але 42 відсотки виїхали. Ті, кому було менше ніж 25 років на момент переїзду, на новому місці здобули освіту і знайшли високооплачувану роботу. Але ті, кому було більше, звикли займатися рибальством, як більшість жителів Вестманських островів, і їхній переїзд був менш вдалим у плані заробітку і влаштування на роботу. Для того, щоб зірвати людей із місця, недостатньо одних лише економічних стимулів.

Приїжджі не скорочують, а створюють робочі місця. Вони витрачають зароблені гроші в магазинах, ресторанах, перукарнях, збільшуючи оборот товарів і послуг і створюючи тим самим робочі місця для інших низькокваліфікованих людей. Але якщо їхні гроші висилаються на батьківщину, цього не відбувається.

Крім того, низькокваліфіковані мігранти підвищують попит на робочу силу та уповільнюють процес механізації. Навіщо впроваджувати дорогу техніку, якщо набагато простіше й дешевше найняти дешеву робочу силу? Але місцеві жителі цього не розуміють. Свого часу в Каліфорнії місцеві сільськогосподарські робітники змусили наймачів відмовитися від мексиканських іммігрантів, які нібито знижують плату місцевим. Щойно мексиканців звільнили, збір помідорів повністю автоматизували, і без роботи опинилися вже місцеві.

Мігранти й місцеві жителі не конкурують, тому що в них різні завдання. Приїжджі можуть виконувати роботу, для якої не потрібно багато спілкуватися, через погане знання мови — з нею справлятимуться місцеві. Фірми прагнутимуть наймати більше працівників, приїжджих — для простої роботи, місцевих — для складнішої.

Багато мігрантів проходять через важкі випробування, що розвивають у них терпіння, силу, витримку. Багато хто має високий інтелект і таланти, які дадуть їм можливість не займати, а створювати робочі місця, або це зроблять їхні діти. У 2017 році в США підрахували, що 43 відсотки американських компаній, які лідирують за доходами, були засновані або іммігрантами, або дітьми іммігрантів. Батько Генрі Форда був ірландським іммігрантом, Стіва Джобса — сирійським, Сергій Брін народився в Росії, Джеффа Безоса виховав вітчим-кубинець.

Автори вважають, що найкращий спосіб допомогти мігрантам вбудуватися в нову країну — полегшення їхньої інтеграції. Їм можна надати субсидії на оренду житла, роботу, допомогу в догляді за дітьми. Новачок не почуватиметься чужорідним тілом і швидко займе своє місце в суспільстві, нікого не витісняючи та не замінюючи.

Міжнародна торгівля на практиці виявилася куди менш вигідною, ніж здавалося в теорії

Нині в США й суспільство, і політична еліта вважають, що в країну імпортується надто багато товарів з інших країн, і пропонують виробляти продукцію безпосередньо в США, а для ввезених товарів установити вищі тарифи. Але ж міжнародна торгівля досі вважається запорукою процвітання для всіх її учасників.

Більшість економістів давно дійшли висновку, що вільна торгівля між країнами вигідна всім і кожному. Ще Давид Рікардо 200 років тому стверджував, що кожна країна має робити те, що вдається їй найкраще. Країни торгують одна з одною, обмінюються товарами, і в результаті загальний дохід зростає у всіх. Це називається порівняльною перевагою.

У Шотландії не росте виноград, а ґрунт Франції не багатий на торф, що необхідно для виробництва шотландського віскі. Але Шотландія може постачати до Франції віскі, а Франція відповідно продавати їй вино.

Міжнародна торгівля скорочує найменш продуктивні галузі кожної країни. Тому виробництвам у кожній країні потрібно зосередитися на тих товарах, які вони виробляють, а решту імпортувати, щоб не витрачати ресурси на те, що виробляти складно.

За часів Рікардо йшлося про те, що виробництво потребує лише праці, тож коли економіка країни стає багатшою, від цього виграють усі. Але в сучасному суспільстві все складніше.

Крім праці, потрібно враховувати й капітал. Одні товари щодо інших вимагають більше праці та менше капіталу. Якщо дві країни мають доступ до одних і тих самих технологій виробництва, то країна, де праця дешевша й робочої сили більше, матиме перевагу у виробництві трудомісткого продукту. Вона спеціалізуватиметься на трудомістких продуктах. А якщо країна порівняно багата на капітал, але не на робочу силу, вони прийдуть до взаємовигідних відносин. На перший погляд здається, що така співпраця має допомогти бідним робітникам у бідних країнах, але завдати шкоди робітникам у багатій країні, як, на думку багатьох, відбувається через те, що дуже багато західних виробництв перемістилися в Китай. ВНП бідних країн має збільшитися, а нерівність — зменшитися. Але чи не призведе це до збільшення нерівності в багатій країні, до погіршення життя її власних робітників?

На цю тему майже немає досліджень, але в одній доповіді МВФ стверджується, що більше торгівельних відносин між країнами, то сильніше вони збагачують одна одну, стаючи не тільки багатшими, а і зменшуючи рівень нерівності. Однак Європа складається з безлічі маленьких країн, які постійно торгують одна з одною. У них майже немає злиднів і нерівності, але активна міжнародна торгівля далеко не єдина причина їхнього процвітання.