Збільшення території Риму поступово призвело до централізації влади

До приходу до влади імператорів Стародавній Рим був своєрідною демократією, яку сьогодні називають Римською республікою. Вона існувала ще від засновника Риму Ромула. Вищу політичну еліту Стародавнього Риму становили консули, їм допомагали інші посадові особи рангом нижче. Їх обирали громадяни Риму чоловічої статі, які голосували й за ухвалення законів, і за рішення про війну та мир. Але основна влада в цій системі належала багатим. Їхні голоси мали більше значення, ніж голоси простіших людей, а крім того, вони мали право балотуватися на державні посади та командувати військами. Найвпливовішою римською інституцією був Сенат, що складався з кількох сотень колишніх чиновників.

Члени сенату засідали довічно, а решта державних посад були тимчасовими, на рік, включно з посадами консулів. Обіймали їх спільно, наприклад, консулів завжди було два. За консулами на наступній сходинці ієрархічної драбини стояли претори, яких було 16. Вони займалися відправленням правосуддя. Важливою була не кількість чиновників, а обмежений час їхнього перебування при владі.

У V столітті до нашої ери Рим був звичайнісіньким містом, але за наступні кілька століть став домінувати на Середземномор’ї. Є кілька припущень, як це сталося. Висловлюються припущення, що римляни не тільки були досвідченими воїнами, які володіли різними техніками ведення бою, — такими ж були і їхні супротивники, яких вони завоювали. Але в римлян мілітаризм поєднувався з конкурентним духом представників еліти, які прагнули перевершити один одного в гонитві за військовою славою. Крім того, у римлян були необмежені людські ресурси після того, як вони взяли під контроль більшу частину Італії.

Успішні римські завоювання вплинули не тільки на жителів захоплених земель, а й на внутрішню політику Риму. Захоплення здобичі приносило величезний прибуток, і це викликало заздрість і загострювало суперництво між членами владної еліти. Командири могли озолотитися на війні, і поступово на вершинах римського суспільства утворився відчутний розрив між надбагатими уславленими командирами та рештою. Такі командири могли за свої гроші найняти власну армію.

Територія Риму, що росла змінила структуру розподілу влади в республіканському уряді. Тривалий час виборні посадові особи поєднували обов’язки найрізноманітнішого штибу, від командування солдатами в бою до усунення міських проблем. Але в міру розширення території поєднувати обов’язки ставало дедалі важче. Адже для того, щоб дістатися до віддалених куточків, могло знадобитися кілька місяців. Чиновників почали призначати на закордонні посади на довгий час, після того, як вони рік пропрацювали в Римі. Але іноді принципи поділу влади порушувалися, і чиновник міг передати повноваження і ресурси якомусь командиру, наприклад, під час навали піратів.

У Римі початку I століття до н. е. почали з’являтися перші зачатки автократії. У 80-х роках до н. е. один із впливових командирів, на ім’я Луцій Корнелій Сулла проголосив себе диктатором, прийшов зі своєю армією до Риму й нав’язав Сенату й суспільству програму консервативних політичних реформ. При владі він пробув два роки, після чого пішов у відставку і швидко помер від невідомої хвороби.

Через 10 років автократичний досвід вирішив повторити Гней Помпей Магн, прозваний Помпеєм Великим. Римське суспільство доручило йому відбивати набіги піратів, для чого виділило величезний бюджет і наділило владою над усіма іншими римськими чиновниками в Східному Середземномор’ї. Незабаром він став консулом в однині, без другого консула-колеги, що на ті часи було нечуваним. Магн вкладав гроші в будівництво громадських будівель у Римі, і наказав друкувати на монетах свою голову в профіль як символ одноосібної влади. Але головний поворотний момент настав у середині I століття за Юлія Цезаря, який балансував на межі між римською демократією і правлінням імператорів. Спочатку його кар’єра розвивалася звичайним для чиновника чином. Можливо, амбіції в нього були вже тоді. Йому доручили командувати військами в завойованій Галлії, де він залишався 8 років, а потім самовільно продовжив своє правління ще на такий самий термін.

Після цього Цезар, наслідуючи Суллу, вирішив теж рушити на Рим, перейшовши річку Рубікон, що незабаром стало символом точки неповернення. Потім усередині Риму він розв’язав громадянську війну, у якій йому протистояв Помпей, консервативний традиціоналіст. Цезар здобув перемогу, Помпея стратили в Єгипті, куди він утік. Після цього Цезар, який остаточно захопив владу, став одноосібним правителем Риму, контролюючи Сенат. Сенат призначив його спочатку диктатором, а через кілька років — довічним диктатором. Саме з його правління звичайне ім’я Цезар стало використовуватися як частина офіційних титулів інших правителів Риму.

Цезар пережив свого ворога Помпея всього на чотири роки, а в Римі він рідко затримувався довше, ніж на місяць, придушуючи осередки громадянської війни за кордоном. Але він заклав основи правління для майбутніх імператорів. Весь Рим був наповнений його портретами і скульптурами. Цицерон одного разу з іронією зауважив, що навіть зірки на небі підкоряються Цезарю, натякаючи на його реформу римського календаря. Саме із Цезаря в календар було введено високосний рік. Контролювати час могла тільки абсолютна авторитарна влада. І смерть Цезаря від руки змовників теж стане звичним кінцем життя для багатьох імператорів.

Авторитарне правління змінило принципи демократії, перетворило їх на видимість

У вбивць Цезаря на чолі з Брутом (справжня особистість якого постає значно менш привабливою, ніж зображають письменники та драматурги) не було плану подальших дій. Десять років тривала громадянська війна між прихильниками Цезаря і його противниками, а потім — тільки між прихильниками. У підсумку вона звелася до боротьби між двома партіями. Одну очолював ставленик Цезаря Марк Антоній, який пізніше уклав союз із Клеопатрою, іншу — троюрідний племінник Цезаря Октавіан, якого Цезар усиновив (так нерідко робилося, щоби полегшити шлях до вищої влади). Протистояння закінчилося перемогою Октавіана.

Шлях Октавіана до влади почався у віці 19 років. У 44 році до н. е. він зібрав власне приватне ополчення й уклав тимчасовий союз із Марком Антонієм. Разом вони тероризували Італію, щоби покарати супротивників Цезаря, а заодно зібрати з населення гроші. Майно їхніх ворогів продавали, гроші конфісковували. Згодом колишні союзники стали ворогами, й Антоній вступив у союз із Клеопатрою.

Після поразки Антонія і Клеопатри Октавіана почали називати Августом, як він сам запропонував. У свій час він обмірковував, чи не назватися йому Ромулом на честь засновника Риму, але його відрадили від цієї ідеї — адже Ромул убив свого брата Рема в боротьбі за владу. Ім’я Август було нейтральним, новим в історії Риму та означало щось на кшталт «Шанований». Згодом його, як і ім’я Цезар, стали використовувати як додавання до титулів. Саме Август разом з однодумцями розробили новий стиль правління і роль імператора в ньому.

Крім того, з Августа почалося гравіювання на колонах діянь імператорів.

Його сучасники зазначають, що на двох бронзових колонах біля гробниці Августа недалеко від центру Риму були висічені розповіді про його діяння під назвою «Що я зробив» (Res Gestae). Колони були втрачені в Середні віки, найімовірніше, перетоплені на зброю, але текст був скопійований. Текст являє собою звіт від першої особи про свої досягнення. Свої погроми в Римі він підносить як звільнення держави від ворожих фракцій. Він описує витрачені суми, проведені вистави, відновлені храми, підрахунок чисельності населення, кількість убитих ворогів. Але це не просто звіт про діяльність Октавіана, а спроба дати інструкції майбутнім імператорам. Особливо наголошується на трьох головних вимогах до майбутнього імператора: він має завойовувати, має бути благодійником, будувати нові будівлі або реставрувати старі. Крім того, Риму не завадять нові землі та лояльність іноземних правителів. Октавіан хвалиться і масовими вбивствами, що не заважає йому відзначати й власні благодіяння. Він організовував розваги, роздавав вино, зерно і гроші своїм підданим, планував побудувати нові святилища, портики та акведуки. Август хвалився, що прийняв Рим містом із цегли, а залишив його містом із мармуру.

Наступні за Августом імператори прийняли цю настанову й активно вбудовували себе в міську структуру Риму, змагаючись один з одним. Вони не дуже цікавилися нетрями, у яких мешкала більшість жителів Риму. Але колони, храми, портики, палаци прагнули зробити якомога ефектнішими. Величезну колону імператора Траяна через 50 років перевершила заввишки колона Марка Аврелія, яка була на 5 метрів вищою. Але це були лише деталі. Кожен імператор дотримувався власного плану будівництва, щоб залишити свій слід і в міському пейзажі, і в історії.