Хто за головного? Нейробіологія свободи волі
Дайджест книги Майкла Газзаніги «Хто за головного?».
Про наукові дослідження мозку та свідомості, про дивовижні відкриття і парадокси в цій галузі, що змушують переосмислити розуміння свободи волі, вибору й самих себе.
Майкл Газзаніга — культова фігура, один із найвідоміших учених у галузі досліджень мозку і співавтор терміну «когнітивна нейронаука». Письменник-фантаст Станіслав Лем посилався на дослідження Газзаніги у своєму романі «Мир на Землі» про пригоди Ійона Тихого. У книзі «Хто за головного?» Газзаніга ділиться із широкою аудиторією результатами відкриттів у галузі нейробіології, що кидають світло на те, як працює мозок, як виникає свідомість, як люди ухвалюють рішення, чи є в нас свобода волі й що взагалі означає бути людиною.
Оці питання давно привертають увагу філософів і вчених із різних сфер. Технології, що з’явилися наприкінці XX століття, дали змогу зазирнути в мозок так глибоко, як ніколи раніше. Те, що здавалося непізнаваним, стало предметом досліджень нейробіологів. Тепер стало можливим спостерігати, як свідомий досвід пов’язаний із мозковими процесами. Так, широке обговорення, зокрема, у популярній пресі, викликали експерименти Бенджаміна Лібета, які показали, що випробовувані ухвалюють рішення про дію ще до того, як усвідомлюють це.
Оці та подібні експерименти призвели багатьох учених до однозначного твердження, що ніякої свободи волі в людини немає, що ми лише біологічні автомати, запрограмовані на певні реакції, над якими ми не маємо жодної влади. Але те, що ми не приймаємо усвідомлених рішень, призводить до важливих висновків. Це, наприклад, означає, що людина, яка вчинила злочин, не може нести відповідальність за нього. Ми не повинні її звинувачувати, оскільки вона лише біологічний робот, у якого не було іншого виходу. Якщо в людини немає свободи волі й вона свідомо не бере участі в ухваленні рішень, значить, вона не може нести відповідальність за свої дії та нам потрібно повністю змінити законодавчий підхід.
Майкл Газзаніга у своїй книзі відводить читача від подібних однозначних трактувань. Традиційне розуміння свободи волі дійсно опинилося перед загрозою у світлі відкриттів у галузі науки про мозок, але водночас складні питання не можна звести до простих і однозначних відповідей. Самі питання потрібно поставити інакше.
Зміст дайджесту
1Відкриття у сфері роботи мозку загострили суперечку поміж прихильниками свободи волі та детерміністами2Спадковість проти середовища — це теж хибна дихотомія3Будова людського мозку відображає наш еволюційний шлях4Завдяки дослідженням людей із розщепленим мозком вдалося побачити децентралізовану природу свідомості5За відчуття єдності відповідає додаток інтерпретації6Свідомість потрібно розуміти як складну систему7Відповідальність за дії має сенс на соціальному рівні8Завершальні коментарі1
Відкриття у сфері роботи мозку загострили суперечку поміж прихильниками свободи волі та детерміністами
Філософська мудрість мовить про те, що в життя є тільки той сенс, який ми самі йому надаємо. Людина не може контролювати все, що з нею відбувається, але вона може обирати своє ставлення до того, що відбувається. Ми вільні обирати певні дії, ми володіємо свободою волі. Однак нині, особливо в інтелектуальному середовищі, поширена думка, що людина нічого не контролює у своєму житті. Наш розум і свідомість — породження процесів, які відбуваються в мозку. Відповідно, і керуються вони без того, що ми називаємо свідомістю. За таким судженням людина уподібнюється зомбі, що керується процесами, над якими вона не має влади. Відчуття нами свободи волі — лише ілюзія, яка виникає вже потому, як фізичні процеси відбулися в мозку й несвідомо виконали власну роботу.
Подібні міркування можуть призвести до екзистенційного відчаю тих небагатьох людей, які періодично розмірковують про сенс життя. Вони пов’язані з переконанням, що ми живемо в гостро детермінованому всесвіті, ми є її частиною, ми скоряємося законам фізики, наші думки — продукт процесів, що відбуваються в мозку, над якими ми не маємо влади, із чим ми можемо лише змиритися, але із цього також випливає, що нам не варто засуджувати інших за погані вчинки й вимагати, щоб люди несли відповідальність за них, адже вони нічого не могли змінити: вони діяли відповідно до законів фізики, які поширюються і на те, що відбувається у їхніх головах.
Такого детерміністського погляду дотримувалися Спіноза та Айнштайн, а зараз — сучасний мислитель Річард Докінз. Докінз зазначає, що люди — детерміновані механічні машини, і загадується над питанням, чому тоді ми караємо людей, а не намагаємося виправити їх.
Якщо машина ламається, то розумно її лагодити, а не бити кулаками. Людина — теж машина, тільки біологічна.
Але подібне ставлення глибоко обурює людей, які вірять у свободу волі та в те, що людина несе відповідальність за свої вчинки. До того ж уся наша культура пронизана ідеями, пов’язаними з волею, рішеннями, відповідальністю за дії та покараннями за провину. Ми караємо винних, тому що вважаємо, що вони несуть відповідальність за свої вчинки, а детерміністське ставлення змушує нас знімати відповідальність із людини, адже все нібито породжено процесами в мозку, які вона свідомо не контролює.
Хто ж має рацію — детерміністи або ті, що вірять в існування свободи волі? Майкл Газзаніга вказує на проблему: люди прагнуть до визначеності й чекають чітких відповідей на порушені ними питання, на кшталт, «так» або «ні», правильно чи неправильно, усе або нічого. Але таке дихотомічне ставлення помилкове й не призводить ні до чого. Потрібна інша парадигма для відтворення фізичного і психічного розуміння особистої відповідальності. Розум, який якимось чином породжується фізичними процесами в мозку, обмежує його. Він наводить аналогію: плин машин обмежує рух, сам рух не можна звести до суми складників його частин, і щось схоже відбувається з мозком і розумом.
2
Спадковість проти середовища — це теж хибна дихотомія
Довга і спекотна суперечка поміж прихильниками теорії «чистого аркуша» і визначальної ролі спадковості теж у підсумку призвела до зміни парадигми. Що більше впливає на людину — спадковість чи середовище? Чи є немовля «чистим аркушем», який стає тим, що робить із нього середовище, чи є його шлях визначений спадковістю?
На початку XX століття панувала теорія «чистого аркуша», яка, як здавалося, стверджувалася низкою експериментів над тваринами: обсяг віддалених тканин їхнього мозку впливав на навчання і пам’ять, а локалізація цих тканин не мала значення. Вважалося, що немає ніякої структурованої системи нейронів, що вони взаємозамінні. Оці ідеї лежали в основі теорій біхевіоризму та еквіпотенційності мозку, через які довгий час ігнорувалися багато фактів про локалізацію частини функцій мозку в конкретних місцях. Затятий прихильник біхевіоризму, директор лабораторії психологічних досліджень в Університеті Джонса Хопкінса, Джон Вотсон, в 1930 році заявляв: «Дайте мені дюжину здорових, нормально розвинених немовлят і мій власний особливий світ, у якому я буду їх ростити, і я гарантую, що, коли виберу навмання дитину, зможу зробити її на власний розсуд фахівцем будь-якого профілю — лікарем, адвокатом, актором, торговельником і навіть жебраком або злодієм — незалежно від її талантів, захоплень схильностей, здібностей і расової належності її предків».
Повний текст цього та інших дайджестів книжок з тем #психології, #бізнесу, #здоров'я, #науки, #філософії, #саморозвитку доступні підписникам клубу “Rozum.Love” Повний текст цього та інших дайджестів книжок з тем #психології, #бізнесу, #здоров'я, #науки, #філософії, #саморозвитку доступні підписникам клубу “Rozum.Love”
Повний текст цього та інших дайджестів книжок з тем #психології, #бізнесу, #здоров'я, #науки, #філософії, #саморозвитку доступні підписникам клубу “Rozum.Love”
Переглянути коментарі (0) Підписатися на Telegram-канал