1

Тривога допомагає нам пізнати себе

Ми постійно про щось турбуємося, навіть якщо турбуватися нема про що. А що як щось трапиться? Що завгодно: заболить зуб, звільнять із роботи, зламається машина, трапиться аварія, захворіє дитина… Список можна продовжувати нескінченно.

Зазвичай, більшість цих страхів ні на чому не ґрунтується. Однак люди насилу їх переносять. У 1950–1960-ті роки в США був період матеріального благополуччя, який збігся з періодом холодної війни. Люди не знали, на чому їм зосередитися: чи то на будівництві бомбосховища, чи то на купівлі нового будинку. З одного боку, вони насолоджувалися гараздом і достатком, з іншого — відчували, що всьому цьому будь-якої миті може прийти кінець, як і всьому іншому. У цей період набрав популярності екзистенціалізм, у романах, віршах та есе.

Колись Мішель Фуко сказав, що на наше розуміння себе впливають інститути, у які вбудоване наше життя. Саме вони формують словниковий запас для роздумів про наш емоційний стан. У Середні віки люди міркували про свою внутрішню сутність, використовуючи такі поняття, як гріх, осуд, спокута, прощення тощо. Приблизно із середини минулого століття люди описували внутрішній стан із погляду психоаналізу і психотерапії. Багато американців починаючи з 1950-х років із кожного приводу звертаються до експертів-психотерапевтів. А ті вже пропонують формулювання про те, як треба думати та говорити про горе, етику, проблеми тощо.

Саме з 1950-х років на ринок вийшли такі ліки, як валіум та інші седативні препарати, а також транквілізатори та стимулятори. Разом із новими препаратами з’явилися і нові психологічні розлади, які, здебільшого вигадані фармацевтами та психотерапевтами. Так, наприклад, сором’язливість оголошували соціальною тривожністю, розладом, який треба було лікувати. Тривогу й занепокоєння пояснювали хімічним дисбалансом, який можна відрегулювати відповідними ліками.

Звісно, безліч важких психічних розладів справді потребує медикаментозної корекції. Але на наш настрій впливають не тільки нейрони мозку та їхній дисбаланс, а й багато іншого. У вас важкий, пригнічений настрій. У цей час хтось телефонує і повідомляє надзвичайно радісну новину, несподівану й дуже приємну. Поганого настрою як не бувало, і жодних пігулок для цього не знадобилося. Потрібні були лише правильні слова в потрібний момент.

Багато філософів розглядали тривогу як руйнівну діяльність нетренованого мозку. Тривога заважає його роботі, вважали вони, і багато сьогоднішніх психіатрів поділяють цю думку. К’єркегор, однак, думав по-іншому. Він вважав, що тривога допомагає самопізнанню, і називав її «запамороченням від свободи». Ця свобода змушує нас постійно робити вибір, обирати між однією та іншою можливістю. Сартр наводить приклад: коли ми стоїмо на краю обриву над прірвою, ми завмираємо від тривоги. Але ми тривожимося не тому, що можемо впасти, а тому, що відчуваємо свободу для стрибка.

Ми тривожні, навіть коли все йде добре. Тривога пов’язана з майбутнім, і тому вона заважає жити теперішнім моментом. К’єркегор не намагається заспокоїти людину. Навпаки — він пропонує жити з відчуттям, що все йде не так, як хочеться. Ми часто намагаємося заспокоїтися, перетворивши екзистенціальну тривогу на турботу про якусь життєву проблему. Нам здається, що ми заспокоїмося, коли син або дочка вступлять до вишу, або ми переїдемо в більш підхоже місце, або станеться ще щось хороше. Але тривога не зникає, тому що це туга за нашим вищим «я». Можливо, саме ця екзистенціальна тривога підказує нам, що ми прийшли в цей світ не тільки для задоволень, що в нас є призначення. Ніколи не турбуються тільки бездуховні люди.

Не панікуйте через почуття тривоги. Інакше позбавлення від нього може поглинути все ваше життя. Натомість використовуйте її, щоб зрозуміти, чого хоче ваше справжнє «я».

2

Депресія часто породжується нашим невмінням говорити із самими собою

Це невміння проявляється в постійних тривожних думках, тяжких спогадах, трагічних подіях, які трапилися з нами або нашими знайомими, самобичуванні та почутті провини. Далекий від екзистенціалізму Фрейд вважав, що за пригніченістю і пасивністю людини в депресії прихований страшний гнів, спрямований на себе самого. Депресія може початися з одного-двох неприємних спогадів про давні події, які однаково неможливо скасувати або виправити. Але депресивні люди знову і знову мучать ними себе, і змушені заспокоюватися за допомогою таблеток.

К’єркегор часто впадав у депресію, страждаючи від нез’ясовної печалі та тяжких думок. Але він не впадав у відчай і чітко розділяв ці два поняття. Перебувати у відчаї та бути в депресії — це різні речі.

Люди в депресії, можливо, бачать себе в занадто принизливому світлі, але здатні себе прийняти, хоч і з муками. Людина у відчаї так себе ненавидить, що хоче стати кимось іншим. Неможливість стати цим іншим тільки посилює відчай. Наприклад, людина з амбіціями дає собі установку стати кимось великим — «або Цезар, або ніхто». Якщо в неї не виходить стати Цезарем, вона стає ніким, не може бути самою собою.

В юності Маріно прагнув потрапити в Національну футбольну лігу. Він не уявляв свого життя без того, щоб не опинитися в списку гравців НФЛ. У цей час тривала війна у В’єтнамі, але Маріно не було до неї жодного діла. Коли його мрія не здійснилася, він почувався загубленим, нікчемним, невидимим. Він думав, що засмучується через футбол. Але за К’єркегором виходило, що він зневірився стати собою-футболістом, бо не бачив жодної іншої версії себе.

Багато людей живуть у майбутньому. Вони формують бачення себе в майбутньому, яке потрібно реалізувати. Якщо в людини немає такого бачення, до неї ставляться з недовірою: значить, у неї немає мети. Метою може бути накопичити мільйон до 30 років, стати знаменитим актором або співаком, або елітним спортсменом. Сьогодення для них — тільки сходинка до майбутнього п’єдесталу. Іноді ці мрії навіть здійснюються. Але — дивна річ — домігшись свого, вони теж не застраховані від почуття відчаю.

К’єркегор вважав, що є три види «я».