1

Ми переоцінюємо свою раціональну частину та недооцінюємо емоційну

Як з’ясували нейробіологи, у прийнятті рішень і взагалі в наших діях емоції відіграють величезну роль. Довгий час вважалося, що всі рішення мають ґрунтуватися на розумі, а емоції треба тримати в шорах. Але чи це так насправді?

Уявіть наш розум як машину свідомості. У цій машині є водій (думає мозок) і пасажир (що відчуває мозок). Думаючий розраховує дії, вибирає оптимальні варіанти та висловлює думки за допомогою мови. Мозок, що відчуває, — це інтуїція, емоції, інстинкти, імпульси. Думаючий мозок розраховує графіки сплати кредиту, той хто відчуває хоче кинути роботу, збути будинок і втекти кудись до моря.

У кожного є сильні та слабкі сторони. Сильна сторона мозку — точність, неупередженість і сумлінність. Він раціональний, але повільний, витрачає багато зусиль і втомлюється, коли перенапружується. Чутливий мозок робить висновки швидко й без особливих зусиль, але біда в тому, що вони можуть бути помилковими та ірраціональними, до того ж часто емоційні реакції є надмірними.

Отже, розум та емоції — це водій та пасажир. Думаючий мозок керує автомобілем нашої свідомості, мозок із пасажирського сидіння волає куди він хоче потрапити. Коли щось привертає його увагу (зазвичай, щось гарне, смачне чи сексуальне), він смикає кермо і створює небезпечну ситуацію для нас та оточення.

Класичне уявлення психологів полягає в тому, що ми маємо довіритися розуму (думаючому мозку) і тренувати свої емоції, так, щоб вони не заважали машині рухатися, а мозку, що думає, — працювати. Ми всіляко пригнічуємо їх, вважаючи, що беремо під контроль заради нашого блага.

Насправді все не так. Менсон наводить приклад історії Елліота (ім’я вигадане), одного з пацієнтів видатного нейробіолога Антоніо Дамасіо. В Елліота, забезпеченого чоловіка середніх років, з прекрасною роботою й сім’єю, виявилася пухлина мозку. Його успішно прооперували. Після операції всі розумові функції збереглися. Після короткої реабілітації він повернувся до роботи, але незабаром виявилося, що він поводиться дивно. Елліот міг проминути важливу зустріч з корпоративним клієнтом, бо саме в цей момент йому знадобилося придбати канцелярські . Він годинами міг сушити голову, яку ручку треба використовувати — із чорною пастою чи синьою. Він робив помилки й не виправляв їх, спізнювався на роботу, зривав зустрічі — і нарешті його звільнили, не в змозі більше заплющувати очі на його промахи. Елліота це анітрохи не засмутило.

Вдома він не робив жодних спроб влаштуватися на роботу чи приділяти більше уваги сімейним справам. Він майже не розмовляв із дружиною, попри всі її спроби до нього достукатися, не відвідував шкільні концерти чи спортивні виступи своїх дітей, не роблячи різниці між візитом на змагання та покупкою шкарпеток у магазині.

Елліот міг цілими днями дивитися телевізор і не розумів, чому так сердиться і кричить дружина. Її крики не могли ні спонукати його на дії, ні спровокувати сварку. Складалося враження, що в будинку є тільки фізична оболонка, а сам він перебуває в якомусь іншому місці. Дружина пішла, забравши дітей, Еліот опускався дедалі нижче. Він намагався знову почати працювати, але невдало. Шахраї витягли з нього частину накопичених грошей, інші дісталися шлюбній аферистці, яка через рік подружжя розлучилася з ним, залишивши без гроша. Він винаймав дешевше житло, поки не опинився на вулиці, де його і знайшов брат і забрав до себе додому. Він намагався лікувати Елліота в різних лікарів, але ніхто з них не розумів, у чому річ, весь інтелект Елліота, усі його когнітивні здібності ніяк не постраждали після операції.

Томограма була гарною, пам’ять — прекрасною, він вільно міркував на різні теми, не втратив почуття гумору й чарівності, як і раніше, мав високу самооцінку й не мав жодної схильності до депресії. Лікарі розводили руками, поки Еліот нарешті стараннями брата не потрапив до Антоніо Дамасіо. Після низки тестів, які показали, що розумові здібності Елліота, як і раніше, на висоті, Дамасіо вирішив перевірити не тільки розум пацієнта, але і його почуття. Він став питати, яким чином Елліот приймав рішення — чому він вирішив, що покупка степлера важливіша, ніж зустріч із клієнтом, чому телевізор важливіший, ніж концерт доньки. Елліот міг розповісти про свої рішення, але він гадки не мав, чому він вчинив так, а не інакше. І його це навіть не засмучувало, йому було байдуже. І Дамасіо зрозумів, що тести, які пройшов Елліот, вимірювали його здатність думати, але нічого не говорили про його здатність відчувати.

Тоді Дамасіо став показувати Елліоту фотографії жахливих катастроф, місць убивств, голодник дітей та інші страшні речі, що турбують і засмучують. Еліот дивився на них із повною байдужістю. Він нічого не відчував, хоч розумів, що мусив би. Наслідки операції або пухлини позбавили його здатності відчувати будь-які емоції, і в результаті він зруйнував своє життя, повністю втративши над нею контроль.

Насправді саме мозок сидить на пасажирському сидінні, але думає, що сидить за кермом. Саме мозок — наш водій, а мозок — навігатор. Він малює мапи реальності на основі накопиченої інформації, шукає варіанти маршрутів та найкоротший шлях. Але він не контролює повністю машину свідомості, він поділяє цей обов’язок із відчуваючим мозком. Мозок, що відчуває, генерує емоції, які підштовхують нас до дії, мозок, що думає, підказує, куди направити цю дію.

Обидва мозки дуже важливі. Відкидаючи свої емоції, людина не може приймати правильні рішення і виносити ціннісні судження, чому одне краще за інше. У результаті вона взагалі стає байдужою до життя та до результатів своїх рішень. Людина, що пригнічує свій миследумний мозок, стає імпульсивною й некерованою навіть для себе, вона ніколи не зможе задовольнити всі свої бажання. І те, й інше призводить до кризи надії.

2

В емоцій є свої закони, пов’язані з цінностями та надіями

Менсон порівнює їх із трьома законами тяжіння Ньютона і пропонує уявити, як Ньютон міг їх викласти.

Перший закон емоцій — на кожну дію знайдеться рівна та протилежна емоційна реакція. Наприклад, якщо хтось вдарить вас в обличчя без жодної причини, першою реакцією буде гнів та обурення. Будь-яка людина намагатиметься відповісти на насильство в міру своїх якостей і здібностей: один дасть здачі, інший вилає кривдника, третій намагатиметься покарати його за допомогою закону. Біль порушує рівновагу. Щоб її відновити, потрібні деякі події. Ви не заслуговуєте на раптовий удар в обличчя; ви заслуговуєте на краще. Це почуття заслуговуєте/не заслуговуєте того, що сталося, і породжує ціннісні міркування: можна чи не можна так чинити, що робити, якщо з вами так вчинили, хто має рацію, а хто лиходій.

Припустимо, що агресор хоче загладити провину. Він пропонує різні форми компенсації, моральної та матеріальної. Якщо жертва задоволена, рівновагу відновлено, більше немає злодія та жертви. Ніхто більше не кращий і не гірший за іншого, обидва перебувають в одній моральній площині.

Можна уявити зовсім інші події. Замість удару в обличчя людині несподівано дарують хату. Такий вчинок теж викликає прагнення до рівноваги: ​​щасливцеві хочеться віддячити дарувальника, обійняти його, висловити своє захоплення, піднести дар у відповідь або зробити ще щось хороше. Або зовсім не приймати такий дорогий подарунок, оскільки немає можливості надати рівноцінне благодіяння у відповідь.

Виникає не негативний моральний розрив, як у випадку з раптовим ляпасом, а позитивний: ви хочете компенсувати доставлену радість, а не завдати біль. На кожну дію є своя емоційна реакція. Це алгоритм, за допомогою якого наш мозок інтерпретує світ. Чутливий мозок прагне позбутися переживань, що завдають біль і прихильно ставиться до емоцій, що полегшують біль. Думаючий мозок встановлює, як справи, мозок що відчуває  вирішує, що з цим робити. Усе залежить від ієрархії цінностей.

Коли ми перестаємо щось цінувати, ми вже не бачимо в цьому нічого привабливого чи цікавого.

Менсон наводить у приклад свою подругу, яку до певного моменту не цікавило нічого, окрім вечірок та наркотиків. Після того, як вона стала волонтером у країні третього світу, працюючи з дітьми, її цінності зовсім змінилися. На першому місці був порятунок дітей від страждань, на другому — робота. Друзі зі старої компанії шкодували її: їм здавалося, що вона живе важким і нудним життям. Але вона не думала. Коли наші цінності змінюються, а колишні знецінюються та зникають, ми не шкодуємо про них — ми дивуємось, що нам взагалі могло таке подобатися. Це означає зростання.

Другий закон емоцій свідчить, що наша самооцінка дорівнює сумі наших емоцій з часом. Якщо в тому ж прикладі з ударом в обличчя жертва не має жодної можливості дати здачі — ні словесно, ні фізично, ні звернутися по допомогу до правоохоронних органів — вона відчуває своє безсилля. Вона знає, що може відновити рівновагу власними силами. І в цьому випадку її відчуваючий мозок робить висновок, що вона заслуговує на те, щоб із нею так поводилися. Якби це не було, вона змогла б відновити справедливість і зрівняти рахунок.

Є й інша моральна розбіжність, якщо нас обсипають незаслуженими благодіяннями: золотими медалями за те, що здобули десяте місце в змаганнях, незаробленими титулами та регаліями тощо. Це розвиває надмірно високу й ні на чому не засновану самооцінку.