Тривалий час учені не вірили в природну моральність людини та в її здатність безкорисливо робити добрі вчинки

Кожен не раз стикався з несподіваним проявом доброти. Це не лише допомога в дрібницях, а й подекуди справжній ризик для життя, на який люди йдуть заради порятунку друга чи навіть малознайомої людини. У суспільстві таку поведінку називають альтруїзмом. Науковці, які вивчають форми людської взаємодії, цікавляться цією схемою поведінки, тому що з погляду біології, вона є відхиленням від норми. Суперечки щодо зайвої доброти деяких людей почалися сто п’ятдесят років тому і тривають і до сьогодні.

Форми альтруїзму трапляються навіть у тварин, які вважаються менш розвиненими, ніж людина, — слони намагаються підняти побратима, який упав, білки попереджають одне одного про наближення хижака, бджола, що вжалила свого ворога, помирає, але тим самим рятує вулик. Учені задумалися, чому тварини піклуються про своїх побратимів, а іноді навіть ризикують життям заради інших?

Початкові пояснення такої поведінки були пов’язані лише з практичною стороною. Вважалося, що причина криється лише у виживанні зграї та всього виду. Англійський біолог Джон Бердон Сандерсон Холдейн розглядав альтруїзм із погляду генетики. Член групи готовий піти на ризик (і навіть смерть), захищаючи свого родича, тому що це забезпечить передачу наступному поколінню спільних генів. Допомагати спорідненій істоті — те саме, що й допомагати собі. Ця ідея була підхоплена іншими вченими. Біолог Вільям Дональд Гамільтон ввів поняття так званого «кін-добору», який передбачає безоплатну допомогу тільки спорідненим видам.

Американський біолог Роберт Тріверс пояснював альтруїзм із погляду перспектив. Він вважав, що сенс актів доброти полягає в користі для життя того, хто допомагає. Так, рятуючи потопельника, людина думає, що її саму за таких самих обставин не кинуть у біді. Роберт Тріверс називав цей вид альтруїзму — реципрокним. Це пояснення доброти вже виходить за рамки родинних зв’язків, але є вельми спірним — чи замислюється підліток над своїм далеким майбутнім, коли перекладає стареньку через дорогу або допомагає сліпому в метро?

Де Вааль вважає ці підходи занадто поверхневими, оскільки вони не зачіпають психологічного аспекту. Учені покладалися лише на гени, але шлях від генів до конкретної поведінки набагато складніший, ніж вважали біологи. Ба більше, вони намагалися пояснити цією теорією альтруїзм усіх видів, поміщаючи в одну категорію всі акти доброти: від бджоли, яка помирає за свій вулик, до незнайомця, який рятує з палаючого будинку дітей. З біологічного погляду, така поведінка однакова, але з психологічної вона кардинально відрізняється.

Попри ці розбіжності, погляд на альтруїзм із позиції виживання став домінантним, що призвело до цинічного погляду на природу людини. Роль моралі перестала враховуватися, а самопожертву й будь-якого виду альтруїзм почали вважати «тонким нальотом лиску поверх огидних схильностей, що киплять у людині».

Автор не згоден із цією довго панівною «теорією лиску», яка розглядає альтруїзм і доброту — не як частину нашого виду, а як штучно культивовані почуття. Згідно із цією теорією, щоб викликати в собі ці емоції, потрібно докласти чимало зусиль. Зокрема, діти розглядалися як егоїстичні особини, чиї тваринні інстинкти мають придушити вчителі та батьки.

Узагальнено в науковому суспільстві було лише два погляди на природу людини — або вона добра, але здатна й на зло, або аморальна від природи, але здатна й на добро. Сам де Вааль належав до першого табору, але його обурювала орієнтованість науковців на негативний бік людської душі та висловлювання на кшталт цього: «Відмий альтруїста — отримаєш лицеміра». Такі автори описували позитивні риси людини, як щось спірне — ніде не було довіри до внутрішньої доброти людини.

Альтруїзм і готовність до самопожертви виростає з природної емпатії до тих, хто потребує захисту й допомоги. Завдяки цій здатності в людини стирається межа між своїм і чужим, і вона готова допомагати зовсім незнайомим людям. Ще Дарвін у книжці «Походження людини» писав про вроджену схильність людини до добра й бачив її емоційний зв’язок з іншими тваринами, яким не чужі співчуття та участь. У своїй книжці де Вааль розвиває ідею Дарвіна про те, що мораль випливає із соціальних інстинктів тварин, які не можуть бути лише проявами егоїзму.

На початку двадцятого століття вплив «теорії лиску» став зменшуватися. Почали з’являтися дослідження, які доводять вроджену моральність людини. Загальноприйнятою думкою стало те, що рішення ухвалюються спочатку емоційним «нутром» людини, так званим моральним фільтром.

Нам приємно робити добро, бо хороші вчинки винагороджуються природними механізмами

Дослідження показують, що людина схильна йти на емоційний контакт і співпрацю. На початку в будь-якої людини виникає природний альтруїстичний порив допомогти, і лише потім вона починає зважувати своє рішення. Добрі вчинки роблять безкорисливо без далекосяжних мотивів на майбутнє. Під час допомоги оточенню в мозку активуються зони, пов’язані з винагородою і заохоченням, тому ми відчуваємо почуття задоволення і наповненості, коли робимо добрі справи.

Альтруїзм характерний для всіх ссавців, зокрема й людини. Тільки ссавці відчувають задоволення від своїх безоплатних вчинків. Комахи ж позбавлені емпатії, тому вони лише виконують те, що закладено природою.

Найприродніша форма для будь-якого виду альтруїзму — турбота про потомство. Турбота про дітей вимагає від матері максимальної віддачі часу й сил. Але цей процес дарує радість. Автор наводить як приклад молодих самок бонобо, які борються за право провести час із дитинчатами. Вони буквально задобрюють матір, яка нещодавно народила, щоб вона дозволила їм доглянути за малюками. Цей вид мавп був відкритий лише в 1929 році. Довгий час їх вважали карликовими шимпанзе, попри явні відмінності в поведінці. Бонобо не схильні до агресії та ворожнечі, конфлікти вони вирішують переважно за допомогою сексуальних контактів. На чолі зграї стоїть владна самиця, яка регулює стосунки в колективі, а іноді й мирить розбурханих самців. Після більш пильного вивчення цього виду мавп стало зрозуміло, що це найбільш споріднена група до людини.

Автор висловлює й іншу думку, пов’язану з материнством — завдання, необхідні для виживання виду, завжди приємні. Людині потрібно їсти та входити в сексуальний контакт із собі подібними для продовження роду. Тому поїдання смачної їжі — одне з найприємніших занять, а секс — це не тільки необхідність, а й сильне задоволення. Виховання потомства є дуже важливим для збереження виду завданням, тому природа зробила так, що догляд за дітьми приносить багато радості, попри величезну кількість зусиль і терпіння, що вимагаються від батьків. Прихильність між дитиною і матір’ю забезпечує безперервність людського роду.