Поділ африканського континенту європейськими колонізаторами був довільним і породив безліч проблем

Початкові мапи Африки були далекі від істини. Їхні європейські укладачі були знайомі від сили з 10 відсотками території, яку вони намагалися зобразити. В основу карт лягли повідомлення про пригоди на узбережжі регіону, звідки поставлялися раби. Мандрівники доповнювали свої розповіді вигаданими приємними подробицями про м’який клімат, неспекотне сонце, величезні басейни води. Якщо в Африці й траплялися місцеві хвороби, то досить легкі. Люди, які вирушали в експедиції, повіривши цим розповідям, швидко помирали, непристосовані до місцевих хвороб, не витримавши спопеляючого сонця та неласкаво зустрінуті деякими місцевими правителями. Але європейців це не зупинило. Вони просувалися вглиб континенту, шукали й досліджували, не надто переймаючись правилами та мораллю.

Інтереси місцевого населення не враховувалися взагалі. Єдине, що хвилювало європейців — так це представники інших європейських країн, які теж хотіли урвати свій шматок. Дослідники, подібні до Лівінгстона і Стенлі, прагнули заволодіти якомога більшою частиною чужого континенту. Кілька країн прагнули взяти свою участь у розподілі чужого континенту, і побоювалися вони тільки конфлікту одна з одною, але не з африканцями.

Щоб розв’язати питання дипломатичним шляхом, європейські держави, які беруть участь у розподілі, організували Берлінську конференцію, яка відбулася 15 листопада 1884 року в резиденції Отто фон Бісмарка. На конференції була представлена велика мапа Африки. Водночас люди, які на неї дивилися, мали дуже туманне уявлення про те, що розташовується в глибині континенту. Їм було знайоме тільки узбережжя, звідки вивозили рабів. Їм здавалося, що Африка багата величезними природними ресурсами, хоча багато учасників називали її Темним континентом, про який мало що відомо. Але це нікого не відлякувало.

У конференції брали участь Велика Британія, Франція, Португалія, Нідерланди, Данія, Іспанія, Італія, Бельгія, Австро-Угорщина, Росія, Швеція-Норвегія, Османська імперія, США й Німеччина. Бісмарк скликав представників цих країн, щоб вони не оминули Німеччину у своїх домаганнях. Три місяці тривала робота над розділом чужого континенту, де кожному мав дістатися належний шматок. Ніхто не брав до уваги людей, які населяли Африку. Вони вважали своїм природним правом досліджувати регіон і брати те, що їм захочеться, а місцевих жителів не вважали цивілізованими.

Протягом найближчих 30 років після цієї конференції Європа захопила 90 відсотків території Африки. До приходу європейців на континенті були великі стародавні королівства й невеликі кочові громади. Європейці уникали просуватися далеко у внутрішні райони, щоб не підчепити малярію та інші тропічні хвороби. Вони забирали рабів у порівняно безпечних місцях.

Учасники конференції вважали себе хорошими людьми з благородними цілями. Напівдикі африканські аборигени, на їхню думку, тільки виграють, якщо до них прийдуть християнство, цивілізація і комерція. Колонізатори лише допоможуть місцевим жителям стати мудрішими та кращими, а економічний розвиток африканських регіонів зробить їх багатшими. Водночас жодної людини з Африканського континенту не покликали взяти участь у конференції.

Якби представників африканських країн усе ж таки запросили, вони, можливо, заперечили б проти християнізації та комерції, або вказали б на те, що мапа неточна, а випадково проведені лінії на ній можуть спровокувати довгострокові внутрішні конфлікти, які триватимуть десятиліттями. На мапі треба було б також позначити, якою мовою розмовляють у кожному королівстві та яким богам поклоняються. Мапа дивним чином об’єднувала розрізнені етнічні групи, змушуючи їх жити під одним прапором. Султан Занзібару неодноразово висловлював бажання взяти участь у конференції, але його не запросили.

На конференції було розроблено Загальний акт Берлінської конференції, що фактично закріплює припинення права Африки на самовизначення. Обставлений він був так, що європейські лідери висловлюють гуманітарну заклопотаність проблемами Африканського континенту й будуть прагнути до припинення работоргівлі. США були єдиною країною, яка відмовилася ратифікувати цей розпливчастий акт, що означає відверте захоплення чужої землі.

Відтоді в європейській політиці закріпилося переконання, що долю Африки не можуть вирішувати самі африканці без участі Заходу. На цьому побудовані сучасні договори та розподіл благодійних пожертв. Держави, у яких не все гаразд із демократією, заявляють, що африканські країни недостатньо демократичні. Але Африка не прагнула відповідати чужим очікуванням, і сьогодні дедалі сильніше виходить з-під чужого впливу.

Унаслідок поділу Африка перетворилася на континент роздроблених націй

Кордони африканських країн встановлювалися довільно. Прикладом може слугувати Демократична республіка Конго, яку бельгійський король Леопольд II свого часу назвав Вільною державою Конго. На Берлінській конференції він претендував на велику ділянку в Центральній Африці, до якої не виявляли великого інтересу інші держави. Він пообіцяв покласти край рабству й нести цивілізацію африканським народам, що потрапили під його владу, за допомогою християнізації та вільної торгівлі. Ніхто не заперечував проти його домагань, оскільки про цей регіон було мало що відомо.

Не було широко відомо й те, що ще за 10 років до Берлінської конференції за дорученням Леопольда британсько-американський дослідник Генрі Мортон Стенлі здійснив розвідку регіону і знайшов у ньому каучук, слонову кістку й доступ до річки Конго. Стенлі обдурив місцевих правителів, підсунувши їм договори купівлі-продажу на землю, яких вони не розуміли, в обмін на подарунки на кшталт бус та інших прикрас.

Бельгійський уряд не цікавився цією колонією, але ухвалив резолюцію, за якою вона віддавалася Леопольду. У 1885 році регіон, де мешкало 25 мільйонів людей, потрапив у приватне володіння до 50-річного короля, який страждав від неробства й нестачі влади у власній країні. Він об’єднав різні етнічні групи під своїм правлінням і назвав об’єднані землі Вільною державою Конго.

Король Леопольд швидко зрозумів, що мати ще одну державу, не отримуючи з неї значного прибутку, дуже невигідно. Він втрачав гроші, і бельгійський уряд нарікав і намагався примусити його до продажу Конго, якщо ситуація не зміниться. І Леопольд змінив її. Він змусив вільних місцевих жителів працювати на каучукових плантаціях як рабів. Світова шинна промисловість потребувала каучуку й постійно зростала. Для більшої ефективності король найняв приватні компанії, які не соромляться в коштах. Фактично це була приватна армія Леопольда.

Якщо хтось відмовлявся працювати на каучукових плантаціях, його вбивали на місці, як і людину, яка працювала недостатньо швидко.

Як доказ, що армія Леопольда недарма отримує зарплату, її офіцери пред’являли відрубану руку кожної вбитої людини. За 20 років правління Леопольда в Конго загинуло приблизно 10 мільйонів людей, поки по всьому світу не поширилися чутки про його злодіяння. Тоді бельгійський уряд 1908 року відібрав у короля Вільну державу Конго й назвав її Бельгійське Конго. Леопольд незабаром помер, так жодного разу й не побувавши в Африці. У 1960 році конголезці домоглися повної незалежності від Бельгії.