У будь-який момент у світ може прийти нова невідома хвороба, від якої немає вакцини

Кожен спалах інфекційної хвороби — завжди загадка. Потрібно дослідити чимало фактів, здавалося б, не пов’язаних один з одним, щоб установити істину, зрозуміти картину того, що сталося, той момент, коли все почалося.

Одна деталь ні про що не свідчить — якщо людина заразилася, споживши певну їжу, потрібно ще зрозуміти, у який спосіб у їжу потрапив патоген.

Так, СНІД тривалий час вважався хворобою гомосексуалістів і наркоманів. І тільки коли він почав поширюватися з великою швидкістю, стало очевидно, що на нього хворіють і жінки, і діти, і ті, хто страждає на гемофілію. Саме гемофіліки, яким часто роблять переливання крові (під час якого вони й заражалися), підказали вченим, що вони мають справу з нерозпізнаним вірусом.

Поступово з’ясувалося, що нове захворювання тісно пов’язане з набутим імунодефіцитом, тому воно й отримало назву СНІД. У 1983 році виявили, що його спричиняє ретровірус HTLV — III — вірус імунодефіциту людини, схожі види якого раніше траплялися тільки в приматів у джунглях.

Люди все далі заглиблювалися в африканські джунглі, а м’ясо мавп вживалося в їжу. Їх убивали та обробляли, заражаючись через контакт із кров’ю вбитих тварин, а далі вірус передавався статевим шляхом від людини до людини.

Люди вирубують незаймані ліси, щоби будувати дороги, вважаючи, що несуть цивілізацію. Насправді вони пробуджують патогени, які могли б залишатися частиною тваринного світу, але тепер, на жаль, живуть серед нас. Вакцини від СНІДу досі немає, і кількість ВІЛ-інфікованих постійно зростає. СНІД був попередженням: у будь-який момент може виникнути «чорний лебідь» у вигляді невідомої інфекції, яка бозна-звідки взялася і не піддається лікуванню. Сьогодні відомо, звідки він узявся та як передається, але цього недостатньо, щоб його зупинити.

У громадській охороні здоров’я потрібно дотримуватися простих правил, щоби боротися з інфекціями. Насамперед потрібно встановити причину хвороби. Причому не просто хапаючись за найбільш правдоподібну гіпотезу, а ретельно аналізуючи факти. Крім того, боротися з інфекцією потрібно спільно, тому що інфекції загрожують усьому світу, а не якомусь одному богом забутому селу на краю землі. З нього інфекція може почати свій шлях, а продовжиться він по всьому світу.

Інфекції загрожують усім країнам, незалежно від типу правління, і боротися з ними потрібно спільно, нібито це було інопланетне вторгнення (певною мірою віруси та патогени — теж прибульці, у всякому разі, частина зовсім іншого світу, майже невідомого людині). У розпал холодної війни сторони, що ворогували об’єдналися, щоб викорінити віспу, яка раптово спалахнула, і це їм вдалося.

Епідеміологи ставлять собі за мету запобігати хворобам, коли це можливо, і стримати епідемію, звівши захворюваність до мінімуму. Роблять вони це, борючись з антисанітарією, використовуючи вакцинацію. Крім того, в осередках хвороби необхідні доступні для дезінфекції засоби, гігієнічний контроль у лікарнях, дитячих установах, будинках для людей похилого віку. Політики мають допомагати інфекціоністам переконувати людей йти на карантин або дотримуватися загальних правил безпеки. Просвіта щодо передачі СНІДу принесла свої плоди — люди почали більше оберігатися, змінювали свої сексуальні звички, що в підсумку зберегло чимало життів.

Спостереження — головна зброя епідеміології

Так було ще до появи наукових методів із виявлення інфекції, наприклад, у XVIII ст. в Англії, яка страждала від віспи.

Лікарі помітили, що в англійських селах жінки-доярки на віспу практично не хворіли. У чому тут була справа? Можливо, у тому, що вони постійно стикалися з коров’ячою віспою, отримуючи в такий спосіб щеплення від людської? Лікар Едвард Дженнер вирішив провести експеримент. На руках доярки Сари Нельмс були пухирі від коров’ячої віспи. Він узяв трохи гною із цих пухирів і прищепив його восьмирічному хлопчикові Джеймсу Фіппсу. Хлопчик трохи прихворів, але швидко одужав. Коли хлопчикові прищепили справжню віспу, він не заразився.

Відомий англійський лікар Джон Сноу в середині XIX століття став свідком кількох спалахів холери в Лондоні, причина яких не була встановлена. Медики робили різні припущення. Одні вважали, що виною всьому отруйні випари, міазми з токсичного повітря.

До виявлення холерного вібріона було ще далеко, але Джон Сноу не вірив, що винне у всьому погане повітря. Він спостерігав і аналізував випадки зараження, зіставляв та порівнював їх. Матеріалу було більш ніж достатньо: 1854 року в Лондоні був черговий спалах, смертність у деяких районах доходила до 10 відсотків. Найбільше хворіли жителі бідного району Сохо, де жили переважно емігранти та практично не було ніякої гігієни, бракувало каналізації.