Багаті країни стримують розвиток решти країн за допомогою вільного ринку та вільної торгівлі

Сучасна світова економіка базується на неолібералізмі — теорії, що розвиває ідеї Адама Сміта, знаменитого економіста XVIII століття. Згідно з цією теорією країна може домогтися процвітання, тільки реалізувавши набір певних економічних принципів. Вона має скоротити бюрократичний апарат, зменшити корупцію, приватизувати держпідприємства, утримувати інфляцію на низькому рівні, підтримувати профіцит бюджету, відкрити ринок для іноземних інвестицій і вільної торгівлі. Інакше кажучи, країни можуть процвітати тільки в системі глобалізації та вільного ринку, тобто такого, що не регулюється державою. Саме такий підхід, на думку неоліберальних економістів, дав змогу США, Великій Британії, Франції, Німеччині, Бельгії, Швейцарії, Японії, Сінгапуру та Південній Кореї досягти такого високого рівня економічного розвитку.

Ха-Джун Чанг не погоджується з цим і вказує, що жодна з цих країн не дотримувалася цих принципів у процесі розвитку. США, Велика Британія та інші розвинені країни для досягнення процвітання проводили жорстку політику протекціонізму й субсидували розвиток промисловості всередині країни. Усі вони обмежували приплив інвестицій у свої країни. У різний час нині багаті країни пройшли шлях націоналізації особливо важливих підприємств і вільного використання технологій, тобто вони заплющували очі на патентні порушення. Тривалий час Велика Британія, Японія і США були найзакритішими для закордонних товарів та інвестицій країнами. Автор вказує, що всі розвинені країни перейшли до моделі вільного ринку тільки після того, як досягли високого рівня економічного розвитку, що робило їхні товари на міжнародному ринку конкурентними й за ціною, і за якістю. Якби США, Південна Корея чи будь-яка інша розвинена країна передчасно перейшли до моделі вільного ринку, вони втратили б можливість розвиватися і ніколи б не досягли того рівня, на якому перебувають зараз.

Ха-Джун Чанг вважає, що країнам, які хочуть домогтися процвітання, необхідно відійти від економіки вільного ринку, захищати свої інтереси й розвивати власну промисловість. На жаль, зараз це практично неможливо. Багаті країни фактично змушують інші держави дотримуватися принципів вільної торгівлі. На частку розвинених країн припадає 80 % обсягу загальносвітового виробництва, тож саме вони формують правила глобальної економіки, використовуючи свою економічну та політичну вагу для створення найбільш вигідних для себе умов. Розвинені країни контролюють Міжнародний валютний фонд (МВФ), Світову торгову організацію (СОТ) і Світовий банк, примушуючи бідні країни та країни, що розвиваються, укладати невигідні їм угоди. Наприклад, вони скасовують мита на певні продукти або відкривають ринок для закордонних інвестицій, що призводить до поглинання місцевих фірм і банків великими інвесторами. Найчастіше країни, що розвиваються, просто не мають вибору і змушені впроваджувати ті чи інші економічні заходи заради отримання фінансової підтримки або укладення торговельних угод. Вимоги багатих країн не тільки призводять до сповільнення економічного зростання і соціальної нестабільності в країнах, що розвиваються, а й заважають їм розробити власні методи розвитку з урахуванням культурних і географічних особливостей.

Саме за те, що розвинені країни використовують становище інших країн заради власної вигоди та нав’язують свою економічну політику, якої самі не дотримувалися, автор називає їх «злими самаритянами».

Розвиток складного виробництва вимагає протекціоністських заходів

Принципи вільної торгівлі передбачають скасування митних зборів і квот на ввезення товарів. У теорії кожна країна має експортувати саме ті товари, у виробництві яких вона досягла успіху, не вкладаючись у розвиток складних і найчастіше збиткових галузей. Але історія показує, що жодна країна не стала успішною, не розвиваючи складну промисловість і не вдаючись до політики протекціонізму, субсидування власних підприємств і державного регулювання іноземних інвестицій.

Автор вважає, що, нав’язуючи бідним країнам принципи вільного ринку та вільної торгівлі, багаті країни прагнуть зберегти статус-кво й отримати нові ринки збуту для своєї продукції, що дасть їм змогу уникати власних економічних і соціальних проблем. Багаті нації не хочуть появи нових гравців на світовій арені, тому за допомогою міжнародних угод блокують країнам, що розвиваються, можливість використовувати політику протекціонізму, адже колись саме вона дала змогу багатим націям досягти процвітання.

Велика Британія проводила політику протекціонізму ще за часів Тюдорів. Починаючи з XV століття, правителі цієї династії використовували введення мит, промислове шпигунство та субсидування, щоб розвивати власне виробництво вовняної тканини (на той час це була найвисокотехнологічніша індустрія в Європі). Майже 100 років (і три покоління Тюдорів) знадобилися Англії, щоб стати лідером у виробництві вовни та знищити конкурентні мануфактури Бельгії та Нідерландів. Англія з експортера сировини (сирої вовни) перетворилася на промисловий центр Європи. Вовна стала для Англії найважливішою статтею експорту на кілька століть. Доходи від експорту вовни були настільки високі, що покривали витрати на імпорт сировини та харчових продуктів, що незабаром призвело до промислової революції. Якби Англія дотримувалася принципів вільної торгівлі, вона так і залишилася б бідною острівною країною, що постачає сиру вовну іншим країнам.