1

Відкриття у сфері роботи мозку загострили суперечку поміж прихильниками свободи волі та детерміністами

Філософська мудрість мовить про те, що в життя є тільки той сенс, який ми самі йому надаємо. Людина не може контролювати все, що з нею відбувається, але вона може обирати своє ставлення до того, що відбувається. Ми вільні обирати певні дії, ми володіємо свободою волі. Однак нині, особливо в інтелектуальному середовищі, поширена думка, що людина нічого не контролює у своєму житті. Наш розум і свідомість — породження процесів, які відбуваються в мозку. Відповідно, і керуються вони без того, що ми називаємо свідомістю. За таким судженням людина уподібнюється зомбі, що керується процесами, над якими вона не має влади. Відчуття нами свободи волі — лише ілюзія, яка виникає вже потому, як фізичні процеси відбулися в мозку й несвідомо виконали власну роботу.

Подібні міркування можуть призвести до екзистенційного відчаю тих небагатьох людей, які періодично розмірковують про сенс життя. Вони пов’язані з переконанням, що ми живемо в гостро детермінованому всесвіті, ми є її частиною, ми скоряємося законам фізики, наші думки — продукт процесів, що відбуваються в мозку, над якими ми не маємо влади, із чим ми можемо лише змиритися, але із цього також випливає, що нам не варто засуджувати інших за погані вчинки й вимагати, щоб люди несли відповідальність за них, адже вони нічого не могли змінити: вони діяли відповідно до законів фізики, які поширюються і на те, що відбувається у їхніх головах.

Такого детерміністського погляду дотримувалися Спіноза та Айнштайн, а зараз — сучасний мислитель Річард Докінз. Докінз зазначає, що люди — детерміновані механічні машини, і загадується над питанням, чому тоді ми караємо людей, а не намагаємося виправити їх.
Якщо машина ламається, то розумно її лагодити, а не бити кулаками. Людина — теж машина, тільки біологічна.

Але подібне ставлення глибоко обурює людей, які вірять у свободу волі та в те, що людина несе відповідальність за свої вчинки. До того ж уся наша культура пронизана ідеями, пов’язаними з волею, рішеннями, відповідальністю за дії та покараннями за провину. Ми караємо винних, тому що вважаємо, що вони несуть відповідальність за свої вчинки, а детерміністське ставлення змушує нас знімати відповідальність із людини, адже все нібито породжено процесами в мозку, які вона свідомо не контролює.

Хто ж має рацію — детерміністи або ті, що вірять в існування свободи волі? Майкл Газзаніга вказує на проблему: люди прагнуть до визначеності й чекають чітких відповідей на порушені ними питання, на кшталт, «так» або «ні», правильно чи неправильно, усе або нічого. Але таке дихотомічне ставлення помилкове й не призводить ні до чого. Потрібна інша парадигма для відтворення фізичного і психічного розуміння особистої відповідальності. Розум, який якимось чином породжується фізичними процесами в мозку, обмежує його. Він наводить аналогію: плин машин обмежує рух, сам рух не можна звести до суми складників його частин, і щось схоже відбувається з мозком і розумом.

2

Спадковість проти середовища — це теж хибна дихотомія

Довга і спекотна суперечка поміж прихильниками теорії «чистого аркуша» і визначальної ролі спадковості теж у підсумку призвела до зміни парадигми. Що більше впливає на людину — спадковість чи середовище? Чи є немовля «чистим аркушем», який стає тим, що робить із нього середовище, чи є його шлях визначений спадковістю?

На початку XX століття панувала теорія «чистого аркуша», яка, як здавалося, стверджувалася низкою експериментів над тваринами: обсяг віддалених тканин їхнього мозку впливав на навчання і пам’ять, а локалізація цих тканин не мала значення. Вважалося, що немає ніякої структурованої системи нейронів, що вони взаємозамінні. Оці ідеї лежали в основі теорій біхевіоризму та еквіпотенційності мозку, через які довгий час ігнорувалися багато фактів про локалізацію частини функцій мозку в конкретних місцях. Затятий прихильник біхевіоризму, директор лабораторії психологічних досліджень в Університеті Джонса Хопкінса, Джон Вотсон, в 1930 році заявляв: «Дайте мені дюжину здорових, нормально розвинених немовлят і мій власний особливий світ, у якому я буду їх ростити, і я гарантую, що, коли виберу навмання дитину, зможу зробити її на власний розсуд фахівцем будь-якого профілю — лікарем, адвокатом, актором, торговельником і навіть жебраком або злодієм — незалежно від її талантів, захоплень схильностей, здібностей і расової належності її предків».